Три флейти, чотири скрипки: монотемброві лабіринти на фестивалі «Дзеркало»
<…> я вже не сам. Є хтось. Відбиток. Він
влаштує свій спектакль на світанні.Хорхе Луї Борхес. «Дзеркала»
(переклад українською Сергія Борщевського)
Кажуть, майстер метафізичних парадоксів Хорхе Луї Борхес побоювався дзеркал – через їхню містичну здатність нарівні зі снами множити світи і являти людині її двійників. Втім, коли на львівських вулицях посеред літа з’являється люстра із впізнаваним логотипом, містяни знають, що це виключно добрий знак: отже, фестиваль камерної музики «Дзеркало» знову повертається до Львова.
У серпні 2026 року фестиваль відбувся вже вчетверте. Рік у рік «Дзеркало» все відвертіше тяжіє до експериментів, тож поряд із вишуканою класикою серед позолоти Дзеркальної зали у фестивальній програмі дедалі частіше трапляються незвичні локації та авангардні твори. Мабуть, найяскравішим прикладом такої тенденції цьогоріч стали дві програми, що прозвучали 6 та 7 серпня. Перша об’єднала трьох литовських флейтистів, друга – чотирьох українських скрипалів. Обидва вечори у різний спосіб поставили одне й те саме питання: що буде, якщо зібрати разом декілька ідентичних інструментів і дозволити їм розчинитися у тембрі один одного?
Три флейти: театр тембру
6 серпня у Дзеркальній залі відбувся концерт «Імпровізації» від литовського флейтового колективу Fleitų 3. Троє молодих виконавців – Мета Ґабріеле Пелеґрімайте-Каупіне, Саломея Калвелюте та Кріступас Вінцас Ґікас – об’єдналися в ансамбль декілька років тому, під час навчання на магістерській програмі з вільної імпровізації та сучасної музики у Литовській академії музики та театру (LMTA). Проте любов до вільної імпровізації та колективного музикування змусила їх спробувати грати разом, беззастережно досліджуючи можливості флейтового тембру. Відтоді музиканти активно виступають у Литві та Європі. Власне, один із їхніх альбомів – «Need for Flute» – і став відправною точкою для програми, що прозвучала цьогоріч на «Дзеркалі».
Реліз «Need for Flute» вийшов наприкінці грудня 2025 року, підсумувавши неодноразово виконувану ансамблем концертну програму, в якій основним джерелом музичного змісту став вільний імпровізаційний розвиток заздалегідь створених коротких мелодичних ідей. Проте концерт у Дзеркальній залі аж ніяк не можна назвати простим відтворенням релізу: радше його окремі мотиви, інтонації та сонори почали жити тут окремим життям – відбиватися у дзеркалах, ховатися у зламах простору та розігрувати виставу, головним персонажем якої став флейтовий тембр.
Вже перший звук змусив всіх присутніх здивовано озиратися у пошуках його джерела: як виявилося, тріо розпочало свій виступ, розосередившись на балконах Дзеркальної зали – не лише над сценою, а й навпроти, за спинами публіки. Незвично було опинитися посеред гри тембрових відображень, навмисне розведених по різних точках простору. Щільні дисонуючі сонори проростали крізь протяжні крихкі глісандо. Чергувалися інструменти в руках виконавців – і поряд зі звучанням концертних флейт виринали стримано-матові фарби альтової флейти та безтурботна пронизливість піколо. Одна за одною змінювалися – не п’єси, не теми, а скоріше звукові ситуації, що перетікали одна в одну attacca, без перерви. Навіть попри відсутність декларованого сюжету – у тембровому розщепленні та поліфонічній взаємодії тріо було щось по-справжньому гіпнотичне.
«Ці звуки – вже театр. Вони не потребують ані ілюстрації, ані наділення образом; вони мають власний образ», – пише італієць Сальваторе Шарріно. Його слова напрочуд точно описують те, що сталося того серпневого вечора у Дзеркальній залі. Fleitų 3 дозволили флейтовому тембру бути самостійним образом, навколо якого розгорнулася безперервна аудіальна подієвість – повторювана без тотожності та неповторна у звуковій єдності.
Чотири скрипки: гра сенсів
Ті зі слухачів, хто розсмакував монотемброві флейтові ігри, наступного вечора мали нагоду відвідати в чомусь схожу – і водночас дуже відмінну подію. 7 серпня артцентр «Дзиґа» приймав один із концертів «Нового Дзеркала» – спеціального фестивального проєкту, який цього року вперше оголосив open call для колективів, що працюють у сфері класичної, сучасної, експериментальної та міждисциплінарної музики. Саме з Petrichor Ensemble – колективом, що символізує очищення та відродження – відвідувачі фестивалю зустрілися у легендарній «Дзизі» на завершення першого фестивального тижня.
Petrichor Ensemble був заснований молодими музикантами у 2023 році як струнний квартет; ансамбль має на меті оновлення українського камерного репертуару. Вже декілька років колектив відкриває нові імена, замовляє твори сучасним композиторам і формує новий погляд на українську камералістику. У доробку ансамблю – записи творів Золтана Алмаші, Олексія Шмурака, Олександра Чорного та Акіма Зварича. З 2025 року Petrichor Ensemble постійно розширює свій склад, аби охопити різноманітніший репертуар. Одна із нещодавніх знахідок музикантів – оригінальна програма для складу із чотирьох скрипок, яку вони й привезли на «Дзеркало». Знову декілька інструментів з ідентичним тембром! Унісон чи дисонанс, заперечення чи відображення – якою буде їхня взаємодія? Відповідь на це питання скрипалі Акім Зварич, Катерина Березникова, Михайло Павлов та Іван Василюк вирішили шукати разом із п’ятьма молодими українськими композиторами, які написали твори спеціально для цього складу на замовлення ансамблю.
Програму Petrichor Ensemble відкрив твір композитора та куратора мистецьких проєктів Олексія Шмурака «Bildungsroman». Композитор деконструює основні тропи жанру «роману виховання». Оманлива простота життя постає у підсвідомо впізнаваних, «шлягерних» інтонаціях, тривожне відчуття напруги виникає через незначні зміни під час повторів матеріалу, недоброзичливість навколишнього світу звучить дисонансами, а повернення до гармонії маркує заміну юнацької наївної впертості героя зрілою компромісністю.
Олександра Чорного, якого у вузьких колах поціновувачів сучасної музики знають як організатора Центру музики молодих та колективу Ensemble 24, у складі чотирьох скрипок зацікавила передусім механіка ансамблевої взаємодії. Його майже медитативний твір «Air Machine» – це спроба дослідити повітря як сукупність взаємопов’язаних явищ: як фізичне середовище, в якому розповсюджуються звукові хвилі, як джерело людського дихання, як емоційний простір. Врешті, у тихих переплетеннях скрипкових партій постає й «повітряний» вимір музичної арії: недарма італійське aria означає і «мелодію», і «повітря».
У середині програми прозвучав твір «Stück» першого скрипаля Petrichor Ensemble Акіма Зварича, що взявся дослідити питання взаємодії системності та чуттєвості звукової матерії. Автор зіставив дві музичні площини: суху алгоритмічну композицію, написану за визначеним формальним набором правил, і музику, часом надто живу й емоційну, в якій постають барокові символи афектів та алюзії на хроматичні мадригали Карло Джезуальдо.
Гру сенсів у програмі продовжив твір Юрія Пікуша, молодого композитора, що активно бере участь у фестивалях сучасної музики в Україні та Європі. Серед джерел його натхнення часто фігурують латинські вислови та афоризми. Своєрідним антиподом до «Res facta» («зроблена річ») постає «Res ficta» – «вигадана річ», або просто «вигадка». Саме ця фраза послугувала назвою для ансамблевого твору Юрія Пікуша, що прозвучав на фестивалі Kyiv Baroque Fest-2025 у межах проєкту «Веркштат». Невдовзі у доробку композитора з’явився твір-антитеза і друга частина умовного циклу – «Musica Facta» для чотирьох скрипок, що й прозвучала у виконанні Petrichor Ensemble. У шести частинах твору – чотирьох «Фактумах», «Фактасмагорії» (так, через «к»!) і «Постфактумі» – розгортається процес інтенсивного конструювання звукової форми. Розосереджена фактура потроху набуває густини, крихкі канони флажолетів змінюються декларативними унісонами, з інтонаційних віддзеркалень скрипкових партій формуються щільні сонорні комплекси – і із захоплення матеріалом народжується напрочуд переконлива емоція та драматургія: недарма саме цей твір зірвав найбільше оплесків нечисленної, але зацікавленої аудиторії.
Завершив програму делікатний твір Поліни Погожої, піаністки й композиторки, чия творчість пов’язана з новою академічною музикою та фольклорними традиціями. П’єса «In the box» постала з мелодії, яку авторка, за її словами, почула уві сні. «У коробочці» квартету скрипалів ця мелодія стала ледь вловимою, розчинившись у призвуках, глісандо, шерхоті, рипіннях та «скляних» піцикато, констатуючи крихкість музичного полотна, снів – і життя.
Учасники Petrichor Ensemble почували себе у цій непростій програмі напрочуд впевнено. Вочевидь, далася взнаки і попередня робота із творами, і суттєвий артистичний досвід молодих музикантів, що дозволив їм подолати дещо гамірну атмосферу «Дзиґи» і навіть порвану струну. Але найбільше потішив той щирий захват, з яким скрипалі грали музику своїх сучасників. Схоже, що сучасна академічна музика в Україні насправді стає справою захопленої і ініціативної молоді – і на такому рівні, про який декілька років тому годі було і мріяти.
То що ж стається, коли на сцені поруч опиняються ідентичні інструменти: чи розчиняються вони в тембрі один одного, чи, навпаки, стають антиподами? Два вечори на фестивалі камерної музики дали різні відповіді: три флейти Fleitų 3 розщепили спільне звучання на безліч відображень, а чотири скрипки Petrichor Ensemble довели, що тотожність тембру – це лише початок взаємодії. Темброві лабіринти парадоксальні: що більше в них дзеркал, то різноманітніші маршрути, якими вони ведуть слухачів. Мабуть, саме цієї множини задзеркальних шляхів і побоювався Борхес. Але тому й так цікаво вдивлятися у відображення, в якому щоразу постає не двійник, а хтось інший.
Фото: Віталій Грабар
За даними порталу: zbruc.eu