Найкращим взірцем учителя для нас є Ісус Христос. Він, зійшовши з висот, спустився до самого низу, в глибини підземні, перебував у глибині таїнства, але водночас умів доступно доносити його до всіх, навіть до дітей. Він — наш педагогічний приклад: Вчитель, який цілковито знає, ким Він є, і розуміє глибинну таємницю свого буття. Він уміє терпляче, системно, правдиво й радикально передавати її тим, хто спершу нічого не знає і не вміє, а потім отримує знання, компетенцію та краще усвідомлення себе. Христос є Дорогою, Правдою і Життям — тобто методологію для наших життєвих дисциплін ми черпаємо в Ньому. Саму суть, істину про людину і про все найважливіше, ми пізнаємо в Тому, Хто є Правдою. Бо Правда — це не щось, а Хтось: Особа Христа. Це Христос веде нас до життя, свободи, спроможності цим життям ділитися, його плекати й допомагати людям процвітати у стосунках.
Педагогіка, яку Український католицький університет (УКУ) пропонує вже майже 35 років, має за основу особу і приклад Христа. Ця педагогіка формує відповідну стилістику: вона софіологічна, тобто шукає мудрості, а не лише знань і компетентностей. Її крила — це віра і розум, і лише разом вони гарантують стабільність польоту. Вона мобільна, гнучка, але принципова. Вона зацікавлена людиною, звернена до особистості, з харизмою, яка поєднує людей. Вона побудована на світогляді, що випливає з опису життя Ісуса, з Євангелія, у якому ми бачимо, як Христос спілкувався і творив спільноту, як Він служив, заохочував, надавав сили, зцілював.
Ця педагогіка персоналістична, але водночас спільнотна. Місце для «я» оточене великим і всеохопним «ми». У своїх думках, планах, методологіях і діях ми залишаємо місце та час для інших, для їхніх запитань і слів, переживань і мрій.
Ця педагогіка відкрита до спілкування, до зустрічі з тим, що перебуває назовні. Однак відкритість не робить її розмитою. Вона вільна, сповнена спонтанності і гри, але не розгнуздана і не безглузда. Вона заохочує до творчості, але не до вседозволеності. Вона радикальна, але не екстремальна. Вона по-божому зрівноважена і не ідеологічна. Вона і батьківська, і материнська, як руки Отця на картині Рембрандта, звернені до Блудного Сина. Адже Рембрандт, змальовуючи руки батька, одну руку спеціально зображує жіночою, щоб цим відобразити і материнську, і батьківську любов.
Така педагогіка має бути системною і надійною, але водночас готовою експериментувати – виходити за межі («go out of the box»). У своїй суті вона є особистою, вона має характер особи і скерована до осіб. Вона не є вихолощеним продуктом методології, а співтворцем міжособистісних стосунків. І, маючи всі згадані риси, вона відкрита на несподіванку, на таїнство людини, бо сама вона твориться у спілкуванні.
Вона не боїться польоту мрії, але розуміє, що слід двома ногами стояти на твердій землі, глибоко пускати коріння, добре затямивши: те, що видиме, передбачає удвічі більше невидимого – у молитві й самовідданій праці у поті чола.
Ця педагогіка є вимогливою, вона очікує уваги до основ, до базових знань, до мов, текстів, математики, формул. Політ до теоретичних висот не може відбутися без антеївської опори на основи та джерела. Ця педагогіка керується правилом не «або-або», а радше «і-і» – ясна річ, коли не йдеться про вибір між добром і злом, між Богом і мамоною.
Ця педагогіка – про танець і хореографію. Тому що вона не лише відкрита на таїнство, а й шукає момент істини через мистецтво, образ, мелодію, спів і гумор.
Ця педагогіка уважна до навколишнього середовища, і тому для неї важливі артикуляція простору, приміщення, архітектура; важливі парк, газон, квіти й екологія, ставлення до якої позначене фундаментальною пошаною.
Ця педагогіка має щоденну рутину і свою постійність, але вона не позбавлена чару. Вона висловлюється ентузіастично, але й залишає місце на тишу, предстояння перед таїнством. Вона позначена довголітньою далекогляднoю працею, але також цінує свято і здатна його влаштовувати. Вона передбачає тривалий процес осмислення, визначення цілей і підходів, пошуку належних осіб і ресурсів, постійної праці над командою. Вона дискусійна, синодальна, демократична, але з чіткими моральними, інтелектуальними та інституційними авторитетами, які здобувають і зберігають пошану і належний послух не стільки завдяки ієрархічній позиції, скільки самою своєю поставою, відданістю і компетентністю. Хоча вона терпляче плекає підготовчі процеси і дозволяє на висловлення різних думок під час підготовки та прийняття рішення, вона метка (швидка), динамічна, симфонійна у спрямованості та послідовна у досягненні мети.
Педагогіка УКУ передбачає, що викладач є також дослідником, – інакше кажучи, той, хто передає знання, водночас його плекає, розкриває, коригує, доповнює. Важливо вміти писати, висловлювати уважно тези й аргументи, плекати майстерність комунікувати текстом, образом, відео і жестами. У науковій праці, навчальних процесах, адміністративному та спільнотному служінні важливо усвідомити, що правдива плідність вимагає особливих зусиль, самопожертви, зосередженості й дисципліни.
Ця педагогіка не егоїстична, а задля зростання інших приносить у жертву свої таланти, свій час, свої зусилля, навіть свої успіхи і здобутки.
Ейнштейн стверджував: «Є лише два способи прожити своє життя. Перший – жити так, ніби чудес не буває. Другий – ніби все у світі – диво». Педагогіка УКУ визнає місце для дива. У ній – вдячність Богові і ближньому, розуміння власної залежності від інших, пережиття щастя. Ми багато отримуємо від інших – ми ними обдаровані. І усвідомлення про дари, і відчуття обдарованості іншими роблять нас багатими. Тому в цій педагогіці є місце для смирення і скромності, що визнає власні немочі, помилки і гріхи, і вміє каятись, просити пробачення, визнавати рацію за іншим. Важливо не руйнувати лівицею те, що будує твоя правиця, не боятися добрих предметних дискусій, обміну різними, а часом і протилежними поглядами. Але також важливо не входити в затяжні конфлікти, розуміючи, що у вічність ми понесемо не свої емоції, а лише – плоди нашої любові. Тому важливо плекати здатність управляти конфліктами і завершувати їх конструктивно й життєдайно, вміти прощати і рухатися вперед.
Остаточно ця педагогіка вірить у Боже Царство, до якого ми покликані тут і тепер, але яке завершиться у вічності. Свідомість про вічність і про смерть допомагає нам зрозуміти як те, що є передо мною, так і той факт, що перед нами були інші – й будуть інші після нас. Тут і тепер ми маємо покликання і відповідальність повною мірою розвинути свої дари для того, щоб допомагати іншим людям розвивати свої дари. Але це зумовлене усвідомленням, що наш час не безмежний; він буде визначений, а тому треба нам залишати час і місце для інших.
Маючи палкі бажання добра, свободи, миру й щастя, що притаманні людині; плекаючи дух і радощі спільноти, а також ставлячи високі навчальні, наукові й загальноакадемічні цілі, педагогіка УКУ водночас зберігає смиренність, знаючи, що Бог є альфа і омега, джерело і мета. Він – єдиний Спаситель.
