Нещодавнє дослідження наскельного живопису в Індонезії змінює наше розуміння щодо перших людських переселень.
Наскельні малюнки у печерах Індонезії / © Ahdi Agus Oktaviana
Археологи розкопали в Індонезії неповторні трафаретні відбитки рук, виконані близько 68 тисяч років тому. Дана знахідка свідчить про те, що культурні звичаї стародавніх людей значно глибші, ніж передбачалося.
Про це інформує Sciencealert.
У глибині вапнякової печери на острові Муна, біля берегів індонезійського Сулавесі, науковці наштовхнулися на відбитки надзвичайно далекого минулого. У цій місцевості археологи зафіксували створений людиною наскельний живопис, який наразі вважається найдавнішим серед усіх чітко датованих зразків: його вік становить щонайменше 67 800 років. Виразні трафаретні відображення рук із загостреними пальцями мають важливе значення для відтворення картини ранніх міграцій людства цією місцевістю десятки тисячоліть тому.
Про що говорять наскельні зображення?
«Те, що ми бачимо в Індонезії, — це, скоріше за все, не серія окремих несподіванок, а поступове відкриття набагато більш глибокої та давньої культурної традиції, яка до недавнього часу просто була для нас невидимою. Обсяг і солідний вік виявленого там наскельного живопису вказують, що це не було незначне чи тимчасове місце. Навпаки, це був культурний центр, де давні люди жили, переміщалися й виражали свої думки за допомогою мистецтва протягом багатьох тисячоліть», — розповів один із керівників дослідження, археолог Максим Обер з Університету Ґріффіта в Австралії.
Протягом останніх років Сулавесі разом із індонезійською частиною острова Борнео несподівано стали дуже значущими регіонами для дослідження початків людської творчості та напрямків міграції. Велика кількість печерних малюнків була відома науці вже давно, проте тривалий час ученим не вистачало інструментів для точного встановлення їхнього віку.
Завдяки прогресу в методах датування стало зрозуміло, що частина цих зображень значно давніша, ніж думали раніше: найменший вік деяких робіт перевищує 40 тисяч років і навіть сягає понад 51 тисячу років.
«Кожного разу, коли ми використовуємо ці методи в нових місцевостях, отримані дати виявляються набагато давнішими, ніж очікувалося. Це означає, що проблема була не в тому, що давні люди раптово почали створювати мистецтво в одному місці, а в тому, що ми шукали не там або недостатньо ретельно», — зауважив Обер.
Археолог Максим Обер і наскельні малюнки у печерах Індонезії / © Ahdi Agus Oktaviana
Останнє відкриття у печері Ліанг-Метандуно
Останнє відкриття було здійснено в печері Ліанг-Метандуно, яка вже давно відома завдяки наявності давнього наскельного живопису. Команда дослідників ставила за мету з’ясувати, яке місце ці зображення займають у загальній хронології мистецтва Індонезійського архіпелагу.
За певних умов з часом поверх малюнків утворюється тонкий шар кальциту, який осідає з води, що стікає по скельних стінах. У цій воді часто міститься уран, розчинний елемент, який з плином часу перетворюється на торій, що вже не розчиняється у воді.
Оскільки швидкість цього розпаду добре відома, науковці можуть, вимірюючи співвідношення урану й торію в кальцитовій корі, визначити, коли саме вона виникла.
Таким чином, дослідники датували не самі фарби, а мінеральний шар, що з’явився над ними. Це означає, що зображення під кіркою є принаймні такими ж давніми — не молодшими за 67 800 років.
Разом із попередніми знахідками це дає підстави вважати, що значна частина наскельного живопису регіону може бути набагато давнішою, ніж вважалося раніше.
Наскельний живопис і раннє заселення людьми
Разом із тим це змінює уявлення про Сулавесі як про ключову ланку на шляху раннього заселення людьми до Австралії.
«Мистецтво могло стати особливо важливим у міру збільшення кількості населення та частішої взаємодії між групами. Якщо провести паралель із сучасністю: світлофори необхідні у великих містах, але не в маленьких селах. Так само мистецтво, символи й спільні образи могли допомагати людям передавати ідентичність, відчуття приналежності та спільні значення, коли соціальні мережі ставали більшими й складнішими», — пояснив Обер.
Наскельні малюнки у печерах Індонезії / © Ahdi Agus Oktaviana
Для археологів вияви такої символічної поведінки мають особливе значення з огляду на час і географію їхньої появи. Нові датування вказують на те, що ці зображення розташовані вздовж вірогідного північного міграційного шляху давніх людей, які рухалися через Острівну Південно-Східну Азію до Сахулу — суходолу льодовикової епохи, що поєднував Австралію та Нову Гвінею.
Наявність розвинених художніх традицій уздовж цього шляху допомагає заповнити прогалину між давніми стоянками в континентальній Азії та найпершими слідами людини в Австралії й підтверджує, що заселення Сахулу могло відбутися вже близько 65 тисяч років тому.
Відкриття ставить нові питання
Водночас відкриття ставить нові питання: скільки ще мистецьких пам’яток тієї епохи чекають на дослідників, яким чином поширювалися символічні традиції та чи не приховує регіон ще давніші етапи цієї історії.
«Найбільше нас захоплює те, що це мистецтво показує: давні мешканці Південно-Східної Азії вже десятки тисяч років тому виражали ідеї, ідентичність і значення за допомогою образів. Це були не одиничні спроби, а частина тривалої культурної традиції. Для нас це відкриття — не завершення історії. Це запрошення продовжувати пошуки», — підкреслив Обер.
До речі, раніше у турецькому Карахан-Тепе археологи розкопали унікальне людське обличчя, висічене на Т-подібному обеліску віком 12 тисяч років, що може бути найдавнішим «автопортретом» в історії. Знахідка, яка старша за Стоунгендж і піраміди Гізи, показує високу майстерність неолітичних людей і ставить під сумнів теорію, що масштабне будівництво стало можливим лише після освоєння землеробства.