Вельможі не могли опиратися розмаїттю галицьких прапорів.

10:36 сьогодні, 27 серпня 2026

У серпні 1919 року Східна Галичина вже була під контролем противника, проте на сході вимальовувалася остання надія на збереження української державності. Зморена численними боями Українська Галицька Армія здійснила безпрецедентний похід на Київ, з’єднавшись з Армією УНР. Вирішальний наступ цієї об’єднаної сили припав на I армійський корпус під командуванням генерала Антіна Кравса, якому судилося прокласти шлях до серця України. Згадки про цю кампанію досі оповиті як величчю, так і гіркотою: від блискавичного звільнення міст Поділля до трагічної втрати Києва.

Пропонуємо до вашої уваги спогади учасника київського походу, галичанина Корнія Купчанка. Оригінальне написання та орфографія збережені. Матеріали підготував Данило Кравець – старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Переправу Українсько-Галицького війська через Збруч завершено 17 липня 1919 року. Відведене для відпочинку місце після важких боїв та походів на Галичині було настільки обмеженим, що понад 90 000 армії ледь вистачало простору, а завдяки ставленню місцевого населення, військові не мали змоги належним чином забезпечити себе. Ситуація була вкрай складною, особливо враховуючи, що більшовики звузили фронт Дієвої Армії (Великої України) аж до Дунаївців (22 км на північний схід від Кам’янця), чим створили загрозу і для частини Укр. Гал. Армії.

У зв’язку з цим, головне командування українсько-галицьких військ запропонувало зосередити основні бойові операції на південному напрямку з метою захоплення Одеси, а не Києва. Окрім військово-політичних міркувань, наголошувалося на важливості військово-географічного положення Херсонщини. Багатство цього регіону дозволило б спирати фланги діючих армій на Чорне море та Дністер, маючи в тилу порт Одеса як ворота у світ та одночасно центр усіх тилових установ. Однак, емоційне рішення, а не розважливий стратегічний розрахунок та далекоглядність українського командування, яке очолювали “високоповажні військові експерти” та державні мужі, призвело до вибору на користь наступу на Київ.

6tJ1574259557fJN — Антін Кравс

Фото: uinp.gov.ua

Антін Кравс

Після короткого зосередження військ у районі Деражня-Ялтушків-Заміхів-Курилівці Муровані, I та III Укр. Гал. Корпуси розпочали рух 6 серпня у північно-східному напрямку. Незважаючи на пригнічений стан українсько-галицьких стрільців, спричинений втратою рідної землі, труднощами, фізичними незручностями, нестачею одягу та взуття, несприятливим ставленням населення Призбруччя та Поділля, а також браком боєприпасів (в середньому 20 набоїв на стрільця і 40 снарядів на гармату), перший натиск на більшовиків увінчався зайняттям Жмеринки спільно з 6-ю Запорізькою дивізією, Браїлова (9 км на північний схід від Жмеринки) та Вінниці.

Ініціатива дій повністю перейшла до українського командування.

Для забезпечення єдиного керівництва фінальними бойовими операціями під Києвом, 28 серпня 1919 року було сформовано армійську групу генерала Кравса (з постійною комендатурою в місті Фастів). Цього ж дня вона об’єднала 2-гу та 8-му бригади в групу отамана ВіметаляАнтонін Виметаль – чех, капітан австро-угорської армії. Тривалий час служив у 77-му піхотному полку в Самборі. Одразу після проголошення ЗУНР зголосився до УГА (комендатура на станції Васильків).

29 серпня командатура армійської групи генерала Кравса перекинула 1-й кінний полк і 10-ту бригаду на шлях Житомир – Київ у район Мотижин-Колонщина (18 км на схід від Ситник). 6-та бригада, скориставшись звільненням Княжичів та Загір’я 5-ю бригадою від ворога, боєм опанувала Ігнатівку (23 км на захід від Києва). 5-та бригада, здійснивши фланговий наступ, паралізувала посилений більшовицький удар по 8-й та 2-й бригадах і захопила бронепоїзд “Гандзя”.

Під час цього потужного ворожого наступу 8-ма бригада втратила позиції на схід від Кожухівки. Інші частини бригади легко відбивали напади. Натомість, II/2 курінь втратив Капличю (4 км на північ від Василькова). Запорожці залишили Бугаївку. Отаман Віметаль відвів під загрозою зазначені курені I/2 та III/2 з околиць Василькова на пагорби, розташовані на південь та захід від міста, і наказав повстанцям отамана МордалевичаЮліан Мордалевич (1896–?) – український військовий діяч, підполковник Армії УНР атакувати на північний захід від Василькова в фланг ворога, що насувався на місто. Повстанці не повністю виконали цей наказ, вівши вогонь лише з далекої відстані, і зрештою відступили через Хутір Черкас на Велику Солтанівку. Для забезпечення цього розриву та підтримки тісного зв’язку з 2-ю бригадою, отаман Віметаль викликав II/8 курінь, який займав східні лісові ділянки. У контрнаступі, проведеному того ж дня за значної підтримки 5-ї бригади, група отамана Віметаля знову відвоювала позиції на схід від Кожухівки та Капличю, а II/8 курінь навіть упертим боєм зайняв Глеваху. 2-га бригада відвоювала Васильків, який обороняли два ворожі піхотні та один кінний полк. Ця бригада того ж дня зайняла Кожухівку. Звідти три ворожі полки, відступаючи на Глеваху, потрапили в повний полон до 5-ї та 8-ї бригад. Це стало наслідком паніки, яка охопила ворога.

Kyiv-city-duma-c1900 — Київська міська дума, початок ХХ століття

Фото: wikipedia.org

Київська міська дума, початок ХХ століття

Значення цих боїв за Київ для більшовиків було надзвичайно великим. До більшовицьких частин прибували Раковський та найвизначніші комісари з Москви. Вони організовували мітинги, привозили спеціальні загони курсантів та загони китайців.

Наступного дня, 30 серпня, більшовики готували контратаку з лісів, розташованих на північ від шляху Житомир – Київ. Там вони зосередили для цієї мети 6-8 тисяч свого найкращого війська з наміром здійснити рішучий удар прямо з півночі на південь, щоб зайняти Ігнатівку та станцію Боярку. Метою було, обходячи лівий фланг армійської групи генерала Кравса, врятувати Київ.

Українське командування вийшло з цієї складної ситуації, випередивши більшовиків та розпочавши власний наступ. Цього дня 1-й кінний полк і 10-та бригада Пластянку зайняли Микуличин (у лісах за 15 км на північ від шляху Житомир – Київ) і взяли в полон більшовиків, яких 6-та та 5-та бригади розпорошили далі на південь. Цим маневром вдалося зв’язати сили противника та усунути серйозну небезпеку, яку відчувала навіть 6-та бригада. Проте, ця бригада, після годинної артилерійської підготовки, прорвала опір ворога і взяла в полон близько 900 солдатів та два броньовані автомобілі. Далі бригада разом з 5-ю бригадою витісняла залишки ворожих сил зі старих окопів, що тягнулися на 10 км навколо Києва, спираючись флангами на Дніпро. Так обидві бригади, провівши останній бій під Святошином, увечері досягли околиць Києва. За весь день вони взяли в полон близько 5000 більшовиків і захопили 2 бронепотяги, 2 броньовані автомобілі, одну важку батарею та значну кількість іншого майна в поїздах під Києвом.

Незважаючи на всі зусилля, більшовики не змогли протистояти розмаху українських галицьких прапорів, їхній відвазі та самопожертві. Сини України, що прийшли з далекого заходу, з-під Хирова, з вірою йшли здобувати священне місто – Київ.

Через Київ, вирвавши його з рук жорстокого ворога, галичани мріяли тріумфально повернутися до Львова.

8 серпня, на світанку, перші сильніші українські частини увійшли до Києва, щоб забезпечити його зі сходу та півночі для зайняття ключових позицій у місті. Згідно з наказом командатури армійської групи, було зайнято: II/8 курінь – Думу, 1/8 курінь – склади та Цитадель, IV/8 курінь – Товарний Двір, II/2 курінь – Арсенал та Печерську Лавру, I/2 курінь – міст, а частини Запорізького Корпусу – залізничний міст на Саперній Слобідці.

Така дислокація мала зберігатися протягом дня. Для урочистого входу в місто та святкування на Софійській площі було виділено лише по одному куреню та одній батареї з кожної бригади, дивізії. Парад мав відбутися в присутності командирів корпусів під керівництвом Начального Вождя Укр.-Гал. Армії генерала-чесника М. Тарнавського.

За весь час наступу на Київ проводилася лише тактична розвідка. Через брак кінноти та виснаження військ, українсько-галицьке командування не могло здійснити глибоку стратегічну розвідку. Недостатнє знання місцевості також спричинило те, що відомості від аґентури українсько-галицького командування не були такими повними, як могли б бути у великоукраїнського командування.

Це важливе завдання покладалося, перш за все, на Штаб Головного Отамана. Враховуючи, що це керівництво навіть не висилало літаки на Лівобережжя з розвідувальними завданнями, кожен погодиться, що про події, які сталися після зайняття Києва, українсько-галицьке командування не несе відповідальності.

День Зброї Перфецький — Леонід Перфецький. У відбитому Києві чорношличники скидають з будинку Думи російський прапор, 31 серпня 1919 року

Фото: wikipedia.org

Леонід Перфецький. У відбитому Києві чорношличники скидають з будинку Думи російський прапор, 31 серпня 1919 року

Під час походу на Київ санітарні умови були належним чином організовані: передові частини відправляли поранених та хворих через польові лазарети до санітарних поїздів, які забезпечували сполучення між фронтом та стаціонарними шпиталями у Жмеринці, Вінниці та Козятині.

Денні втрати становили в середньому 5 осіб на бригаду. Втрати зросли після зайняття Фастова, коли серед війська почав поширюватися тиф, і тоді щоденно з кожної бригади вибувало до 20 чоловік. За період з 7 по 31 серпня загальні втрати трьох корпусів склали близько 2000 осіб.

Забезпечення військ продовольством здійснювалося таким чином: обидва українсько-галицькі корпуси отримували продукти від своїх тилових командувань, які залишилися для заготівлі харчів у районі первісного зосередження. Через корпусні та бригадні інтендантства доставлялися борошно, хліб, овочі, тютюн тощо. Сіль українсько-галицькі частини здобували у більшовиків і навіть надавали її Дієвій Армії та українсько-галицьким тиловим та польовим підрозділам. Для забезпечення м’ясом фронтові частини перевозили живу худобу в обозах (колонах).

Загальну здобич за час від зайняття Жмеринки можна оцінити приблизно в 6000 полонених, 2 батареї, 5 бронепотягів, 4 броньовані автомобілі, 15-20 особистих автомобілів, 2 автодрезини, кілька десятків вагонів солі, боєприпасів, сукна, взуття, шкіри, мішків тощо.

Ще до зайняття Жмеринки пригнічений настрій поступово зникав. З кожною перемогою зростало піднесення та надія на швидке повернення через Київ до Львова. Неабиякий внесок у це зробило чудове ставлення населення Київщини до галицьких українців. На останньому етапі боїв настрій досяг такого небаченого рівня самовідданості, яким ледь чи може пишатися будь-яка армія. Емоції старшин і козаків при вигляді Києва неможливо описати. Ця мить назавжди залишиться незабутньою для щасливих учасників того періоду нашої визвольної боротьби.

Взято з Купченко К. Армійська група ген. Кравса в наступі на Київ. Календар “Червоної Калини” на 1923 р. Львів, 1922. С. 108–117.