Вільність у рулонах тернистого дроту. Згадки Василя Шовкового

11:49, 23 липня 2026

Формуючи свій тоталітарний апарат, радянська влада була переконана у здатності контролювати кожен “гвинтик”. Проте, не завжди все відбувалося згідно з інструкціями чи звітними документами. З’являлися особистості, які вносили збої в систему. Одним із таких був Василь Шовковий. Засуджений за “антирадянську агітацію та пропаганду”, він продовжував чинити опір навіть за колючим дротом.

Спілкування з політв’язнем, записане Юрієм Вовкогоном влітку 2014 року. В інтерв’ю Василь Шовковий згадує, як він мікроскопічним шрифтом переписував “Хроніку зони №35”, листи та тексти українських в’язнів сумління, як ці послання таємно виносилися на волю, а згодом лунали в ефірі радіо “Свобода”, доводячи до шаленства співробітників КДБ.

Ксенія Василик

журналістка

Детальніше

Василь-Іван Шовковий народився 7 липня 1950 року в селі Печеніжиннині Коломийський район Івано-Франківської області. Походив із селянської родини, яка мала зв’язок із національно-визвольним рухом: тітка Василя, Параска Шовкова, була зв’язковою УПА. Після закінчення 9 класів школи у своєму селі, він здобув фахову освіту столяра-краснодеревщика в Чернівецькому профтехучилищі. Згодом у тому ж місті отримав середню освіту та вступив до індустріального технікуму. Відслуживши два роки у війську, Василь Шовковий повернувся до рідного дому.

31 січня 1972 року в батьківській хаті Василя Шовкового було засновано підпільну організацію. “Спілка Української Молоді Галичини” (СУМГ), до якої увійшли Дмитро Гриньків, Роман Чупрей, Дмитро Демидів, Василь Михайлюк, Федір Микитюк, Микола Мотрюк і Василь Шовковий. Молоді люди склали присягу на вірність Україні. Керівником організації було обрано Дмитра Гриньківа. Шовковий взяв на себе відповідальність за службу безпеки. Члени СУМГ вивчали та обговорювали літературу з історії національно-визвольних змагань, збирали свідчення про ОУН, про окремих героїв-земляків, записували повстанські пісні. Однак, вже у березні 1973 року організацію викрили співробітники КДБ, а її найактивніших членів заарештували. Василя Шовкового було засуджено до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Покарання він відбував у пермському політичному таборі ВС-389/35. Протягом двох років він вів табірну хроніку. У грудні 1976 року українська преса у США та радіо “Свобода” опублікували інтерв’ю Василя Шовкового, яке провів інший політв’язень, Ігор Калинець.

Після звільнення у 1978 році та повернення додому, він продовжив політичну діяльність. Долучився до заснування Української Гельсінкської Спілки (УГС), Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, Народного Руху України (НРУ), Української Республіканської партії (УРП). У 1979 році Василь Шовковий переховував у себе поета Тараса Мельничука, якого вивезли з психіатричної лікарні; вони були знайомі ще з Уралу. Разом із дружиною Анною Харук він виховав двох доньок — Оксану та Наталку. Василь Шовковий пішов із життя 9 лютого 2020 року.

— За яким статтею вас було засуджено?

— За статтею № 62–64 — “антирадянська агітація та пропаганда”. Додатково інкримінували зберігання та виготовлення зброї, а також нібито крадіжку магнітофона. Насправді, один хлопець дав мені його на ремонт, але під тиском КДБ він зізнався, що це я його вкрав. Я тоді подумав: “статтею менше, статтею більше”. Так і вийшло — п’ять років. Хоча спочатку загрожувало значно більше — від 7 до 15 років.

1120811066 — Василь Шовковий

Фото: museum.khpg.org

Василь Шовковий

— Якими запам’яталися перші дні перебування в таборі?

— Це був грудень 1973 року. Мене доставили до Пермі. Через кілька днів нас разом із Дмитром Демидовим перевезли до 35-ї зони у Чусовському районі, до установи під номером ВС-389/35. Вже після перших днів ув’язнення почалися спроби тиску з боку адміністрації та суворі перевірки. КДБ та оперативники ініціювали розмови, перевіряли реакції, пропонували скорочення термінів ув’язнення за співпрацю. Все це подавалося як “діалог”, але фактично це була схема вербування.

Поруч були й інші політичні в’язні, серед них — Микола Мармус, учасник росохацької групи, засуджений за організацію акції з вивішування синьо-жовтих прапорів і розповсюдження антирадянських листівок у Чорткові 22 січня 1973 року.

Згодом ми опинилися в таборі. Там нас тепло привітав Микола Горбаль. За свою проукраїнську позицію він провів у таборах понад 16 років. Попри гостинність (заварив чай, прийняв як рідного), одразу почалися негласні випробування — чи можна довіряти новим людям.

Наступного дня нам показали робочі місця. Оскільки я знав, як працює токарний верстат, то, побачивши його, зголосився працювати токарем.

— Хто перебував разом з вами у таборі і як усе було організовано?

— У 1973 році в таборі одночасно опинилося багато людей різного віку та з різним життєвим досвідом. Було кілька молодіжних груп зі Львівщини: перша — Зоряна Попадюка, а друга — Яромира Микитки. Романа Клепача тримали окремо, бо він був неповнолітнім.

Поруч були й “двадцятип’ятирічники” — колишні вояки УПА. Також старше покоління дисидентів: Іван Світличний, Микола Горбаль, Ігор Калинець. Крім того, існувала ще група Лук’яненка, зокрема Роман Гурний, якого засудили ще на початку 1960-х. Це були найстійкіші люди, які непохитно тримали свою позицію. Там я зустрів Володимира Буковського. Кажу: “Та я про тебе чув рік тому, парєнь!”. Так зав’язалася невимушена розмова.

10 грудня, у День прав людини ООН, до нас завітали Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, і сказали: “Треба писати заяви”. Новоприбулі не розуміли встановлених порядків, але нам пояснили, що це необхідно зробити одразу, щоб “вжитися”.

У таборі перебувало понад 250 осіб. Це було дуже різноманітне товариство: українські та балтійські партизани, різні поліцаї, колабораціоністи, представники кавказьких народів, поодинокі випадкові в’язні. Був навіть один курд. Формально це був один табір: великий барак, котельня, їдальня і клуб. На кухні працювали латиші — “правильні хлопці”, які не обкрадали в’язнів і не доносили на них.

— Якими були люди, оточення та внутрішня структура?

— У таборі співіснували різні групи, але жорсткої ізоляції між ними не було. Українці переважно трималися разом, хоча їхній внесок у рух спротиву був не однаковим. Авторитети існували, але неформально: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Євген Пришляк, Василь Пірус. Це були особистості, чия позиція визначала загальну атмосферу, без жодної “ієрархії”.

Чисельною і неоднорідною була “єврейська група” — близько двадцяти осіб. Серед них був Семен Глузман, якого ми називали Славко — психіатр, що виступив на захист Павла Григоренка і передав матеріали Андрію Сахарову.

Окремо трималася група “викрадачів літаків”. Вони намагалися емігрувати до Ізраїлю і були засуджені за спробу захоплення літака. Серед них були військовослужбовці, співробітники міліції, технічна інтелігенція. Москвичі та “всеросійські” дисиденти трималися більш відокремлено. Ігор Огурцов фактично діяв самостійно. Були також представники демократичного руху, частина яких згодом емігрувала.

Балтійці зазвичай трималися згуртовано — у них була сильна внутрішня дисципліна. Попри це, вони долучалися до спільних акцій: голодувань, протестів, взаємної підтримки. Конфлікти траплялися, але не спричиняли розпаду спільноти — усе вирішувалося на місці.

з Демидівим і Гриньковим — Василь Шовковий із членами “Спілки Української молоді Галичини” Дмитром Гриньковим і Дмитро Демидівим

Фото: надав Юрій Вовкогон

Василь Шовковий із членами "Спілки Української молоді Галичини" Дмитром Гриньковим і Дмитро Демидівим

— Як ви стали писарем і що це означало?

— Я виконував обов’язки писаря з 1975 по 1978 рік за сприяння Миколи Горбаля. Мені доручали тексти, які я мав переписувати на невеликих відрізках тонкого конденсаторного паперу — максимально дрібним шрифтом, так, щоб почерк неможливо було впізнати. На волі я писав дипломні роботи креслярським шрифтом, тож рука вже була “набита”.

Зазвичай хроніки готували Ігор Калинець або Микола Горбаль, а я лише переписував їх. Після цього мої тексти відправлялися на волю, а оригінали залишалися в таборі. Архівом опікувався Василь Маложинський — тихий працівник промзони, який зберігав матеріали у сховках, зашитих у брезент. Усе мало свою нумерацію, щоб у разі втрати окремих частин — відновити їхню послідовність.

Запаковані у складні багатошарові “ампули” з поліетилену, воску та паперу, матеріали передавалися назовні. На волю хроніки доставляли під час побачень або через звільнених в’язнів. Я передавав тексти матері під час поцілунку на побаченні, а далі вони йшли через ланцюжок людей аж до Києва чи Москви. А від незнайомих мені осіб — потрапляли у самвидав та на радіо “Свобода”, де виходили як “Хроніки зони №35”.

Я вів ці хроніки фактично щодня у 1977 році. Фіксував події, переведення, акції протесту, голодування, заяви. Було троє-четверо писарів, які свідомо не цікавилися один одним, аби не створювати зайвих ризиків. Папір ховали навіть у кінобудці або в лампах проєктора. Згодом мені дали тонку ручку “Паркер”, завдяки якій я міг писати ще дрібніше. Написане скручували в маленькі рулони, які можна було приховати або, у разі небезпеки — знищити.

Наглядачі поступово здогадалися, що для створення хронік використовували конденсаторний папір. І почали його замінювати матеріалом із технічними маркерами. Таким чином його можна було впізнати під час перевірок. Але старі запаси ще довго допомагали ситуації.

Під час обшуків траплялися втрати. Одного дня було знайдено частину записів у бібліотеці, зокрема тексти Світличного та Глузмана. Проте саму систему передачі повністю зламати не вдалося. Навіть у дрібницях це була технологія опору — від мікроскопічного письма до складної мережі передачі інформації, яка дозволяла хронікам виходити за межі табору.

— Чи робили спроби вас ідентифікувати?

— Незважаючи на обшуки та перевірки, мене не змогли визначити як писаря. Після підписання Гельсінкського заключного акту у серпні 1975 року, радянська влада, всупереч взятим на себе зобов’язанням щодо дотримання прав людини, розпочала нову хвилю репресій та обшуків. Намагаючись розгромити дисидентський рух, спецслужби проводили масові “зачистки” незгодних, самвидаву та національно свідомої інтелігенції по всьому соцтабору.

Тому у 1975 році, під час масштабного обшуку, було знайдено частину матеріалів, але встановити автора так і не вдалося. Адже “технологія” створювалася кількома особами: почерки змішувалися, тексти дублювалися різними стилями. Це й зробило її стійкою та невразливою — було неможливо довести авторство.

— Не всім політвʼязням вдалося вижити у репресивній більшовицькій машині. У таборах померли Валерій Марченко, Василь Стус. Чи перетиналися ви з ними особисто?

— Валерій Марченко — талановитий журналіст. Він помер у таборі у 1984 році. Закінчив Київський факультет журналістики. Приблизно з третього курсу його перевели як перспективного до Баку, оскільки він досконало володів азербайджанською мовою. Там продовжував писати гострі викривальні тексти, якими необережно поділився зі знайомими, а ті передали ці матеріали до КДБ. За це радянська влада відправила його до таборів. Цей талановитий чоловік дуже допоміг нам у створенні хронік. З Василем Стусом я не був знайомий. Він відбував покарання в Мордовії. До того ж, звільнився раніше за мене.

виїзд на ланцюг єднання на честь Акту злуки — Василь Шовковий разом із учасниками ланцюга єднання на честь Акту злуки

Фото: надав Юрій Вовкогон

Василь Шовковий разом із учасниками ланцюга єднання на честь Акту злуки

— Чи не думали ви про втечу?

— Не було ані сенсу. У Радянському Союзі не було значної різниці між волею та табором.

— Де ви знаходили сили, щоб не зламатися?

— Одним із найважливіших джерел були книжки. Бібліотека в таборі, як не дивно, була дуже хорошою. Там траплялися видання, яких неможливо було знайти навіть у багатьох цивільних бібліотеках. Передплачували та читали український журнал “Всесвіт”, яким цікавилися і балтійці, і росіяни. Саме там, наприклад, вперше вийшов український переклад “Хрещеного батька”, тоді як російського перекладу ще не існувало. Була також “Іностранная література”. Багато книжок передавали родичі, щось залишали ті, хто звільнявся, тому читати було що. Окрім художньої літератури, були релігійні та філософські книги. Зокрема, читали “Бгаґавад-Ґіту”, видану в Ашгабаті. Дехто серйозно захоплювався східною філософією, йогою, духовними практиками.

У таборі передавали не лише книжки, а й речі — від одного покоління в’язнів до іншого. Пам’ятаю, естонець Вальтман, якого перевели до іншої установи, залишив мені свою валізу. Він сказав: “Вишлеш мені двісті рублів, а в стінці валізи знайдеш подарунок”. Усередині були державні облігації. Нам вдалося обміняти їх на індійський чай. Тоді в таборі це була справжня валюта. Згодом усім товариством зібрали гроші й надіслали Вальтману більшу суму, ніж він просив. Потім він ще довго писав нам листи з подякою.