Ось раніше все було просто: покарання наказували суспільною мораллю, без них виростити дитину здавалося взагалі немислимим, неприродним. Запропонуй років 200 тому хтось виховувати дитину за сучасними (не просто гуманістичними, але місцями навіть дітоцентристськими принципами) – та всіх би кондратій вистачив! Цю пропозицію зустріли б приблизно так, як у теперішньому суспільстві сприймають ідею виховання дитини у гомоорієнтованій сім'ї.
Адже були часи: щойно напроказив – отримав не те що по губах чи попі, а й різками, і ціпками…
Ще років 100 тому (зауважу, вже існували і телефон, і автомобіль!) стверджувалося зазвичай таке: «Дитина – особистість? Та лишіть. Виросте – тоді ще побачимо. А доки він маленький, його треба шліфувати та шліфувати». Такі були погляди і педагогічні концепції ще зовсім недавно (хоча час від часу читаю подібні висловлювання то тут, то там і переконуюсь, що ці часи вбилися в свідомість міцно – адже віковий досвід).
Однак у сучасному суспільстві акценти змістилися, і сьогодні, караючи, ми вже не впевнені, чи правильно робимо. Караючи, матері, як правило, відчувають провину (згідно з психологічними опитуваннями), батьки ж – почуття полегшення: виконав обов'язок. Це теж віковий досвід: століттями саме батько вирішував питання про покарання. І виконував теж.
Тепер із дітьми сидять матері, всі побутові моменти – тільки на них, отже, і поліцейські функції – також. А психіка не готова. Ось ми й мечаємося: і карати – душа болить (та й не жіноча ця справа, взагалі-то, з погляду психології), і не карати – нісенітниця виходить, дитина росте некерованою. Усе питання у тому – як карати.
Згідно з опитуваннями (дані наведені в журналі Psychologies № 8/2007), кількість тих, хто карає жорстко і регулярно (близько 10%), і тих, хто не карає взагалі (13%) у Росії приблизно дорівнює. Інші 80% так чи інакше карають. Все питання – як саме ТАК і як саме інакше. У Росії, на відміну від Європи, поширені фізичні покарання: ляпанці, потиличники у нас набагато більш часті, ніж покарання на кшталт «позбавити задоволення» – іграшки, солодкого, розваги і т.д. А це ефективніше, між іншим, але якщо одразу з них і починати – для «битих діток» це вже, звісно, аргумент слабкий.
А приблизно 2% наших співвітчизників можуть по-старому відправити спати без вечері. Росія – країна велика, десь сперечаються, чи допустимо легкий ляпанець, а в глибинці за традицією тичок, стусан і потиличник і за покарання-то не рахуються. Покарання там – це коли «висмикнуть».
Тим часом наслідки виховних дій досить глобальні. Немає такого, щоб «битому» дитині все життя потім не аукалося таке виховання: через комплекси – раз, і через схему виховання своїх дітей – два. Стереотипи ми тягнемо з дитинства і, подобається це чи ні, але підсвідомо ми копіюємо модель батьківської сім'ї, батьківського стилю виховання. Ті, кого цей стиль влаштовує, живе за ним. Ті, кого не влаштовує – намагаються діяти від противного, але таких мало. Тому і традиція «виховання через зад» тягнеться віками. Дідівщина в зародку: діди-прадіди отримували по м'якому місцю – та й ти свою дозу отримай.
Однак діди-прадіди жили в зовсім іншому суспільстві, з іншими реаліями та іншим менталітетом. Діти рано включалися у «доросле» життя, діти фактично були «маленькими дорослими». Та й було їх у сім'ї не по 1-2, як у суспільстві. Ще 100 років тому дітей у російській сім'ї традиційно було багато: контрацепції як такої не існувало, народжували всіх поспіль. І ставлення до дітей було принципово іншим, чітко виражене у прислів'ї «Бог дав – Бог узяв». Хтось виживе, хтось – ні, хтось стане на ноги, хтось ні, хтось виросте гарною людиною, хтось – ні («у сім'ї не без виродка» – не просто так прислів'я народилося). Відповідно, так над дітьми й не тремтіли, як зараз. Могли і вдарити, і взагалі різко забити – це було в порядку речей.
Але тепер ми живемо в іншому суспільстві, і тягнути в нього старий уклад було б щонайменше нерозумно. Тому посилання на традиції виховання різками – це не працює. Випускники закритих англійських навчальних закладів мають чудові манери та блискучу освіту. Але водночас – напрочуд високий відсоток алкоголіків і невроджених гомосексуалістів: плоди виховання різками – зовнішній лиск і під ним – скалічена душа. Адже вражає, як над нами часом тяжіють авторитети: якщо класична освіта (Ітон-Оксфорд-Кембридж) – значить, вона ідеальна – у всьому.
Ну а в кам'яному столітті виховували палицями – можна ж і цей досвід застосувати, чого йому даремно пропадати? А в Спарті «бракованих» немовлят та неслухняних дітей спихали зі скелі – радикальний метод, і поратися не треба.
Так, багато чого вигадали наші предки. І на той момент, коли вигадували, це було актуально. Але ж на те й прогрес, щоб ми не просто з воза пересіли в автомобіль і перестали закручувати хвіст у вигляді ручки чайника. Прогрес має бути і в головах – у мисленні, способі побудови відносин. У тому числі з дітьми.
Тому ми, як цивілізовані люди, цілком можемо сформулювати кожен собі відповідь питанням «як не треба поводитися з дитиною?», керуючись віковим досвідом, скажімо так.
А от «як треба» – це питання без відповіді: у цій справі універсальних рецептів немає… Скільки дітей – стільки підходів, та універсальних рецептів у вихованні просто не існує, тут кожен розсудливий батько визначає свій шлях сам.
