У розділі «Поезія та проза» вашій увазі пропонується знайомство з медичними працівниками Житомирської області, для яких творчість стала не тільки захопленням – способом життя. Читаючи декотрих з них мимоволі задаєш собі питання – чи вірно вони вибрали професію? – настільки талановиті їхні літературні твори.
Починає нашу рубрику автор, творчість якого цілком підтверджує думку Л.Толстого про те, що реальне життя складніше і цікавіше за будь – яку фантазію. В його оповіданнях ви не знайдете карколомних сюжетних поворотів, елементів детективу чи копирсання у пітьмі душевних вивертів. Герої його оповідань зустрічаються з нами щодня – на вулиці, у під’їзді дому, на роботі , в тролейбусі. Але галерея цих героїв, їх вчинки, судьби, роздуми, складають реальний літопис нашої епохи. Коли- небудь, через багато років прочитає хтось ці оповідання і скаже собі – так ось якими вони були… Тож, дозвольте представити нашого першого автора .
СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ КОБИЛІНСЬКИЙ народився в 1951 році в селі Красилівка, яке розкинулося серед мальовничих краєвидів Овруччини. Після закінчення школи та Чорнобильського медичного училища, працював фельдшером на селі. Пройшов дійсну військову службу. Після закінчення Вінницького медичного інституту ім. М.І.Пирогова працював на посадах: головного лікаря сільської дільничної лікарні, головного лікаря району, начальника управління охорони здоров’я м. Житомира. Нині працює завідуючим відділом департаменту охорони здоров’я.
Має почесні звання : «Відмінник охорони здоров’я Радянського Союзу», «Заслужений лікар України», Член національної спілки журналістів України.
Автор збірок оповідань: «Про тебе і про нас», «Зустрічі проси у долі», «Пам’ятаю смак твоїх губ», «Холoдно влітку без тебе», «Важко тебе не чекати». Готується до друку збірка вибраних оповідань.
Пропонуємо вашій увазі уривок з оповідання»Прийду, тільки поклич» із збірки «Холодно влітку без тебе»:
“…Це був останній літній день і того ранку на чистому блакитному небі не було жодної хмаринки. Сонце ледве чіплялося за верхівки високих дерев, немов намагалося затриматися та не дошкуляти своїм ще теплим промінням всім тим, хто задовго до урочистої лінійки почав збиратися на широкому дворі інституту медсестринства. Поважні й гордовиті старшокурсники, немов вже забули своє хвилювання, зверхньо поглядали на першокурсників, які, знайшовши знайомі після вступних іспитів обличчя, вже гуртувалися поміж собою, а інші – ніяково тулилися до маминого чи батькового плеча. «А тут дійсно дуже серйозно, зовсім по-іншому, вже по-дорослому. Перші кроки самостійного життя. Як добре, що я прийшов на посвячення у студенти своєї доньки: вона буде менше хвилюватися і мені приємно побачити все своїми очима», – подумав про себе Тимофій, задоволено споглядаючи на щасливо усміхнену й привабливої зовнішності свою доньку. Дарина тримала згорнутим на руці охайно випрасуваний білий халат і в її очах горіло нестерпне бажання швидше одягнути на себе святе вбрання медичного працівника. Серце шалено тріпотіло від хвилювання: адже саме їй була надана велика честь виступити від імені першокурсників на урочистій посвяті у студенти. Вона вже неодноразово виступала на шкільних зборах, але перше спілкування з багатьма десятками невідомих людей викликало у неї неабияке природне хвилювання. Дарина вивчила текст свого виступу напам’ять і в думках, намагаючись тримати себе спокійно, повторювала його ще раз. Тимофій з гордістю дивився на свою доньку, в думках радіючи за те, що, мабуть, багато присутніх батьків з неприхованою заздрістю поглядають і на нього, що стояв біля такої вродливої дівчини.
Помітне хвилювання та невпинний приглушений гомін раптово стих серед вишикуваних у дворі першокурсників, коли несподівано пролунали святкові фанфари й до мікрофону впевнено підійшов молодий за роками, але досить досвідчений організатор галузі «охорона здоров’я», ректор інституту медсестринства, доктор медичних наук Віктор Шатило.
Викладачі та гості свята, які вже не один раз були присутніми на таких урочистостях, добре знали про невидиме, але глибоке хвилювання та щире його задоволення від першої зустрічі з молодим поповненням інституту. Запальна промова ректора, де лунало багато невідомих і ще таємничих слів для студентів, заполонила їх уявлення перед довгими дорогами ще необізнаних медичних знань. Урочиста мелодія гімну інституту, а потім перша життєва клятва змусили відчути холодок за спиною не тільки у молодих студентів навчального закладу, а й у багатьох дорослих людей. Голос Дарини звучав дзвінко та голосно над зосередженим гуртом замислених над своїм майбутнім багатьох людей й щира овація оплесків, мабуть, була не тільки схваленням слів молодої студентки, а й добрим побажанням у навчанні.
За повсякденними турботами та наполегливим навчанням швидко плинули дні та місяці студентського життя Дарини. Батьки заворожено слухали щоденні розповіді доньки про успіхи у навчанні та пізнання перших й наступних професійних навичок.
– Ой, татусю мій! Як я тобі вдячна, що ти не примушував мене вибирати собі інший життєвий шлях, а допоміг стати на шлях медичної сестри. Знаєш, татку, як у мене тремтіли руки, коли наша викладач дозволила мені самостійно виконувати, скажу чесно, непросту маніпуляцію?! А потім мені так легко та приємно стало на душі, коли хворий подякував за … тепло рук й допомогу.
– А він … живим залишився?
-Татку, не глузуй! Все пройшло на «відмінно» і наша … Ой, татку, не сказала саме головне! Нас навчають наші випускники із нашого інституту! Вони зараз вже називаються медсестри-магістри. Звучить? Звучить! Це вже не просто медсестра, а медсестра з вищою освітою. Ось так! І я хочу тобі відразу сказати, що обов’язково буду вчитися на магістра, – задоволено й впевнено сказала Дарина й, пригорнувшись до батька, ніжно поцілувала у щоку.
– А чим же вони такі особливі, ваші магістри? – втрутилася у розмову мама Дарини й зацікавлено подивилася на доньку.
– О-о-о, мамочко! Це не тільки професіонал найвищої майстерності у сестринській справі! Медсестра-магістр повинна і виконує, я сама бачила, половину процедур та маніпуляцій, які колись робили лише лікарі. Знаєш, як це здорово! А ще вона навчає цьому молодих студентів та медсестер і саме головне, що є для нас: і викладачем, і вихователем, і екзаменатором, і… навіть найкращою подругою. Це, як говорить наш ректор, нова людина в медицині й за нею майбутнє! Хіба тобі не буде гордістю, коли ти будеш знати, що твоя донька була однією з перших таких новаторів у медицині?! – з неприхованим захопленням гордовито сказала Дарина й задоволено подивилася на своїх усміхнених батьків.
Ой, доню, доню! Яка ж ти у нас мрійниця. Все, що нове – це дуже добре. Але … у роботі кожної людини, хто пішов на шлях медицини, а особливо у медичних сестер, основною прикрасою нелегкої роботи повинно бути милосердя. Повір мені, донечко! Мені довелося двічі перебувати у лікарні і .., особливо останній раз, коли я вперше почув про ваших магістрів, у мене до цього часу збереглися найкращі враження про … медсестру Ларису, не пам’ятаю як по-батькові, про її . роботу, про її відношення до людей, – замислено сказав Тимофій і запитливо подивися на ще збуджену своїми розповідями доньку.
– Лариса Миколаївна! Так саме про неї я і розповідаю вам, мої любі. Це не просто медсестра-магістр, це … якась незвичайна жінка, від якої хочеться, і я буду намагатися, багато чому навчитися. Татку, мамочко! Вона, як приводить нас у палату до хворих, чи у маніпуляційний кабінет – складається таке враження – ніби всі хворі відразу стали здоровішими і, мабуть, почали … сидіти в Інтернеті, щоб вишукати для неї найприємніші слова подяки. Оце клас! – радісно промовила Дарина й, задоволено посміхнувшись, подивилася на своїх батьків.
– Донечко, нехай і батько слухає, що цьому всьому, що ти розповідаєш – потрібно дуже наполегливо вчитися. Повага до людей і подяка за твою роботу не відразу прийде до тебе. Навчайся, бо медицина – це така професія і наука, що потрібно кожен день чомусь навчатися, щось нове читати та, звичайно, підвищувати свій професійний рівень, – повчально сказала мама Дарини й погладила по голові свою замріяну доньку.
– Ой, ледве не забула! Стільки новин накопичилося, що відразу і не згадаєш. Так, про науку! У нашому інституті видається журнал «Магістр медсестринства», де можемо і друкуємо наші наукові й проблематичні статті. Уявляєте? Коли це таке було – щоб медсестра могла займатися науковою роботою і її статті друкували в спеціальному журналі?! Ось такий наш інститут медсестринства! Я дуже рада й щаслива тим, що опановую таку … потрібну людям … милосердну спеціальність. Дякую вам, мої любі, – радісно сказала Дарина й поцілувала задоволених успіхами доньки батьків.”
