Психологія досить давно стала частиною нашої культури, причому над повсякденному, а науковому сенсі. Люди використовують багато термінів, навіть якщо особисто ніколи не заглядали в популярну літературу з психології. Стаття допоможе розібратися у нюансах деяких понять.
Я дуже здивувався, коли один мій колега, почувши про якогось підлітка з нестерпною поведінкою, сказав:
— Та йому не вистачає уваги!
Можливо, тому дитині справді не вистачало уваги. Цікаво це не. Здивувався я, коли про це як про само собою зрозуміле, мимохідь, говорить дуже проста, досить невеликого розуму людина, яка в житті психологією не цікавилася. Але це для нього очевидно, тому що це є частиною нашої повсякденної культури. Уся ця прикладна психологія давно стала буденністю.
Так само, наприклад, століття тому увійшов у повсякденну культуру психоаналіз із його поняттями «лібідо», «несвідоме», «проекція»…
- Почнемо з проекції : це коли ми приписуємо власні думки, почуття, спонукання іншим людям.
Навіть є таке «правило»: якщо нам щось дуже не подобається в інших, якщо ми наполегливо помічаємо за оточуючими щось дратівливе, слід пошукати це в себе. Або трохи точніше: якщо ми наполегливо помічаємо за іншими якісь негативні якості.
Звичайно, це швидше звичайне розуміння, і не завжди воно працює. Але працює. І головна фішка не в тому, що ми приписуємо комусь іншому наші власні думки чи почуття. Набагато важливіше, що ми відмовляємо собі, не хочемо усвідомлювати це в себе.
Припустимо, нас особливо дратує чужа непунктуальність, при цьому самі постійно кудись запізнюємося.
Або менш очевидне: «помічати» в інших певну негативну якість, що пригнічується в себе. Наприклад, «бачити» в інших заздрість. Або дорікати близьким у нещирості. Бачити маніпуляцію за звичайним проханням чи зауваженням.
А іноді, особливо якщо ми системно «знаходимо» в інших несхвалювані якості, має сенс задуматися: а нам самим таке точно не властиве?
Потрібно розуміти, що наше уявлення про себе завжди неповне. Частина почуттів та думок у це уявлення не вписуються. І різноманітні психологічні захисту, загалом, і захищають нас… від тієї частини нас, знати про яку було б занадто болісно чи небезпечно.
З проекцією іноді плутають перенесення . Але якби це те саме — воно називалося б однаково, а не двома різними термінами.
- І якщо при проекції ми бачимо в інших те, що насправді властиве нам самим, то при переносі ми відіграємо колись значущі для нас відносини, переносячи старі патерни поведінки у нову ситуацію.
Припустимо, колись засвоївши модель відносин у батьківській сім'ї або з першим партнером, або інші значущі та емоційно навантажені стосунки, ми намагаємося повторювати цю «гру» раз-по-раз у схожих ситуаціях. І навіть у не дуже схожих.
По суті, коли у власній сім'ї відтворюємо той тип відносин, який засвоїли в дитинстві в батьківській сім'ї — це теж перенесення.
Або в нових відносинах поводимося, як у минулих. Хоча поряд з нами вже інша людина, ми іноді вперто продовжуємо поводитися з нею так, ніби адресуємо тому/тій, кого залишили в минулому. Не у всьому, а іноді, особливо в якихось болючих питаннях, у гострі моменти. Ми ніби продовжуємо чи відтворюємо якісь лінії відносин із минулого, «натягуючи» на людину поруч із нами невластиву їй роль і взаємодіючи з цією роллю.
Аналогічне відбувається в психотерапії (у психоаналізі це взагалі одна з основ), коли ми намагаємося поводитися з психологом, як колись у дитинстві зі значним дорослим. Що дає можливість психологу побачити ситуацію та проблему «зсередини». Якщо, звичайно, сам психолог не потрапить у пастку стосунків і не видасть у відповідь контрперенесення, тобто не перенесе у свої з клієнтом стосунки власні звичні схеми стосунків.
Проекція – простіше. Це «лише» відмова від якихось власних почуттів чи думок. І «передача» цій «частині» іншим людям. Я не поясню, навіщо так складно і чому не можна просто чогось у собі не помічати. Але це так працює.
Хоча «не помічати» також можна. Є, наприклад, такий психологічний захист, як заперечення. Грубо кажучи, це просто спроба не помічати очевидного.
Наприклад, “не вірити” лікарям, які поставили серйозний діагноз, навіть якщо все вказує на це. Або принципово «не цікавитись» політикою, ігноруючи новини, щоб уникнути можливих емоційних переживань.
Проблема тут у тому, що ми знаємо про неприємне або не знаємо — воно нікуди не подіється і може цілком реально впливати на наше життя. Тільки ми дізнаємося про це не одразу, а коли ігнорувати проблемні моменти вже стане неможливо. І може виявитися, що ми не готові до того, що всім було очевидно.
Загалом, так само може вийти і з іншими психологічними захистами.
Умовно кажучи, якщо у нас раз-по-раз «не клеються» стосунки, не складається з роботою, ми постійно не сходимося з людьми — як знати, чи не відтворюємо ми ті самі схеми, ті самі механізми психологічних захистів, які колись, безумовно, справді нас захищали, але давно стали неактуальними, як і?
А ми продовжуємо зволікати з минулого схеми поведінки, які не відповідають актуальним реаліям…
