Можливо, в це прикро і боляче вірити, що без нас чудово можна обійтися на роботі
Справжня незмінність
Віра Анатоліївна була бухгалтером. Вона була не просто головним бухгалтером, а бухгалтером від Бога. З легкістю зводила схеми та рахунки, як улюблені пасьянси.
Віру цінували та поважали на роботі. Її ставили всім за приклад. І здавалося, що без неї робота бухгалтерії просто зупиниться. А разом із цим припинить існування величезна корпорація. Ну, принаймні так здавалося самій Вірочці, яка звикла себе вважати незамінною.
До сорока років у Віри була не лише улюблена робота, а й улюблена родина. Був чоловік, який їй освідчився в коханні ще в сьомому класі і на той час так і залишався вірним своєму вибору. Була дочка Ліза, яка щойно вступила у свою складну підлітковість. Був собака золотистий ретрівер на прізвисько Жужа. Були живі батьки: тато та мама, кожен з яких нещодавно розміняв свій сьомий десяток.
Для кожного з них Вірочка теж була незамінною. Незамінною, цінною, єдиною, коханою та дорогою по-справжньому. Тільки цю свою незамінність за якоюсь буденною очевидністю Віра так явно не відчувала, незважаючи на поцілунки та компліменти чоловіка, посмішки батьків, обійми дочки та особливе кохання собаки.
Якось Вірочка захворіла. Грип. На роботі аврал, потрібно терміново здавати річний, а слідом за ним відразу квартальні звіти, плюс до цього компанія проходила аудит. На Вірочку чекали і кликали на роботу. І вона прийшла. Адже незамінна.
Ось і прийшла на два дні. Більше не змогла, бо з ускладненнями швидко потрапила до лікарні. Лікарі робили все можливе, але врятувати життя Вірі Анатоліївні не змогли.
Цю історію мені розповіла її дочка, Ліза, яка вже входила в пору своєї молодості та дуже сумувала за мамою.
А корпорація швидко замінила Віру іншим фахівцем, можливо, не таким талановитим, але добрим фахівцем. І якось робота бухгалтерії не зупинилася, та й компанія не розвалилася.
* * * * * * *
Можливо, в це прикро і боляче вірити, що без нас чудово можна обійтися на роботі. Якими б талановитими, прекрасними фахівцями ми не були б, як би нас не цінували та не поважали, але нам можна знайти заміну.
І коли ми йдемо з роботи про нас, можуть якийсь час сумувати, якийсь час згадувати, і разом з цим, на наше місце можна взяти іншого. Знайти ту людину, яка справлятиметься з нашими функціональними обов'язками, може бути трохи гіршою, а можливо, навіть трохи кращою. Так улаштовано наше суспільство, що незамінних немає.
І може, це розуміння когось із нас звільнить для того, щоб звернутися до своєї справжньої та справжньої незамінності? До незамінності для тих близьких та рідних людей, хто не буде та не зможе нас замінювати.
Адже не можна знайти іншої рідної мами чи тата, іншої рідної дочки чи сина, сестри та брата. Втративши близького і рідного на все життя залишаєшся без нього. І не замінюєш, а тільки з сумом упокорюєшся з цією втратою. І щоб зовсім не втрачати, навчаєшся поміщати цю незамінну цінність людини у свій внутрішній простір, де назавжди зосереджено твоє найдорожче, з чим не хочеш розлучатися.
І тому ви незамінні. І тому бережіть себе. Бережіть себе для тих близьких, які вас не будуть ніким замінювати, бо це просто неможливо.
