«Народна пісня – дика лісова галявина, а не рівненько підстрижений газон», – фольклористка Людмила Зборовська
У межах виставки «Наші» в Zenyk art gallery акторка Львівського театру «І люди, і ляльки», фольклористка Людмила Зборовська провела майстер-клас із виконання пісень регіонів, звідки походять представлені на виставці митці. Йдеться про 27 митців XIX–XXI століття, чиї 207 робіт складають одну з наймасштабніших експозицій українського наївного мистецтва та арт-брюту в Україні. Ми поспілкувалися з Людмилою Зборовською, яка також є учасницею гурту «Коралі», співзасновницею та скрипалькою гурту «Дриґ» і викладачкою фольклорного виконавства ЛНУ ім. Івана Франка, про особливості регіонального фольклору та музику, що може викликати дисгармонію в людському тілі.
– Пані Людмило, ви зосередили свою увагу на Київщині, Львівщині, Херсонщині, а також, якщо брати історико-етнографічні регіони, на Лемківщині, Гуцульщині та Поліссі. Чи знайомі ви як фольклористка з іншими регіонами менше?
– Зовсім ні. Звісно, неможливо знати все, але мені пощастило побувати з фольклорними експедиціями багато де. Просто тут я сконцентрувалася на тих краях, звідки походять ці дивовижні митці – зокрема Марія Примаченко, Никифор Дровняк, Іван Сколоздра, Ганна Собачко-Шостак та Поліна Райко. Хотілося показати пісні, які ці художники могли ввібрати з молоком матері, в атмосфері яких могли творити.
– Ви брали їх із власного експедиційного архіву чи з інших джерел?
– Зазвичай, якщо є нагода, намагаюся брати їх зі своїх експедицій. Причому такі, що широкому загалу невідомі. Хоча місць, де можна почути унікальні записи, в Україні чимало. Скажімо, величезний онлайн-архів української традиційної пісні «Поліфонія», чи цифровий архів фольклору Слобожанщини та Полтавщини, створений відомою фольклористкою з Харкова Галиною Лук’янець. Або ж електронний архів українського фольклору, створений в ЛНУ ім. Івана Франка, що став першим в Україні комплексним проєктом електронного архівування фольклорних матеріалів із вільним інтернет-доступом. Однак я прагну повертати у людську свідомість ті пісні, які люди загалом сьогодні не знають, або й ніколи не чули.
– За першою освітою ви – інженерка, закінчували Львівський лісотехнічний інститут. Що стало поштовхом до переорієнтації?
– Напевно, так мало бути. Народні пісні я любила співати змалечку, навіть розбирала їх для себе за різними збірниками. Ніколи не вважала, що маю гарний голос і можу співати на сцені. Але як найстарша донька в сім’ї, любила співати для своїх братів і сестер. А якось, у вісімнадцять років, потрапила на весілля в село на Рівненщині – батьківщину мого тата. І коли жінки за столом завели пісню, де один заспівує, а всі інші підхоплюють, то наді мною наче небо розверзлося. Той спів мене так вразив, що я стала постійною слухачкою фольклорного радіоконкурсу «Золоті ключі», що виходив тоді в ефір на Українському радіо. Тільки програма починалася, я вже з зошитом та олівцем стояла біля радіо і швидко, як стенограму, записувала тексти пісень. Мелодії ж я завжди добре запам’ятовувала завдяки вродженій музичній пам’яті. Окремі пісні пам’ятаю досі.
– Першим в Україні відомим фольклористичним ансамблем дослідників і виконавців автентичної української народної музики, що не стилізував фольклор, а демонстрував традиційний сільський спів у первісному вигляді, без сучасних аранжувань, вважається київський гурт «Древо». Чи вивчали ви їхні пісні?
– Так, бо вони не залишали байдужою. Я вчила тексти цих пісень за моїми записами не сама, а разом із сестрою. Якось їхали увечері автобусом з Рівного до Львова. Було темно, нудно, мобілок тоді ніхто й не уявляв. То ми й почали собі впівголоса наспівувати те, що вивчили. А потім я кажу: «Наталю, припиняємо, бо люди, напевно, хочуть спати, а ми шумимо». А пасажири довкола: «Та ні-ні, співайте». Так ми й проспівали всю дорогу, п’ять годин, і жодного разу не повторилися. Зізнаюся чесно, я ніколи не думала, що з піснею, театром буде пов’язана моя доля. Коли починала в 90-х, то працювала лаборанткою на кафедрі дизайну лісотехнічного інституту. А тут приходить мій брат і каже: «О, там театр шукає людей, а тобі ж це подобається». Він знав, що казав, бо ми вдома готували різні вистави. То я наважилася і пішла пробуватися. І мене взяли. Відтоді театр «І люди, і ляльки» став моїм життям. Це був період, коли моя доля зазнала кардинальних змін: я якраз розлучилася з першим чоловіком, змінила оточення, в якому з’явилося багато цікавих знайомих – хіпі, художників, музикантів, ще й професію змінила. Єдине, що залишалося сталим, – моя любов до народної пісні та співу загалом. Саме пісня познайомила мене з багатьма чудовими виконавцями, зокрема з Лесею Герасимчук, яка згодом заснувала гурт «Королівські зайці», з творцями ансамблю автентичного співу «Божичі» Іллею Фетисовим та Сусанною Карпенко, іншими. Згодом я і сама увійшла до львівського фольклорного гурту «Коралі», який цього року святкує 25-річчя.
– Коли відбулася ваша «ініціація» як фольклористки?
– Можливо, це сталося на тому весіллі на Рівненщині, про яке я вже згадувала. А можливо, й значно пізніше, коли я поїхала з «Божичами» на байдарках по річці Айдар у фольклорну експедицію на Луганщину. Раніше я не дуже знала, як проводити запис, що треба питати, а просто казала: «А заспівайте мені, що знаєте». А «луганська» експедиція дала мені знання. А ще – максимально яскраві та несподівані враження. Про дуже світлих і щирих місцевих людей, про пережитий ними голодомор та всі страшні наслідки совєтизації, які навіть у цілковито зросійщених селах не змогли викорінити з серця української пісні (бабусі, які говорили з нами російською, раптом починали згадувати пісні зі свого дитинства, і ці пісні були українськими), про чисту українську мову без жодного суржику в глухих луганських селах і такі чудові форми дієслів, як «ходитиму», «співатиму» тощо. А ще ми відвідали село, яке стало прихистком для переселених лемків, котрі зуміли зберегти свою культуру.
– Зараз спостерігається тренд на виконання фольклору, з’явилося чимало тематичних майстер-класів від різних виконавців. Як ви до цього ставитеся?
– Вважаю, що це добре – люди повертаються до джерел. Львів тут винятковий – маємо унікальних Уляну Горбачевську, Наталку Половинку, Наталку Рибку-Пархоменко, кілька інших яскравих імен, які створили імідж автентичної пісні як сценічного варіанту, навіть подекуди зробивши цю пісню недосяжною, заінтригували нею, продемонстрували, яке багатство в нас є. Але для щоденного вжитку традиційна пісня має бути як життя, люди не мають боятися її виконувати. І тут виникає інша проблема. Часто ті, хто дають майстер-класи, показують звук таким, яким він є на Полтавщині чи на Поліссі, незалежно від того, про який регіон йдеться. Відповідно пісня «вихолощується», бо для неї вимова має значення, як і те, як ви дихаєте, коли співаєте. Тобто діалект дуже впливає. Ясна річ, ми не завжди можемо опанувати той діалект, його фонетику, спосіб, як дихання форсує звук. Але варто намагатися це робити.
– Десь читала, що деякі етномузикологи виступають за відмову від публікацій нотних збірників пісень, мовляв, ці збірники не передають того, що вимагає виконання.
– Такі пропозиції справді існують. Але це палиця з двома кінцями. Адже коли ти вивчив мелодію, «кістяк», то, знаючи манеру виконання в тому регіоні, зможеш її використати, додати усіх тих «штучок», що могли б там бути і які зроблять цю пісню самобутньою. Тобто я прихильниця думки, що все можна поєднувати. До прикладу, 29 жовтня в нашому театрі відбудеться прем’єра вистави за моєю п’єсою про Лесю Українку, про останній день її життя. Тож я вирішила використати пісні, що їх занотували з її голосу Микола Лисенко та Климентій Квітка. Мені могли б закинути, для чого я це роблю, адже ніхто не знає, як Леся Українка співала. Але ж у ті часи ще не було як записати звук, є тільки нотні записи, то як від них відмовитися? До речі, це буде мій дебют як драматургині.
– Як співали одну й ту ж пісню в різних регіонах?
– На Галичині співали трохи «лайтовим» звуком, не дуже гучним, наче їси якийсь смаколик. На Поліссі – прорізним тоном, а на Полтавщині – округлим. Зокрема, це дуже видно на прикладі пісні «Чуєш, кохана дівчино?». І якраз ця пісня за мелодикою взагалі не лягає на полтавське виконання. Є думка, що колись на Львівщині теж співали гучним звуком, але з огляду на панування Австро-Угорщини та Польщі, коли існувала загроза втрати національної ідентичності, люди почали відмовлятися від своєї природної манери співу. А перейняли нову від міських співаків, які приїжджали разом із товариством «Просвіта» і виконували народні пісні в академічній манері. Тому, можливо, у галицьких селах звук сьогодні «причесаніший». Якщо полтавці теж співають ближче до академічного співу, задіюючи грудний резонатор, то гуцули і бойки (буковинці також) – носовий, наче підштовхуючи повітря. Це я до того, що на виконавство впливає і географія, і менталітет, і діалект, й історичні реалії. Якщо взяти хмельницьке Поділля, то там є села, де дуже «кучерявий» спів, приміром, як і в колишньому Мурованокуриловецькому районі на Вінничині. Місцеві мешканці не гучно співають, але такі «закрутаси» роблять голосом, такий орнаментальний, орієнтальний спів, що не кожен професіонал так втне. А чому? Тому що там була Османська імперія, і її східні мотиви, ті цікаві гармонії вплинули на місцевий мелос.
– Ілля Фетисов з «Божичів», якого ви згадували, якось наголошував, що споживання народної музики входить у гармонію з будовою людського тіла, на відміну від симетричної, яка побудована на рівній періодичній пульсації (як-от поп-музика) і яка насправді – хоч нам може видаватися інакше – вводить тіло у повну дисгармонію. Мовляв, той принцип рівномірно, математично точно розрахованої пульсації докорінно відрізняється від принципу організації фольклорної музики будь-якого народу світу. Адже складається фольклорна музика завжди не з однакових, а з більших та менших частин. А нині світ ще й увійшов у добу музики, яку може творити ШІ. Український споживач, наприклад, дуже полюбив анонімний музичний проєкт «Загата», що за допомогою ШІ кладе на музику вірші поетів «Розстріляного відродження», таким чином окремих із них повертаючи із цілковитого забуття. Як ви до цього ставитеся?
– Думаю, що всі творчі експерименти мають право на існування, але я не прихильниця на цьому зациклюватися. Звісно, воно працює і в такому вигляді: люди вперше чують окремі імена, зацікавлюються ними, вже самі починають щось на цю тему шукати, молодняк десь починає награвати ці пісні на гітарі, додаючи до них власного розуміння і власних інтонацій. Але це – інше. А щодо народного мелосу, то мене непокоїть, що виконавці, беручи в роботу якусь пісню, іноді акцентують, що пісня архаїчна, а насправді змінюють її ритміку, характер. Це все одно, що в лісі ви побачили прекрасну дику вересову галявину і милуєтеся нею. А тут прийшов ландшафтний дизайнер, взяв ножиці, чирк-чирк, і все підігнав під певні стандарти, перетворивши цю галявину на газон. Про справжність, первозданну красу галявини вже не йдеться. Так само з піснями.
– Але чи є кому співати ті архаїчні пісні? У Японії, скажімо, кожен випускник школи має знати 100 народних пісень. В Україні такої практики немає. Як вважаєте, скільки народних пісень в середньому знає пересічний українець? І яким би бачили шлях для вирішення цієї проблеми?
– Напевно, це теж залежить від того, хто де живе. Старші люди скрізь знають таких пісень більше, ніж молодь. А молодь, на жаль, у своїй основній масі цих пісень знає вкрай мало. І це дуже сумно. Десь у 2012 році я з власної ініціативи створила спеціальну програму, яку почала пропонувати директорам львівських шкіл. У підручниках, де діти вчать про усну народну творчість, є надруковані тексти пісень, але як їх співати, ніхто не знає. Я пропонувала приходити на такі уроки і давати дітям можливість почути. Відгукнулося лише кілька шкіл, зокрема музична школа-інтернат ім. С. Крушельницької (тепер ліцей), де навчалася моя донька. Вже через роки до мене підходили люди і казали, що якби не я і мої уроки, то ніколи б народною піснею не зацікавилися. Але ініціатива згасла. На її втілення потрібна була вказівка «згори» та хоч мізерне фінансування. Але з цим не склалося.
– У шкільних підручниках, коли йдеться про український народний мелос, цитують слова Григора Тютюнника, що пісня – це коли душа сповідається. Чи має значення місце, де та сповідь звучить?
– Мабуть, у селах вона звучить найщиріше. Тому я дуже люблю їздити в експедиції. Я – міська людина, але сільські люди, їхня щирість і справжність мені ближчі. Ці люди менше прикидаються, не вдягають маски, менше з себе щось корчать… Тому їхня сповідь – сердечніша… А щодо мене особисто, то моя душа завжди там, де звучить моя пісня…
Джерело новини: zbruc.eu