Чоловік за завісою

12:06, 26 березня 2026

Євгенові Невинському виповнилося 49 років, але він досі захоплено займається іграшками. Це його покликання: майстер з виготовлення театральних ляльок у Київському академічному театрі ляльок та актор-ляльковод у Театрі ляльок на лівому березі Дніпра. Він присвятив сцені та роботі за лаштунками понад половину свого життя. Здебільшого глядачі його не бачать — ані як митця, що керує персонажами за допомогою ниток, ані тим паче як творця, що в затишку майстерні схиляється над черговою іграшкою. Проте, Євген відчуває себе комфортніше за ширмою, ніж під світлом софітів.

Розмову з Євгеном Невинським “Локальна історія” провела у 2022 році. Після початку повномасштабного вторгнення, митець став добровольцем на фронті. У липні 2023 року він зник безвісти на Запорізькому напрямку. Натомість, у травні генетична експертиза підтвердила його загибель.

Ярослава Тимощук

журналістка

Детальніше

Де мешкають ляльки

За зачиненими дверима розгортається дійство тривалістю півтори години. Гучна музика, звуки кроків, таємничий сміх, високі жіночі голоси, що сперечаються з низькими чоловічими, знову музика. Зрештою, все стихає, чути оплески. Обідньої пори у Київському академічному театрі ляльок “Замок на горі” завершується сімейна вистава “Ніч перед Різдвом” — один із нещодавніх прем’єрних показів.

Після завершення вистави ляльок відносять відпочивати. У трьох кімнатах без вікон їх розміщують на спеціальних вішаках для провітрювання. Подалі від сторонніх поглядів, ляльки проводять свій вільний час, аби згодом знову з’явитися на сцені, ожити в руках акторів і наповнити театральний простір звуками. Однак для Євгена Невинського лялька оживає ще до початку вистави.

DAN07512 — Євген Невинський

Усі фото: Данило Павлов

<p>Євген Невинський</p>

Саме він створив цих персонажів з творів Гоголя. Зараз Євген прямує до своєї майстерні і береться за витесування заготовки з дерева. На перший погляд, його робота може здатися суто технічною. Але це лише для необізнаного ока.

— Коли працюєш над створенням, лялька починає дивитися на тебе, — ділиться майстер. — Вона кліпає, відкриває рота у твоїх руках. Це наче народження дитини. Я створюю її, відпускаю — і бачу результат на сцені. Нещодавно я працював над черговою лялькою, і хтось поруч поставив у крісло Вовка з “Сімох козенят”. Я обернувся — аж здригнувся. Іграшковий вовк, заввишки 180 сантиметрів, з рухомими суглобами, реалістичними лапами — ніби живий. Він схилив голову, і я задумався: що ж він, мабуть, думає?

Саме над цим питанням — про що ж думає лялька? — Невинський розмірковує вже 28 років.

Завідувач постановної частини

У дитинстві Євгена вважали одним із найспритніших школярів у вигадуванні витівок та розваг. Однак, було щось, чого він дуже соромився — зайва вага. Ймовірно, цей комплекс не вдалося б обернути на власну користь. Але якось класна керівничка розподіляла учнів по гуртках. Євгену випав театральний гурток — не через якісь особливі здібності, а радше випадково. Так він опинився в самодіяльному театрі “Барвінок” при Будинку піонерів.

Хлопець мешкав у спальному районі Воскресенка, на лівому березі Дніпра. Шлях до гуртка був недалеко — лише перейти через стадіон. Там можна було знайти заняття до душі: танцювати, співати, грати у виставах. Але Євген віддавав перевагу постановкам із ляльками.

— За ширмою я міг сховатися, розчинитися в образі свого героя, — пояснює чоловік. — Мене не видно, але водночас я можу висловити все, що хочу сказати.

Сцена приваблювала його менше, ніж можливість посидіти з голкою в майстерні. Ще будучи другокласником, він створив свою першу маріонетку — гусінь із синтепонових кульок, обшитих зеленим трикотажем і з’єднаних між собою. Вже тоді він вмів шити та малювати. Коли подорослішав, опанував складніші інструменти, як-от лобзик чи дриль.

Євгена призначили на посаду завгоспа театру, тобто завідувача постановної частини. Він відповідав за ляльки та декорації. Реквізит створював сам. Разом із головною художницею вони розробляли ескізи, малювали, відливали форми з гіпсу або створювали їх з пап’є-маше. Коли він згадує про гурток, його мовлення стає жвавішим. Екскурсії, подорожі, уроки про світовий театр, звітні концерти для батьків, конкурси-огляди між різними Будинками піонерів.

— Одного разу ми досягли республіканського рівня! — говорить він із гордістю.

Домашнє завдання за вісьмох

У старших класах Євген повідомив батькам:

— Я вступатиму до театрального вишу.

Тоді він уже відвідував вистави Київського академічного театру ляльок і не припиняв займатися у самодіяльному гуртку до останнього шкільного дня. Але батьки, інженери суднобудівного заводу “Ленінська кузня”, мали інше бачення майбутнього сина. Вони сподівалися, що він піде їхнім шляхом і вони зможуть допомогти йому з роботою. Євген наполягав на своєму. У Києві на той час не існувало спеціальності “актор театру ляльок”; така була в Харківському інституті мистецтв. Євген спакував валізу і вирушив туди.

Він вступив без вступних випробувань. Бажаючих стати лялькарями виявилося лише двоє. Ще шестеро однокурсників були тими, хто не потрапив на драматичний факультет.

— Вважається, що драматичне мистецтво — це вища ліга. Але ляльковий театр нічим йому не поступається. Навпаки, це синтез усіх мистецтв, відомих у театрі: мовного, вокального, танцювального, драматичного виконання, діалогів. Актор виходить, промовляє текст — і отримує усмішку й оплески. У ляльковому спектаклі такого ж ефекту потрібно досягти через неживий предмет. Це значно складніше.

Самодіяльний театр дав йому міцну основу. Євген виконував домашні завдання за всіх. Якщо потрібно було виготовити голову з пап’є-маше — він робив вісім. Після занять він усамітнювався в інститутській майстерні. Студенти готували концертні номери, які потребували окремого реквізиту, — це переважно складні, механізовані тростинні ляльки. Він виготовляв їх з нуля або реставрував ті, що довго зберігалися у запасниках.

Як оживити шматок матерії? Секрет Євгена простий, як і все досконале. Коли він береться за роботу, то вірить: перед ним не тканинна заготовка, а жива істота. Його завдання — допомогти їй проявитися: рухатися, говорити, долати перешкоди та йти до своєї мети.

Докладніше про театр у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте електронну версію журналу тут

Без професійного вигорання

Ще не завершивши навчання, Євген вже знав, де буде працювати. Розподілу для його спеціальності не існувало, тож він міг шукати роботу самостійно. На четвертому курсі він домовився про проби в Театрі ляльок на лівому березі Дніпра. Потрібно було показати номер з лялькою, уривок з вистави, щоб оцінити його сценічну вимову. Журі оголосило: приймаємо на роботу! У 1994 році він закінчив навчання та повернувся до Києва. Відтоді він не залишав це місце роботи. З 2007 року він також працює в академічному театрі ляльок. Формально — на неповну ставку. Реально ж — проводить у майстерні цього театру весь вільний час. Саме на роботі він познайомився зі своєю дружиною, художницею Ларисою.

— І все це без професійного вигорання? — запитую, радше жартома.

— Я працював у різних ролях, — знизує плечима він. — На повну ставку — як актор, на неповну — як майстер-ляльковик. Згодом почав викладати: у цирковій академії, в університеті імені Карпенка-Карого. Припинив — бо не зустрів жодного студента, для якого це стало б справою життя. Молодь прагне заробляти гроші, ставати зірками, подорожувати за кордон. Їх не дуже цікавить робота з голкою чи молотком.

Серед вихованців, якими він пишається, він виділяє театр “Десаві”. Його назву утворили троє студентів циркової академії за першими літерами своїх імен. У 2012 році хлопці потрапили до десятки фіналістів телешоу “Україна має талант”. На хвилі цього успіху хлопці підготували ще кілька номерів, Євген виготовив для них ляльок — і вони вирушили в тур Туреччиною. Гастролювали кілька років поспіль, але зрештою всі розійшлися своїми шляхами — колектив розпався.

Не буває двох однакових ляльок

У майстерні ляльки виглядають з-поміж шматків деревини, пластику та металу. Євген створює власні ляльки, а також — декорації та бутафорію. Він малює, креслить, працює з хімічними речовинами, металом, цеглою, склом, електроінструментами. Для цього потрібна не тільки фантазія, а й фізична міць. Нещодавно йому довелося розвантажувати 100 кілограмів товстого дроту. Адже для створення маленької деталі потрібен метр дроту, але продають його лише такими великими бухтами.

— Спочатку режисер обговорює з художником концепцію, ідею того, як мають виглядати персонажі вистави, — описує процес створення Невинський. — Художник створює ескіз, зазначає розміри та характеристики: чи має лялька відкривати рот, згинати руки тощо. Потім до роботи долучаємося я та Лариса. Я відповідаю за механіку: каркас тулуба, руки-ноги, очі, вуха, рот. Дружина виготовляє форми, створює набивні ляльки або вироби з пап’є-маше. Далі ляльку передають до цеху для пошиття одягу.

Майстер повинен враховувати безліч деталей: освітлення, розташування сцени, склад акторів, кількість людей, які працюватимуть з однією лялькою. Наприклад, у виставі “Котигорошко” казкового дракона ведуть четверо осіб, він з’являється на сцені частинами. Актори повинні бути злагодженими, добре відчувати одне одного.

Не буває двох однакових ляльок, так само як не буває двох ідентичних дітей, переконаний Євген. Кожна робота — унікальна. Навіть коли створюється дубль — тобто копія основної ляльки на випадок, якщо з нею щось трапиться під час вистави.

— Десь відрізняються прорізи, десь сила пружини: вона може бути тугішою або слабшою. Я створюю двох вовків для вистави “Семеро козенят”: один — білий, другий — сірий. Морди у них однакові, але очі рухаються по-різному. Матеріал той самий, але душа — інша. Лялька — це наче жива істота, що не має віку. Вона живе своїм життям, власними думками. А ти перебуваєш поруч і вчишся у неї.

Усі вони — їхні діти

Євген проводить нас до театрального музею. Тут виставлені ляльки, які вже відслужили свій термін. Мешканці підводного царства, зубаті дракони, відважні козаки, хтиві італійці з “Декамерона” Боккаччо. Майстер смикає за нитку маріонетку-жінку — біле мереживо спадає, оголюючи груди. Так, у ляльковому театрі існують вистави категорії “18+”.

Він створив безліч персонажів: хижих тварин, витончених лебедів, спритних чортів, зуби та гігантський бургер для вистави про візит до стоматолога. Не завжди він встигає переглядати готові вистави. Але на генеральній репетиції він завжди спостерігає, як оживають іграшки, які він створив. Іноді він може розгніватися: актор може необережно поставити ляльку, кинути її на підлогу.

Темпи роботи не є повільними: за попереднього директора ставили по 7 нових вистав щорічно. Щоб виготовити комплект ляльок для однієї вистави, потрібно до трьох місяців. Але Євген не вимірює свій робочий час годинами. Він віддає себе повністю, бо відчуває відповідальність:

— Театр ляльок — це перший театр, який відвідує дитина. Саме з її перших вражень формується подальша любов до мистецтва. Маленький глядач вірить, що лялька існує сама по собі. Вона жива, навіть якщо за нею стоїть якийсь чоловік чи жінка. Вона щось говорить, доносить свої думки. Саме тому дуже важливо не розчарувати юного глядача.

Скільки саме ляльок він виготовив, він ніколи не рахував. Приблизно, це число сягає сотень. Своїх дітей у подружжя немає — усі їхні діти працюють у театрі.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!