Галина Крук – перша українська лавреатка німецької премії Хорста Бінека за поезію
Головну премію Бінека цього року отримала албанська поетка Люлєта Ллєшанаку, а заохочувальну (Förderpreis) – українська поетка Галина Крук. Від заснування премії у 1991 році ще жоден український автор її не отримував.
Прикметно, що в жовтні 2023 року німецька поетка Ульріке Альмут Зандіґ відвідала Книжковий форум у Львові. Після цього вона написала у FAZ (Frankfurter Allgemeine Zeitung) про те, що якщо німецьке суспільство справді хоче знати, як живуть і пишуть під час війни, німецьким видавництвам слід видавати твори Вікторії Амеліної, Галини Крук та Олега Коцарева, адже німецький видавничий світ значно відстає від англійського в цьому питанні.
У 2025 році вийшла перша німецька збірка Галини Крук «Crashkurs in Molotowcocktails» (збірку переклали Клаудія Дате і Стефанія Пташник). А вже наступного, 2026 року, поетка отримує заохочувальну премію Бінека. Промову на її честь, що відбудеться 2 грудня 2026 року в Мюнхені, виголосить саме Зандіґ. Це яскравий приклад того, як працює визнання: через переклади та людей, які роками читають і представляють творчість одне одного новій аудиторії.
Хто такий Бінек і що це за премія?
Німецький поет і прозаїк Хорст Бінек (1930–1990) – автор «Ґлейвіцької тетралогії». У повоєнні роки він мешкав у Східній Німеччині. Був знайомий з Ґюнтером Ґреллем, функціонером, якому вдалося втекти на Захід і який суттєво вплинув на подальшу долю Бінека. У 1951 році Бінек поїхав до Західного Берліна, щоб подивитися кіно, і там випадково зустрів Ґрелля. Той запросив його на каву, хвалився роботою на ЦРУ і навіть показував пістолет. Ґрелль попросив Бінека привезти з Потсдама телефонний довідник, який вільно продавався.
Через два тижні вони знову зустрілися на Курфюрстендамі в Західному Берліні, де Бінек передав довідник. Однак невдовзі Штазі викрало Ґрелля у Західному Берліні, перевезло до Східного і передало радянським органам. У записнику Ґрелля знайшли контакт Бінека. Самого Ґрелля згодом вивезли до Москви і розстріляли. У Бінека провели обшук, знайшли заборонену літературу, карикатуру на сталіна та засудили його на 20 років таборів за шпигунство та антирадянську агітацію.
21-річний Бінек на той час навчався у театральному класі Бертольта Брехта в Berliner Ensemble. Відомий драматург не заступився за свого учня. За спогадами поетки Крісти Райніг, коли до Брехта звернулися за допомогою, він зачинився у своїй кімнаті й відмовився від зустрічі. Понад три роки Бінек відсидів у 10-му табірному відділенні Речлагу у Воркуті. За даними українських дослідників, саме там було найбільше членів ОУН(б). Їхня участь була важливою в організації Воркутинського повстання 1953 року, хоча Бінек писав, що страйковий комітет у його таборі очолили азербайджанці. Бінек також брав участь у повстанні, що пізніше описав у своїй недописаній книзі «Workuta» (видана посмертно у 2013 році).
Після смерті сталіна та візиту Аденауера до Москви у 1955 році, в межах німецько-радянської угоди про повернення німецьких військовополонених, Бінека звільнили (хоча вирок скасували лише у 1994-му). Він попросив відправити його не до НДР, а до Західної Німеччини. Там він працював на радіо та редактором у видавництві. Згодом писав автобіографічні твори, знімав кіно, малював, створював колажі та скульптури. Права на свої твори Бінек заповів Баварській академії красних мистецтв у Мюнхені, літературним відділом якої керував до 1990 року. На прибутки від авторських прав у 1991 році академія заснувала міжнародну премію імені Хорста Бінека за поезію.
Сам Бінек як прозаїк вважається письменником другого ряду і не увійшов до німецького літературного канону. Однак для культури він, можливо, зробив більше, ніж своїми романами: премія, заснована на заповіданих ним правах, вже тридцять п’ять років відкриває німецькому читачеві поетів з усього світу. Вона є однією з небагатьох німецьких поетичних премій (поряд з Мюнстерською премією за міжнародну поезію), що відкриті для поезії в перекладі.
Наприклад, премія Hubert-Burda-Preis, яку отримували Сергій Жадан, Андрій Любка, Остап Сливинський, спеціально призначалася для молодих поетів Східної Європи, але вже не вручається (востаннє – у 2010 році). А премію Peter-Huchel-Preis дають лише за німецькомовну книжку року, тому українські поети принципово не можуть її отримати. Поле відбору премії Бінека значно ширше, адже вона відкрита для поетів з усього світу, і Галина Крук мусила конкурувати з поезією всіх мов.
Чому премія Бінека є престижною?
Серед її лавреатів – Джон Ешбері, Ів Бонфуа, Адам Заґаєвський. Можна було б сказати про хороший смак журі, але, на нашу думку, це дещо більше. Томас Транстремер (лауреат Бінека 1992 року) і Шеймас Гіні (1994) згодом отримали Нобелівську премію. Гіні – вже наступного року, Транстремер – через дев’ятнадцять. Отже, мова йде про високий професійний рівень журі, здатного розпізнавати поезію світового масштабу. Це свідчить про те, що ми наближаємося до визнання української поезії на найвищому рівні.
До складу нинішнього журі входить, зокрема, поет Ян Ваґнер, лавреат премії Бюхнера – найпрестижнішої літературної нагороди Німеччини. Також у журі двоє лавреатів премії Альфреда Керра за літературну критику. Це журі відзначило поезію Галини Крук за «точно спостережені сцени та приголомшливі деталі, які дають змогу відчути ситуацію в її країні навіть тим, кого війна досі оминала». Журі також навло рядок з її вірша «туди й назад»: «…війна не пасує до решти світу / як каліцтво до вечірньої сукні…».
Тож вітаємо пані Галину Крук з такою визначною премією, а Україну – з цією подією! Наостанок хотілося б представити один із воєнних віршів Галини Крук, що увійшов до двомовної збірки «A Crash Course in Molotov Cocktails» (2023). Вірш «туди й назад» був би тут найдоречнішим, адже він найближчий до теми допису – про прірву між війною та рештою світу, який прагне бачити гарні образи і уникає важких розмов. Однак, оскільки цей допис побачать переважно в Україні, пропонуємо інший вірш Галини Крук, який, на нашу думку, емоційно сильніше промовляє до українського читача.
повертаюсь в автобусі тихих дітей, мовчазних матерів
серед клунків зимового одягу із далеких країв,
де були нещасливими, але в безпеці,
сумними, з очима назад
де щоночі чекали на транспорт до станцій своїх
і нестерпно хотіли зустріти когось, хоч одного когось
хто потвердить, що їхні міста існували,
що все це не вигадка – дім, намальований дітьми
під сонцем, бо сонце ж уміють усі,
але дім – вже далеко не всі,
але тата чи маму – не всі.
довго вчитись речей довоєнних, умінь попередніх,
ще довше, аніж повертатись додому із різних країн
ще довше, аніж забувати звук вибухів, чийсь крик передсмертний, порожню баклажку на воду для всіх,
що у тому підвалі були, що у тому підвалі лишились.
хлопчик малює кота без ноги,
і людей, що не вийшли, і себе, мовчазного, малює.
червоним фломастером. червоне кричить за усіх,
а чорне усіх, що не вийшли, ховає
автобус везе нас додому крізь ніч попри пам’ять узбіч
попри страх, що ні міста, ні дому немає
За даними порталу: zbruc.eu