Земні справи та спасіння душі

12:13 сьогодні, 17 серпня 2026

Перед обличчям смерті людина прагне висловити найважливіше. Для селянина ранньомодерної доби чи не єдиним шансом залишити по собі власний голос був заповіт — документ, у якому він упорядковував земні справи, засвідчував віру й намагався подбати про спасіння душі. Саме в цих документах відкривається історія людей, про яких інші джерела майже мовчать.

Діана Ярмус

журналістка

Детальніше

Спадщина — це не лише багатство

“В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь” — такими словами розпочиналися заповіти селян Речі Посполитої. Написані на межі життя і смерти, тестаменти XVII–XVIII століть, які дійшли до нашого часу, були не лише юридичними документами, а й чимось значно більшим. У них люди намагалися впорядкувати земні справи й водночас подбати про спасіння власної душі. Тестамент — своєрідна форма прощання. У ньому просили про молитви, визначали місце поховання, нагадували про борги й називали спадкоємців. Заповіт без перебільшення можна назвати одним із найунікальніших джерел. Кожен такий документ — виняткова історія.

Попри індивідуальність кожного заповіту, їх поєднує чітка структура: вступ, основна та прикінцева частини. Майно, розподіл статків, розпорядження щодо душі й тіла — в основній частині заповіту. Саме тут тестаториавтори останньої волі висловлювали останні побажання, впорядковуючи справи, що їх залишали після себе. У декількох абзацах поєднували практичні рішення і глибокі особисті переживання, турботу про родину, відповідальність перед борговими зобов’язаннями та надію на спасіння душі.

Pieter_BRUEGHEL_Ii_-_The_tax-collector_s_office_-_Google_Art_Project — Пітер Брайгель молодший “Сільський адвокат”, 1617 рік

Фото: Google Art Project

Пітер Брайгель молодший "Сільський адвокат", 1617 рік

Головна функція заповіту — розподіл майна. Проте за ним часто стояли не лише набуті статки, а й зобов’язання. Разом із землею чи худобою спадкоємці могли отримувати й борги, а їх перелік інколи був довшим за список успадкованого майна. Тестатори зазвичай докладно пояснювали кому і скільки винні, а кого просять повернути позичене. Борг мав і духовний вимір. Стійкою була віра в те, що невиконані зобов’язання можуть обтяжувати душу померлого у потойбіччі, тож їх погашення було обов’язковим правилом.

Траплялися випадки, коли центральна частина тестаменту майже повністю складалася лише з переліку боргових записів. Показовим є заповіт Валентія Гада, укладений 1614 року. Його автор був м’ясником, а значну частину документа присвятив людям, які йому заборгували. Ян із Перевольська був винен Валентію 1 злотий та 18 грошів за телячі шкури, Маць Говман — 48 грошів за сало, а корчмар Шулій — 50 грошів за шматок м’яса. Загалом згадано 23 особи, які мали фінансові зобов’язання перед тестатором.

У переліку майна поряд із землею йшлося і про худобу, гроші, реманент, одяг і хатні речі — деталі, що дають змогу зазирнути у повсякденний світ тодішніх селян. Через ці, на перший погляд, буденні записи простежуємо родинні взаємини, економічні зв’язки громади й уявлення про справедливість. Обсяг цієї частини часто залежав від заможності тестатора. Що більшою кількістю майна він володів, то докладнішими ставали розпорядження.

Душа — Богові, тіло — землі

У ранньомодерну добу похорон був не лише духовним актом, а й важливою соціальною подією, що засвідчувала зв’язок між земним життям і надією на спасіння душі у вічності. Проте лише віри було недостатньо: вирішальну роль відігравали й цілком матеріальні речі. Витрати на похоронні обряди часто згадували в тестаментах, що акцентує на економічному складнику цього духовного процесу.

Зв’язок між релігійними переконаннями й економічними аспектами селянського життя стає очевидним у поховальній практиці. Селяни не лише дотримувалися християнських обрядів, а й свідомо залучали власні матеріальні ресурси, щоб забезпечити належний похорон. Це прагнення відображалося в розпорядженнях щодо тіла. Тестатори наголошували на своєму бажанні бути похованими за християнським обрядом на святій землі. Йшлося про місця поряд із церквою чи на прицерковному цвинтарі.

Похорон був частиною ширшої системи релігійних обов’язків і посідав таке саме важливе місце, як хрещення чи шлюб. Саме ці основні події життєвого циклу спонукали селян робити внески на користь церкви. Хоча пожертви формально залишалися добровільними, на практиці вони були невіддільною частиною соціального життя громади. Поховання постає не лише як релігійний обряд, а й як складне соціально-економічне явище, у якому віра тісно переплітається з матеріальними можливостями селян.

Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва

“Церковні корови”

Поширений стереотип зображує селян завжди бідними, проте це не зовсім так. Варто визнати, що значна частина селян жила в умовах матеріальної скрути. Водночас відомо чимало прикладів, які засвідчують, що багато хто мав достатньо майна не лише щоб організувати власне поховання, а й щоб скласти благодійні пожертви.

Jheronimus_Bosch_050 (1) (1) (2) (1) — Ієронім Босх “Смерть скнари”, 1500-ті роки

Фото: Google Art Project

Ієронім Босх "Смерть скнари", 1500-ті роки

Пожертвування худоби на потреби Церкви чи шпиталів вважали не лише матеріальною підтримкою, а й важливим актом релігійного служіння та милосердя. У ранньомодерному суспільстві це був спосіб засвідчити віру через конкретні добрі справи, що приносили користь громаді. Такі дари сприймали як шлях до духовного очищення і наближення до Бога, адже турбота про спасіння душі займала центральне місце у світогляді селян. Саме тому, попри різні економічні можливості, багато хто намагався виділити частину свого майна на користь Церкви чи шпиталів.

Серед пожертв на Церкву могли бути вівці, коні, вулики з бджолами, але найпопулярнішими були корови. Частина записаних корів ставала постійним майном і джерелом доходів парафіяльної церкви. Це були так звані церковні корови. Кількість цих тварин була чітко встановлена, і їх розподіляли серед селянських господарств. Селяни, які користувалися церковними коровами, виплачували Церкві вигідну щорічну плату. У деяких селах ці корови становили 25–30 % від загальної кількості корів у громаді.

Є чимало згадок і про грошові пожертви. Суми залежали від можливостей і становища заповідача. Хтось залишав декілька злотих, інші заповідали доволі значні суми, які фінансово підтримували парафію. Важливо, що ці внески не завжди були одноразовими. Деякі тестатори діяли стратегічно, передаючи капітал родичам, відсотки з якого регулярно йшли на богослужіння та потреби церкви, наприклад, на віск або діяльність братств. Водночас фінансові зобов’язання перед церквою могли стати тягарем для спадкоємців, що ще більше наголошує на економічному аспекті релігійної поведінки. Тож релігійність селян мала не лише духовний, а й чітко виражений економічний вимір, у якому пожертви та внески ставали своєрідною інвестицією у власне спасіння та добру пам’ять у громаді.

Перехід до кращого життя

Про душу також писали в селянських тестаментах. Згадок про неї значно більше, ніж про тіло. Якщо розпорядження щодо тіла були безпосередньо пов’язані з матеріальними можливостями селянина, то турбота про душу не залежала від економічного становища. Душа, на відміну від тіла, мала перейти в інший вимір.

Розпорядження щодо душі мали усталені формулювання. Найпоширенішим було таке: “Віддаю душу свою Всемогутньому Богу”. Окрім усталених висловів, у деяких заповітах є розширені, більш особисті або філософські звернення. Скажімо, у заповіті Войцеха Чижовича фігурує не лише звернення до Бога, а й до Богородиці як Матері милосердя: “Вирішив я віддати душу мою, не за примусом, а добре вчинити через заступництво Пречистої Діви Марії, Благословенної Матері Милосердя”.

Валентій Шпунар написав не лише про Бога, а й про святих і свого ангела-охоронця: “Віддаю душу мою Богові моєму, як дитя Його, Його божественним рукам, моєму святому патрону Валентію, Пречистій Діві Марії, всім святим і моєму ангелу-охоронцю, який мене оберігав, захищав і наставляв на правильний шлях”. А Войцех Рейман згадав і богоматір, і свого патрона: “Насамперед віддаю дух мій Пану Богу та опіці святих ангелів-охоронців, Пречистій Діві Марії, Матері Божій, святому Якову, моєму патрону”.

Танець смерті, автор невідомий, монастир бернаридинів, Краків, 1660 supportyourart.com — Францішек Лекшицький “Танець смерті”. Монастир бернаридинів, Краків, 1660 рік

Фото: supportyourart.com

Францішек Лекшицький "Танець смерті". Монастир бернаридинів, Краків, 1660 рік

Для авторів тестаментів Бог є не абстрактною ідеєю, а реальною особою. У кожному зверненні відчутна надія на спасіння, прийняття і перехід до кращого, вічного життя. Адресатами цих молитовних послань часто є не лише Бог, а й Діва Марія, святі, ангели-охоронці або ж особисті небесні покровителі. Така багатовекторність звернень розширює уявлення про селянську релігійність і руйнує стереотип про її нібито поверховий або “примітивний” характер. Перед нами постає образ людини, яка не просто формально дотримувалася релігійних приписів, а й глибоко переживала віру як органічну частину свого щоденного й екзистенційного досвіду. Ці звернення є промовистими свідченнями практичної релігійности, індивідуальної духовности і сталих вірувань, що супроводжували тогочасну людину аж до останнього подиху.

У цих фрагментах Бог постає як добрий, милосердний Отець. Та чи завжди уявлення про Бога було винятково позитивним? Чи не існувала поряд з образом милосердного Бога також ідея Бога суворого, справедливого Судді? Польський дослідник Томаш Вісліч вважає, що богобоязливість сприймали як міцну основу морального життя. Саме тому на батьків покладали обов’язок виховувати дітей у повазі до Бога. А законодавці прагнули, щоб “страх Божий процвітав у селах”, що на практиці означало дотримання моральних норм, Божих заповідей.

“На службу за душу мою”

Страх Божий справді був у світогляді селян. Якуб Кребалік у заповіті після вказівок щодо розпорядження майном, душею і тілом написав: “Тоді своєю останньою волею перед згаданими вище людьми щирим серцем засвідчує і несе відповідальність перед страшним судом Господнім, щоб вона не була змінена”. Подібне формулювання використав й Олексій Радкович: “А хто б цей декрет скасовував, того я викликаю на суд перед величністю Живого Бога”.

Йдеться не лише про юридичну незмінність документа, а й про релігійну відповідальність. Порушник заповіту постане не перед земним, а перед небесним судом: “Щоб пам’ятали про страшний Божий суд, який ніколи не мине. Амінь”.

Hendrik_Goltzius_-_Homo_bulla — Гендрік Гольціус “Людина як вразлива бульбашка”, 1590 рік

Фото: Google Art Project

Гендрік Гольціус "Людина як вразлива бульбашка", 1590 рік

Свідоме прагнення забезпечити спасіння після смерті спонукало селян залишати пожертви на церковні потреби, які сприяли очищенню душі та скороченню часу її перебування в чистилищі. Заповідачі нерідко вказували конкретні суми, призначені на заупокійну службу, або доручали родичам подбати, щоб її було відправлено. У тестаментах найчастіше трапляється формулювання “на службу за душу мою”, що означає пожертву на богослужіння за померлого. Цей релігійний жест мав не лише духовне, а й соціальне значення. Адже саме через нього тестатор засвідчував свою побожність, суспільний статус і правильне закінчення життєвого шляху.

Христоф Мазурек подбав не лише про власне спасіння, а й про душу своєї дружини: “На службу за душу мою і моєї дружини дати один дукат”. Сімона Бієняшка в настановах згадала і себе, і покійного чоловіка: “Він (син) віддасть гроші, за які була куплена ця садиба, на служби за душу мого чоловіка Шимона, а також за мою”. Подібні розпорядження з’являлися майже в кожному заповіті, тож їхня відсутність є радше винятком, аніж усталеною практикою.

У кожній такій пожертві — тривога за вічне, надія на прощення і віра в силу молитви. Селянські тестаменти відкривають глибоку потребу залишити слід не лише в земній спадщині, а й у вічності, де матеріальне ставало засобом духовного порятунку.

Підпис, датування, свідки — усі ці елементи підводять нас до прикінцевої точки заповіту. Фінальна частина документа не лише засвідчувала його правочинність, а й гарантувала правовий захист для спадкоємців, підтверджуючи, що останню волю було зафіксовано належно.

“Тестамент — добровільне і слушне рішення для того, щоб висловлення нашої волі про те, що хочемо, було виконано після нашої смерти”, — писав краківський правник Бартоломій Гроїцький. Водночас саме поняття заповіту кожен наповнював власним змістом. Для одних воно означало розпоряджання майном, для інших — утвердження волі, а для когось — надію на спасіння.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!