Знову я про Секешфехервар … З угорської назва цього адміністративного центру Центрально-Задунайського краю, розташованого приблизно на півдорозі від Будапешта до озера Балатон, перекладається як «біле королівське (престольне) місто».
У 1543 р., після тривалої облоги, Секешфехервар опанували турецькі війська під проводом султана Сулеймана Чудового. Більшість будівель було зруйновано, могили угорських королів – пограбовані і знищені, а саме місто, формально зберігши пам'ять у тому, що він таки «білий» і «стільний», на довгі роки отримав нове ім'я: Істолі Белград. Ось тільки від колишньої пишноти та королівської величі практично нічого в місті не залишилося.
Навіть одна з найкрасивіших європейських базилік того часу, під склепіннями якої коронувалися і, по завершенні свого державного шляху, упокоювалися угорські королі, і та… І та спочатку була перетворена окупантами на пороховий склад, який, на жаль, недовго простояв у цілості та безпеці. Якось у нього потрапила блискавка, будівля спалахнула і від пожежі все те, що було в ній складовано, лягло так, що від колишньої базиліки мало що залишилося.
Загалом, після того, як через 144 роки місто було звільнене австрійськими імператорськими військами, стан його був просто гнітючий. Хоча Секешфехервар австрійці взяли без кровопролитної битви та тривалої облоги, перед сучасниками постала сумна картина руїн та запустіння. Турецьке ярмо вдалося пережити лише одній споруді. Побудованої в 1480 р. за Матьяша Корвіна невеликої каплиці святої Анни. Альба Регія, що колись процвітала, – як у середні віки на латинський манер називалося місто – практично перестала існувати. І для того, щоб відродити її велич, потрібен був час, гроші та сили.
А останніх… Залишалося не так багато. Після півторастолітнього турецького панування край сильно обезлюдів. І відновлювати Секешфехервар разом із угорцями почали сербські та німецькі колоністи, які переселилися до міста після його звільнення.
Особливо активно будівництво почало вестися в правління імператориці Марії-Терезії, що зійшла в 1741 р. на австро-угорський престол, яка встановила, що звільнені міста не слід відновлювати. Їх треба забудовувати наново. Але не просто забудовувати, а за затвердженим архітектурним планом. І в сучасних імператриці стилях – рококо та бароко.
Не став винятком із правил і Секешфехервар. Побудований за якусь сотню років, з 1740 до 1840 року, нинішній історичний центр міста витриманий саме у цих архітектурних стилях. З невеликою дещицею різноманітності, що додається до загальної картини австро-угорським класицизмом, так званим стилем цопф. У якому, наприклад, після того, як у 1777 році місто стало резиденцією єпископа, було витримано палац, зведений спеціально для Його святості.
У ході фактично нового будівництва були осушені знамениті багна та болота, що колись не раз рятували місто від його ворогів, внаслідок чого змінилося і саме планування Секешфехервара. Яку не мали обмежувати і старі фортечні стіни – їх, буквально за кілька років, і знесли. Щоб не заважали. А навіщо вони? По-перше, попереду міста були довгі десятиліття мирного життя. А по-друге… Навряд чи навіть найпотужніші фортеці могли бути надійним захистом у війнах майбутнього.
Так воно і сталося. В черговий раз Секешфехервар сильно постраждав під час Другої світової війни, коли у березні 1945 року у місті та його околицях точилися найважчі бої між 5-ю танковою дивізією СС «Вікінг» та військами 3-го Українського фронту. Після того, як прокотившись цими місцями фронт відсунувся далі на захід, місто представляло собою гнітюче видовище. Майже половина його будівель була зруйнована. Загинуло понад 10 тисяч мешканців.
Звичайно, сьогодні у місті не побачити руїн та руйнувань. Він був відбудований вже у перші повоєнні десятиліття, а будівлі та споруди історичного центру – дбайливо відреставровані. І в нинішньому Секешфехерварі є що подивитися. Але про його пам'ятки – якось потім…
А сьогодні – трохи про інше. Перше, що, як на мене, обов'язково треба відвідати і з чого слід почати знайомство з містом – це меморіальні комплекси військових поховань . Їх багато у Секешфехерварі. І вони – чималі.
З якого боку не в'їжджаєш до міста, першими тебе зустрічають або останніми проводжають, коли виїжджаєш, – могили. Могили, могили, могили… На всі боки. Ліворуч, праворуч і так – до самого горизонту. Стільки будинків, мабуть, немає у Секешфехерварі, скільки могил довкола нього. На смерть стояла тут 5-та танкова дивізія СС.
Могили, могили… Все одне обличчя. Маленький, акуратно пострижений трав'яний п'ятачок, укладений у неширокий сірий кам'яний бордюр, і з виготовленої з того самого каменю – невисокою, нижче коліна, похилою плитою на завершення зеленого прямокутника:
«Рядовий Габулов»
«Гв. ст. сержант Ігнатенко»
«Гв. капітан Шулепа»
«Невідомий»
Різні дні, місяці та роки народження. А дата смерті – у всіх одна: «березень 1945 року». Як важко їм усім було вмирати лише за місяць до Перемоги… За один крок від Миру. Щоправда, про це вони тоді ще й не знали.
Скільки наших – росіян, татар, карелів, комі, узбеків – полегло на чужій для них мадярській землі. Як не хотілося їм залишатися тут, на широкій, але незатишній Угорській рівнині. І як, мабуть, перед смертю заздрили вони тим, хто ліг раніше, накрившись з головою своїм, рідним суглинком, чорноземом або легкою пуховою ковдрою супіску. Скільки вже ніколи не дочекаються матері, дружини, кохані… Скільки так більше й не довелося побачити сирого, прохолодного, але для кожного з них такого теплого і рідного, ранкового літнього туману на Доні, Єнісеї…
Страшно…
Ось у таких місцях виразно розумієш, як багато Та Війна забрала не лише у твоїх рідних. У всіх… усієї країни. І якою дорогою ціною довелося заплатити за Перемогу.
І ще. Коли дивишся на ці рівні ряди з чистими доріжками, акуратно пострижену траву на могилах, свіжі, підновлені написи на всіх численних могильних плитах… Дивишся і переймаєшся мимовільною повагою до тих людей, які в ту війну були не з нами. З іншого боку окопів. Але для яких наші загиблі заслуговують на не меншу шану, ніж свої.
Тим більше, що сам я родом із тих місць, за якими у 1942-43 рр. н. пройшли солдати 2-ї Угорської армії. І жодної… Уявляєте, жодної, навіть найгіршої угорської могили ніколи не бачив на своїй малій Батьківщині…