Сьогодні я прокинувся у твердій рішучості розпочати нове життя. Спочатку треба було створити собі стимулюючий документ. Ось що в мене вийшло.
«Я, такий-то, обіцяю собі з сьогоднішнього дня вважати, що:
1) все життя – гра;
2) жити легко;
3) бачити у всьому лише позитив;
4) не париться і бути щасливим;
5) усміхатися всім і всьому;
6) влаштовувати собі свята з приводу та без;
7) бути простіше;
8) розумно витрачати свої сили;
9) вміти гідно програвати».
Гордий від свідомості виконаного боргу, я негайно розпочав реалізацію програми. Все добре, але з одним пунктом вийшла невелика заковика. Треба було відрепетирувати посмішку. Пішов до дзеркала, посміхнувся. Дзеркальне зображення відповіло жахливим оскалом без одного зуба, а решта була жовта в смужку! І навіщо я вперше взяв до рота сигарету? Треба сходити до дантиста вставити зуб, та заразом відбілити ті, що залишилися. Гаразд, посміхатимуся лівою половиною рота, так усмішка виглядає краще і загадковіше.
Виходжу на сходи, а там вонищі: сусідський кіт Геродот знову написав біля моїх дверей. Доведеться ввечері зайти до сусідів і порозумітися… А поки геть думки про кота, в голові має бути суцільний позитив!
Виходжу з парадної, назустріч іде якась похмура особистість. Я вирішив обдарувати її відрепетованою загадковою усмішкою. Особистість виявилася алкашем із сусіднього під'їзду і виригнула з себе: «Чого сколишся? Закрий рукавичку, ворона може влетіти! От і посміхайся тут усім поспіль!
Іду до автобусної зупинки, починає накрапувати дощ, парасолька забула вдома. Повертатися не буду – погана прикмета. Поки дочепала до зупинки, почалася справжня злива. Я промок наскрізь. Народу на зупинці – темрява. Побачив даму з парасолькою, вирішив, що зараз я з нею під ним укриюсь.
– Дівчино, чи можна у вас запитати?
– Я не знайомлюся на вулиці з незнайомими чоловіками!
Подумаєш – дівчина, та в неї онуки вже вдома по лавках сидять. Стоп, знову мене кудись повело убік від мого нового життя.
Добре, що автобус підійшов нарешті. Мені вдалося до нього втиснутися. Майже доїхав до своєї зупинки, став пробиратися до виходу, якась падла наступила на ногу: «Мужику, забери своє плече від мого обличчя, бачиш, виходжу!»
Дорогою від зупинки до офісу розумів, чим я сьогодні займуся таким корисним, щоб особливо не паритися і відчути себе щасливим. Ага! Розгрібу-но я папери на своєму робочому столі, та витру пилюку. Потім дивитимуся на красу, що відкрилася.
Прийшов в офіс, на моєму захаращеному столі лежить якийсь папірець поверх купи інших документів. Я її відразу помітив, бо вона була отруйно-жовтого кольору. Так-с! Що пишуть? Це було запрошення зайти до мого начальника. Нічого хорошого від цього візиту чекати не доводилося.
Заходжу до кабінету Христофора Тихоновича, променисто посміхаюся шефу половинкою рота, але він чомусь на мене не дивиться, а щось клацає на своєму комп'ютері. Стою, переступаючи з ноги на ногу, кашляю, щоб привернути його увагу. Зрештою, він піднімає голову і каже: «Завтра у відрядження поїдеш до Мухосранська на кілька днів. Там утрясеш питання з підрядниками».
Вийшов я з кабінету колінами назад. Я був уже в цій глушині десять разів. Дві гори, три дірки – ось і все місто. Але я швидко окоротив: «Думай позитивно!» Тобі пропонується зробити турне за рахунок організації в цілком пристойне місце. Це, звичайно, не Париж і не Лондон, але також місто з трьома вулицями: одна вздовж, дві впоперек. Готель, щоправда, не дуже, колишній будинок колгоспника, та й ресторан залишився на рівні едальні: борщ та макарони з котлетами – от і вся їжа. Однак увечері в «ентом ресторані» подають горілку, яка дуже добре йде під оселедце. З'їжджу ще раз у це Богом забуте місце, з мене не вбуде, і влаштую собі свято без жодного приводу!
До збирання столу руки в мене не дійшли. Ми пару разів із Дімкою перекурили на сходах, засудили вчорашній футбол, а тут і обідню перерву. Пішов у буфет, сунув руку в кишеню за гаманцем, а там пусто! Видно, в автобусі працювала дружна команда, один мені ноги відтоптував і кишені перевіряв, а другий плечем морду завісив, щоб я не цікавився.
Якось досидів до кінця робочого дня, в голову лізли всякі погані думки. Я намагався їх не думати. Додому прийшов – ніс нижче за пояс. Це ж треба, скільки неприємностей сталося зі мною в один день. Почалася чорна смуга у житті. Десь я прочитав, що ця чорна смуга не вічна, і я маю подолати її з гідністю. Знати б, як і коли ця непруха закінчиться.
Так, я вибрав денек для нового життя, прямо скажемо, невдалий. До речі, а де той папірець, який я написав сьогодні вранці? Вона була в цій кишені. А, я згадав: я її використав в офісному туалеті, у нас там ніколи немає паперу, і народ користується своїм. Добре, що в мене була хоч ця… туди їй дорога.
Чогось у горлі перчить, мабуть, я застудився. Що я можу вийняти з цієї ситуації? А ось що! Піду я завтра з ранку до лікаря, візьму бюлетень. І з завтрашнього дня в мене справді розпочнеться нове життя: не треба йти на роботу, їхати до Мухосранська, не треба грати у позитивне життя та посміхатися без кінця якимось недоумкам.
Отже, вирішено, що завтра я починаю життя, де я буду сам собі господар і режисер, чого бажаю і вам. Живіть, як вам хочеться, і не треба вигадувати собі якісь правила та шори. Життя – саме собою прекрасне у всіх своїх проявах!
