Як вони їздили в давнину на возах? Хочете спробувати у наш час високих технологій? Їдьте до Болгарії поїздом. Окрім задоволення від гуркоту незмазаних коліс, отримаєте ще масу вражень від поїздки. Не найгірших, треба зізнатися.
Враження починаються у залізничній касі, коли розумієш, що вагонів СВ у поїзді «Москва-Варна» немає. Та й поїзд взагалі не поїзд, а набір вагонів, які періодично причіплюють до різних поїздів. Але принаймні рідне російське купе, а не євростандарт типу теплушки з трьома полицями. Туалет теж виявився старим російським залізничним зразком.
Вирушає поїзд на Болгарію о пів на першу ночі, тому задоволення побачити з вікна Росію не буває. О пів на п'яту ранку вже будять у Брянську для проходження офіційної процедури виїзду за кордон. У нашому випадку все пройшло дуже швидко. Прикордонники поставили штампи до паспортів про вибуття за кордон, мляво поцікавилися щодо цілей поїздки та наявності наркотиків та пішли. Швидко проїхали знамениті брянські ліси, що виглядали досить облізлими. Усі згадали Чорнобиль, і незабаром за вікном замиготіла Україна.
Україна залишила якесь сумне враження занедбаними підприємствами та недоглянутими городами. Хоча місцями види українських селищ були дуже мальовничі.
Більшість пасажирів спали, бо дивитися у вікнах поїзда було зовсім нема на що. Проспали навіть приїзд до Києва. Ймовірно, у ясну погоду вид на Лавру та статую Володимира прекрасний. Але спросонок, та в хмарах, фото вийшли так собі…
Вокзал у Вінниці нагадав відомий фільм “Карнавал”. Тільки не вистачало на пероні завитої як пудель Воробйової та напису «Оханськ».
Весь час руху по Україні потяг чомусь страшенно гуркотів. Наче хтось кувалдою лупив дном вагона знизу. І колеса скреготали так, наче їх не змащували з радянських часів. Спати вночі було практично неможливо, тому роздивлялися миготливі в темряві за вікном хутора абсолютно «близдиканьківського» вигляду і якісь руїни.
Мабуть, щоб компенсувати таке нудне враження про країну, наступного дня зранку раніше Україна влаштувала на виїзді у Вадул-Сіреті розважально у вигляді підйому вагонів на домкратах та зміну коліс.
Митники, користуючись більш як двогодинною стоянкою, також запропонували свій варіант розваг у вигляді заповнення декларацій для деяких пасажирів. У підвішеному на домкратах стані довелося перераховувати мобільні телефони, золоті прикраси, ноутбуки, гроші. Як особливо цінний вантаж було враховано книги з живопису та фотодизайну, подаровані мені подругою Світланою Косирєвою.
Розбуджені таким чином пасажири дивилися на всі вікна в очікуванні прикордонних стовпчиків. Більшість тих, хто їхав поїздом до Румунії, не були і відвідувати країну в найближчому майбутньому не планували, а тому хотілося отримати деяку порцію вражень хоча б транзитом. Провідниця відреагувала щонайменше дивно – пройшла вздовж усього вагона і під приводом того, що в Румунії буде дуже жарко, ретельно задраїла всі вікна і порадила зробити те саме в купе. З коридору всі ображено пішли, у купе ніхто нічого, звичайно, закривати не став. Поступово всі вікна в коридорі знову відчиняли, але жодних зауважень із цього приводу більше не надходило.
Перше враження про Румунію було спекотне. Жарко стало якось одразу після перетину кордону. Провідниця порадувала всіх, сказавши, що в інших вагонах кондиціонери вже зламалися. Невимовно порадувало також те, що вагон на нових колесах їхав майже безшумно.
Дуже привітні румунські прикордонники добре розмовляли російською та сказали, що напередодні було 37, а сьогодні цілком терпимо. Паспортний контроль пройшов дуже швидко, митники символічно пробігли вагонами, побажавши всім приємної подорожі.
Подорож Румунією справді виявилася приємною. Їхали досить швидко, а шкода. Види були приголомшливі.
Передгір'я Карпат, польові маки, килимами, що покривають надзвичайно доглянуті безкраї поля, в яких працювали селяни в традиційних румунських шапках. Дивно, ці люди постійно махали слідом поїзду, що проїжджав. Чи поїзди рідко ходять, чи це єдина місцева розвага…
Вози сіна на возах, череди баранів (як і без них хоч десь!), жінка в традиційному циганському одязі на порозі акуратного будиночка, величезна кількість… танків(!) радянського вигляду в одному з сіл.
Міста Румунії здалися якісь дуже сірими та обшарпаними, навіть Бухарест.
Румунська глибинка виглядала набагато симпатичнішими, особливо забарвлені в яскраві кольори будиночки. У Бухаресті запам'яталися місцеві біло-блакитні двоповерхові електрички.
Незвичайний вид храмів в Румунії. Християнські, але на вигляд з вікна поїзда абсолютно незрозуміло, католицькі чи православні. Треба буде таки переглянути плани та побувати в Румунії. Загальне враження з вікна поїзда залишилося дуже приємним.
Покинули Румунію пізно ввечері, і всі знову дивилися у вікна, бо треба було перетнути Дунай. Видовище порту, що сяє вогнями, на болгарській стороні, треба сказати, чудове, але, на жаль, невимовне аматорською камерою…
У прикордонному пункті Болгарії контроль йшов на найвищому технічному рівні. Паспорти нікуди не забирали, офіцер по рації повідомляв комусь номери паспортів, імена та рік народження. На прізвища Болгарія нас чомусь не ідентифікувала. Митники так і не з'явилися, і пасажирів, що засипають, ніхто не турбував.
Найцікавіші в Русі вийшли надвір, щоб відчути під ногами землю Болгарії. (Треба сказати, що після 2 діб поїздки всіх неабияк погойдувало.) Надворі на пасажирів тут же хмарами накинулися негостинні болгарські комарі і загнали назад у вагони.
Вранці за вікном був приголомшливий світанок у туманному серпанку і миготіли традиційні болгарські будиночки з черепичними дахами. За годину вже приїхали до Варни, так толком і не прокинувшись.
Взагалі подорож пройшла швидко. Але краще таки літати літаками!
Україна
Румунія
Світанок над Болгарією
