Рейчел Тесс. Трансляція досвідів через рух і відкритість
Танцювальний перформанс — не лише про тіло. Інколи не зовсім або й зовсім не про тіло. Але саме тіло, мов жива глина, виліплює рухи, образи, емоції, сенси… на якусь мить, а подеколи й надовше. В сплетіннях динаміки й статичності тіла, звуків, світла, місця, що завше є окремим неповторним учасником дійства, витворюється щось нове, а нове — завжди певною мірою загадкове. Як і в кожного різновиду мистецтва, мета танцювального перформансу — змусити реципієнта відчувати. Саме заради цих індивідуальних, особистісних, щоразу непередбачуваних відчуттів і почуттів людина знову й знову припадає до мистецтва: перевірити себе, чи не притупився, не вивітрився з її душі Божий дар чуттєвості.
Тепла сонячна субота після прохолодного й дощового робочого тижня. Вмощуюся на осяяній скупуватим вересневим сонцем вільній лавці. Молодь обідає на відкритій терасі львівського Jam Factory Art Centre. Сьогодні у Центрі покажуть два пластичні перформанси Рейчел Тесс, а також має відбутися її творча бесіда (artist talk) у рамках Перформативної програми від заснованого київською мисткинею Ольгою Штейн арт-простору “thesteinstudio” у коаліції з нашою «Фабрикою повидла».
Рейчел Тесс — американська танцівниця й хореографка, яка тепер працює, а відтак і живе у Швеції. Родом з північно-західного, прилеглого до Тихого океану й, либонь, з найкраще збереженою в США природою штату Орегон, вона почала танцювати в п’ятирічному віці. Випускниця всесвітньо відомої академії мистецтв Juilliard School у Нью-Йорку й магістерської програми з хореографії у Стокгольмському інституті танцю та цирку (DOCH), пані Тесс танцювала в балетних ансамблях театрів рідного Портленда, Гетеборга, Стокгольма, Канадійському Гранд-балеті Монреаля тощо, а також створювала постановки, викладала класичну хореографію, сучасний танець і імпровізацію.
Сьогодні Рейчел Тесс — арт-директорка міжнародного дослідницького центру мистецтв «Мілвус» у шведському курортному містечку Кніслінґе (цікаві факти: 1. Центр не має стосунку до однойменних векторної бази даних чи лінз ручного фокусування оптичної компанії Цейсс; Milvus — це наукова назва красивого, рідкісного птаха — рудого шуліки, який гніздиться, а тепер часто й зимує у Південній Швеції. 2. Ще до переїзду минулого року в нове приміщення Шуліка-центр містився в будівлі колишньої взуттєвої фабрики — хіба не загадково-знаковий зв’язок з нашою колишньою фабрикою повидла?).
До Львова Рейчел Тесс привезла дві роботи: перформанс її власної концепції та хореографії «Наостанок» (“The Last” — звук: Улі Рухлінскі. Костюми: Джессі Лаковіц Крозьє), що став широкою рефлексією на явище святкування танцю та вшанування танцівників; і ще перформанс хореографки Анни Перссон “Stepping stones” (буквально «кам’яні сходинки»; метафорично — стежка до мети) під музику Мортена Спонґберґа. Обидві вистави у її власному сольному виконанні.
Ось незабаром і початок. В холі вже очікує дівчинка з коротким волоссям, у босоніжках і веселих шкарпетках з плетеними песиками. У залі на танц-плацу інтригує синя миска з оберемком жовтих хризантем, трохи далі — наповнені чимось пластикові сміттєві мішки. Після теплого осоння на подвір’ї в залі доволі прохолодно. Я повертаюся до шафок й забираю куртку, яку залишила там на пропозицію асистенток.
Хол заповнюється людьми — здебільша юнню. Переважно це дівчата, але ж онде й довговолосий хлопець. Кілька молодих стильно одягнених пар. Ще один патлатий в цікавих кульчиках і теплому пончо. Кілька зрілого віку чоловіків виглядають цілком певними того, заради чого сюди прийшли.
The Last
Рейчел наспівує “ла-ла-ла”. Ці кілька звуків миттєво створюють урочисту атмосферу, пафосне очікування продовження. Здіймає долоню, потім обидві руки над головою, танцює, смикається, падає на підлогу, тремтить, підіймається. Танцює. Одягнена в чорно-білий спортивний костюм з вставками з мережива і бахромою на рукавах — на спині напис “The Last” і зображення дівчини в жовтій пишній сукні та чепчику — вона заворожує зал.
Тягне залом сміттєві мішки, крутиться з ними, полишає. Танцює, падає, кланяється, тремтить сильно.
Атмосфера з урочистої переходить в напружену — музика править бал.
Танцівниця заперечує, хитає головою, не вірить. Музика стихає. Рейчел присідає, розтягується. Бере рулони паперового скотчу й клеїть жовту лінію, ще одну. Тоді навхрест. Чи це плюси? Мішені? Лягає на них. Глядачі весь час напружені, зосереджені. Рейчел зникає з мого поля зору, ховаючись за колонами. Звідтіля я чую хрипи і тихе виття. Вистава набуває атмосфери дитячої гри. Дівчата-глядачки не стримують усмішок. Танцівниця виходить, рухається залом, хрипить, нявчить. Підкочує штанини, підіймає ногу, як в класичному балеті. Танцює. Бере квіти — ті самі жовті хризантеми з синьої миски з водою. Розкидає їх по залу. Хрипить, цьмакає, ніби щось недобре в неї на язику. Рухи знуджені. Падає, тупоче ногами, як дитина. Цілує колону. Бере планку з жовтим кінцем, тягає по залу. У вікні палахкотить жовтим листя дерева навпроти, мовби просячись до реквізитів перформансу і врівноважуючи їх курйозність для мене.
На завершення пані Тесс просить глядачів заплющити очі і порахувати від 60 до 1.
“Я покажу вам своє улюблене місце. Обіцяю не налякати вас. Моє улюблене місце зовсім не страшне”.
Заплющуюся. Простір заповнюється звуками плюскання води в мисці, потім лункими кроками й урешті — наближення гучного дихання. Кінець вистави.
Потому хотілося почитати написи на жовтих папірцях на стіні, але нас попрохали залишити зал. Вже по завершенню імпрези, під час artist talk, Рейчел Тесс пояснить, що занотовано на тих на папірцях.
Півгодинна перерва перед наступним перформансом. У кафе на подвір’ї і в дворі мистецького центру пара молодят та їх гості святкують весілля. Все так домашньо: тамада, невеличкий песик, “хресна цьоця Леся”, пісні “Коханий”, “Два перстені” та “Mambo Italiano”. В контрасті емоцій потужніше відчувається ефект від щойно пережитого перформансу. Він — про власний пошук сенсів та яскравий спалах осені у вікні, такий зворушливий і цінний у своїй короткоплинності.
Stepping stones
Київська кураторка Валерія Бураджиєва запрошує знову до залу. Місця швидко заповнюються глядачами. Чи розкладені на підлозі перед рядами крісел пласкі сірі подушки теж символізують «сходинки на шляху до мети»?
Рейчел виходить у вільному сіро-зеленому вбранні і боса.
Дражливі звуки музики поширюють напругу. Музика змінюється на динамічну й мелодійнішу. Рухи танцівниці теж: скрути, обійми, намагання дотягнутися? Вдарити? Відштовхнути? Куди вона тягнеться, пнеться навшпиньки вгору, по що підстрибує? Так рвучко, ніби намагається прорватися через перепону кокона, що звився довкола неї.
Її волосся, яке, здавалося, заплетене в косу, а насправді закручене в джґут, в процесі танцю розтріпується, ніби від поривів вітру. Скажу, хто не знав: найперше зачіскою жінка звільняється від умовностей.
Танцює на пальцях, підстрибує.
Падає долілиць. Танцює самими брудними стопами, і то знову під іншу музику. Підводиться. Відкидає волосся.
Човгає вздовж стіни на колінах, потім майже впритул перед глядачами.
Шум води в музиці, знову напруга. Декотрі надовго заплющують очі.
Рейчел лягає на спину і відштовхуючись ногами, попихає своє тіло через плац. Так вона немов підіймається вгору. Горизонтальний рух, але таки вгору. По кам’яних щаблях, на які можна спертися на нелегкому шляху до себе.
Творча бесіда
Наприкінці візуального ядра програми публіку запросили до іншого залу на розмову з артисткою. Попри кількагодинне тривання перформансу, більшість глядачів не лише залишилися послухати Рейчел Тесс, а й активно приєдналися до англомовної бесіди. Спілкування почалося з запитань кураторки, а далі долучилися глядачі, серед них і я.
— Розкажіть нам про “The Last”. Зокрема цікаво, що там було написано на жовтих аркушах-стікерах на стіні залу?
— Я дійшла до моменту в своєму танцювальному житті, де я послідовно працюю з удосконаленням рухів впродовж всього твору, як ви бачили в другому перформансі авторства Анни Перссон. В моєму тілі також триває історія рухів балетних труп у виконанні моїх та творів інших хореографів. Для мене мій перформанс — це спосіб самій використовувати весь цей досвід, а також робити це з іншими танцівниками. В оригіналі це були шість соло — впродовж чотирьох годин на старій взуттєвій фабриці в Швеції — серед яких я також мала своє. Власне на тих аркушах, що ви бачили, занотовані 5 останніх дій кожного з танцівників. Щось смішне, щось пустотливе. Це не обов’язково мали бути рухи. В нашій грі ті 5 речей треба було ввести в перформанс впродовж години. Наступного дня до попередніх додавалися ще 5. Порядок змінювати не можна, так само не можна покращувати ті, що вже були введені в соло. Таким чином впродовж роботи знаходиться зв’язок між різними практиками.
— Сьогодні другим перформансом був “Stepping Stones” Анни Перссон. Розкажіть про вашу співпрацю.
— Щороку я прошу трьох хореографів випробувати на мені їхні хореографічні твори тривалістю не менше 30 хвилин. Анна Перссон одна з тих, хто зробив для мене соло. У нас дуже різні танцювальні історії. Принаймні так було до початку нашої співпраці, а ми з нею працюємо разом дуже багато. Анна ніколи не працювала в класичному танці. Ми працювали в практиці одного руху, допоки в нього не з’являлися різні варіації. Власне в цьому перформансі в мене дуже багато свободи, мабуть, більше, ніж було в усіх попередніх. Зараз Анні 53, останні 6 років вона працює з каменем — над великими скульптурами, що вимагають важкого фізичного труду. Тож і її хореографічні роботи пов’язані з тиском і геологічними процесами. Це соло дуже дотичне до роботи вирізання з каменю, воно порається з кроками і напруженням, з поверхнею, на якій доводиться перебувати, і архітектурою.
— Кураторська робота в сфері танцю є найменш розвиненою частиною з точки зору знань і теорії. Ви маєте досвіди не лише танцю, але й курування, продюсування, менторства, тобто опиняєтеся по обидва боки процесу творення. Як поєднуються всі ці ролі?
— Багато років я працювала у великих репертуарних танцювальних трупах, довго гастролювала з ними, але завжди мала побічний інтерес до створення власної хореографії, а також до роботи з різними спільнотами. Я не хотіла просто виступати на великій сцені, дивитися в темряву, не бачачи аудиторії, тому завжди шукала інші шляхи постановки танцю, і ця продюсерська частина є в мені у будь-якому випадку, навіть коли я в студії з людьми як танцівниця. У 2013 році я облишила життя у великій трупі Cullberg Ballet, бо зустріла кохання і переїхала в сільську місцевість, де не було танцівників і взагалі нікого, кого б я знала. Тож я започаткувала там резиденцію і спершу це було радше способом виживання і збереження себе. На кшталт: гаразд, я тут і хочу й далі танцювати, і хочу знайомитися з сусідами, поки танцюю. Мені потрібно було створити щось, що могло б поєднати танець і життя в громаді. Тому я створила резиденцію, яку я маю досі і яка є великою частиною мого життя. У 2016 році я почала кураторську роботу в скульптурному парку, де спершу мала виставку й подумала, що знаю танцівника, який чудово взаємодіє з публікою й створив би тут чудову роботу. Того ж року з двома теслярами я побудувала мобільний будиночок для танцю. Мені вподобає дбати про різні аспекти підготовки танцю.
— З 2020 року ваш Milvus Artistic Research Center співпрацює з українськими митцями.
— Так. У центрі на резиденції у нас немає відкритого конкурсу. Ми не розглядаємо заявки. Ми куруємо митців та їхню практику. Ми також не купуємо твори. Ми ніби “купуємося” на самого митця. І, виходячи з інтересів митців, ми допомагаємо їм зорієнтуватися, що вони збираються робити під час резиденції. Почалося все з мого співробітника на ім’я Алекс Фішер, який вивчав українське мистецтво і має великий інтерес до роботи з українськими митцями. І я підтримала його в цьому. Тож він зайнявся кураторством. Перший проєкт, який ми зробили у 2020 році, був оглядом сучасного українського мистецтва, де було приблизно, я думаю, 12 митців. Минулого року ми вирішили, окрім резиденцій, провести велике дослідження спадщини та архівації. Ми також робили подібні проєкти зі Шведським інститутом, з Україною. Але минулого року ми вже подали заявку за власні кошти, щоб запросити на резиденцію двох українських кураторів, які надалі самі можуть курувати українських митців. Одна з них — Валерія Бураджиєва — кураторка нинішньої перформативної програми.
— Що б ви насамперед порадили українським кураторам?
— Не робити припущень, що саме публіка зрозуміє, а чого ні, і не бути невимогливим до людей. Якщо обернути це в бік митців: не припускайте, що ви знаєте все про практику когось іншого.
— Ви сумуєте за пуантами?
— Так, мабуть. Аж так, що я їх взувала, коли в Швеції мене попросили виступити перед групою літніх людей з нашої громади. Це було в мене вдома, тоді я одягла пуанти, хоча припинила танцювати в балеті ще з 2010 року. Подумала, що моїм глядачам це сподобається. Та й мені теж.
— Улюблений класичний твір, під який довелося танцювати?
— Пахіта.
— Дуже цікаво. У Львівській опері теж ставлять “Пахіту”.
— Чудово, це такий красивий твір. Гадаю, він мені подобався саме його банальною сентиментальністю. Коли я була молодшою, я справді виступала на сцені з дуже виразним обличчям, наче перегравала. Можливо, я досі така. І соло мають різні настрої в «Пахіті». Мені це дуже подобалося.
— Що це було за місце, улюблене Ваше місце, яке Ви хотіли зі заплющеними очима показати глядачам наприкінці нинішнього перформансу “The Last”?
— О, зазвичай, коли я так роблю, у залі не так багато людей. Сьогодні глядачів було надто багато, щоб я могла вивести вас на вулицю в якийсь куточок, який мені подобається. Стільки глядачів — це чудово. Тож я вирішила створити нову версію цього сольного виступу. І я додала цей розділ, де я стала лебедем і занурила голову у воду. Я подумала: «Я просто так об’єднаю їх». І той момент, коли моя голова була у воді, мені дуже сподобався. Тож я подумала: «Чому б моєму улюбленому місцю не бути у воді, а потім у танці?». Цього разу це було вигадане місце. Коли я робила цей перформанс на взуттєвій фабриці, я буквально приводила людей до своєї спальні, де я жила у резиденції деякий час. Було приведу усіх туди зі заплющеними очима і дозволю їм полежати у моїй спальні, на моєму ліжку, поки сама танцюю.
— Ви вперше в Україні?
— Так. Попри те, що стільки років працюю з українцями, це моя перша мандрівка в Україну. Дуже подобається гуляти вулицями Львова — тут стільки історії. Просто відчуваєш, як вона твориться. Оце відчуття спільного творення мені дуже подобається тут. В тому, щоб бути зараз тут і робити те, що робиш, є дуже глибокий сенс.
