Що й казати, Інтернет привніс у наше життя нову специфіку спілкування, раніше нами не випробувану і мало поки що «обкатану».
Найголовніше тут – це те, що ми не бачимо на власні очі наших співрозмовників по той бік монітора і тому можемо представляти їх будь-якими.
Співрозмовники ж можуть, у свою чергу, представляти і нас, як їм заманеться, і самі представлятися тими, ким їм хочеться. Жінка може представитися чоловіком, чоловік – жінкою, хлопчик – старцем для солідності або з пустощів, а самотня старенька-пенсіонерка – юною дівчиною, щоб фліртом в Інеті скрасити своє самотнє життя.
Так, звісно, далеко не всім по серцю такий маскарад, але погодьтеся – є серед нас, людей, такі містифікатори та артисти, яких хлібом не годуй, а дай досхочу погаятись, напихати чогось із три короби, з воз і маленький візок… Навіщо? А вони й самі не знають, навіщо.
Хоча чому ж не знають? Ось була в реальному житті така громадянка – Сонька Золота Ручка, яка під виглядом прекрасної знатної дами грабувала готельні номери. Коли її заставали за цим заняттям, вона з легкістю обводила людей навколо пальця, здивовано і розгублено повідомляючи, що просто помилилася номером. Хто ж міг запідозрити таку чарівну, молоду, багато одягнену особу в такому низинному занятті, як крадіжка?!
Приклад із Сонькою – звичайно, крайній випадок, але все ж таки у наш час інтернетівського спілкування ми не можемо бути впевненими на всі 100%, що людина «на тому кінці дроту» саме та, за кого вона себе видає. І в усьому цьому є свої плюси, і мінуси.
Плюси.
Ми не повинні вставати по стійці смирно або робити реверанси у випадку, якщо жінка по той бік монітора представилася Королевою Англії, а мене – самим Президентом! Тобто, дякувати Богу, в Інтернеті немає чинів.
Принаймні між звичайними співрозмовниками та користувачами. Ми одне одному нічого не винні, один від одного ні в чому не залежний, живемо навіть часом у різних країнах і тому не зобов'язані вірити в те, в чому не можемо переконатися особисто, не побачивши на власні очі. Всі ми тут – просто люди, незалежні та вільні у всьому – як у висловлюваннях своїх почуттів та емоцій, так і достовірності інформації, яку про себе даємо.
Недоліки ж у спілкуванні кожному доведеться пожинати самому і, якщо людина більш-менш адекватно ставиться до дійсності, то вона не стане занадто вже влазити в нетрі брехні і фантазій; інакше можна заплутатися і забрехати так, що й самому потім не розібратися, кому і що казав… Ну і звісно ж – розв'язка може бути для такого індивіда найнесподіванішою. І, на жаль, не лише для нього. Хоча… є такі, з яких, як кажуть, все як з гуски вода… Але це вже особливі клінічні випадки (що не належать, мабуть, до «ШЖ»).
Отже, в Інтернеті немає чинів – чудово та чудово. Ура-ура, товариші! Але це ще не все. Життєва приказка «зустрічають по одязі…» тут теж не котить. Тут не зустрічають по одязі, як «в реалі». Тому що ніхто твій одяг і не бачить. А сидячи перед комп'ютером, можна бути взагалі навіть без одягу чи топлес!
І тим не менш, ти можеш посилати своїм колегам і кореспондентам будь-які зображення себе коханого (коханої) – хоч справжні, хоч уявні, хоч у багатих туалетах, хоч у хутрі, діамантах та перлях.
Який марки в тебе автомобіль – в Інтернеті теж усім до лампочки. Чи це стара «копійка» радянських часів чи крутий «Лексус» – все одно. Євроремонт у твоїй квартирі чи ти живеш «на сонячній галявинці», але з ноутбуком на колінах – ніхто не знає. Тобто, твій статус тут не важливий. Важливим є лише твій інтелектуальний багаж та вміння спілкуватися. Усі ми тут – свого роду «коти в мішку»… І це теж тішить.
Ще в Інеті немає віку – а це взагалі супер, скажу вам! І не такий уже великий вік особисто у мене, щоб його приховувати, але просто мені особисто мені! – дуже подобається спілкуватися з людьми коротше. Ну, така я людина! Для мене всі люди – брати! І сестри!
І, знову ж таки, не хочу і не зобов'язана вірити в те, що зі мною розмовляє, наприклад, важлива боса-матрона, обтяжена чинами, регаліями, стомлена роками, досвідом і життям, сонцем і місяцем… Або вибілений сивиною, солідний сер-лауреат… член-кореспондент…
Я цього знати не хочу! Я хочу просто простого людського, людяного (!) Спілкування. А тому я заплющую очі на можливі чини, вік та регалії «матрони та сера» і починаю нахабно називати їх на «ти». Іноді з їхнього дозволу, іноді – без…
Адже всі ми зрештою «родом із дитинства». Хто її знає, звідки вона взялася, ця розхожа фраза, і хто її перший сказав, але всі розуміють сенс. Всі ми залишилися в душі тими дівчиськами та хлопчиками, якими колись були.
І багато хто напевно пам'ятають, яким шоком було, коли вперше назвали на «ви»… Назвали ті, з ким ще відчував себе на рівних, начебто ровесники… Раптом тебе вже не беруть у цю молоду, юну компанію, і ти для них уже не просто Сашка, Валерка чи Танька, як «я» Таня»…
А я ще хочу «на ти», мені ще рано відчувати себе дорослим «дядьком» чи «тетею»… Образа, гіркота, здивування… Потім доходить: ага, їм же по 17-18-20, а тобі вже на десяток більше. Але невже це так помітно? Невже старію?! Так відсторонено і байдуже кажуть це неприємне, «старече» «ви»!
Ну і добре! Навіть у цьому можна свою красу знайти. Ну скільки, зрештою, можна панібратувати з усіма поспіль? Досить! Ми теж собі знаємо ціну! Але це у реалі.
І коли в Інтернеті з'являється можливість «попанібратствувати», це вже тішить. Адже «всі ми родом із дитинства» і у своїй уяві ті ж Вітьки, Таньки, Наташки (Кохання, Вальки, Лаурки, Маринки, Ведмедика, Борьки, Серьоги, Вовчики…) і хотіли б ними залишатися завжди.
І багато хто з нас не проти залишитися в тому колишньому, «юному» статусі, десь «поприколюватися» трохи, подуріти. Тим більше, що підлеглі чи колеги по офісу цього не бачать чи сприймають як інтернетівську специфіку, жартівливу умовність і тому не надають особливого значення.
А який позитивний розслаблюючий ефект, коли не треба «будувати» із себе чи відповідати займаному становищу! Твоя інтернетівська компанія бачить тільки те, що саме ти захочеш (і вважаєш за потрібне) їй показати. Ці плюси та мінуси онлайнового спілкування відносяться і до спілкування в нашому інтернет-журналі «Школа Життя».
