Що вдягали господарі та господині з Жукотина

12:10 сьогодні, 20 серпня 2026

Народний одяг може слугувати джерелом інформації про життя людей, не менш цінним, ніж їхні звичаї та побут. За елементами вбрання можна визначити соціальний стан, сімейний статус та важливі життєві події особи. Одяг мешканців Бойківщини мав свою специфічну символіку, особливості обробки тканин та безліч унікальних назв.

Особливості традиційного одягу бойків детально задокументував Володимир Кобільник — видатний український археолог та етнограф, який присвятив значну частину своєї діяльності дослідженню Бойківщини. У своїх наукових працях він докладно описав звичаї та побут цього народу, які в 1930-х роках були опубліковані в регіональному часописі “Літопис Бойківщини”. Нижче представлено уривок з цими описами, що детально висвітлює повсякденне, весільне та похоронне вбрання жителів ЖукотинаСамбірський район Львівської області. Збережено оригінальну орфографію. Матеріал підготувала журналістка Олександра Кусько.

Володимир Кобільник

археолог, етнограф

Детальніше

“Сорочки”. Старі, зношені сорочки називаються “рянда”. Крій чоловічих та жіночих сорочок здебільшого однаковий, проте чоловічі сорочки довші, сягають до колін, тоді як жіночі — коротші, доходять до стегон. Виготовляються з власноруч виготовленого тонкого полотна. Сорочка, яка ще не має рукавів та обшивки під час шиття, називається “стан”. Задня частина стану — це “плечі”, передня частина з розрізом спереду — “пазуха”, а частина сорочки нижче пазухи — “поділок”. Комір сорочки називається “обшивка”, а закінчення рукавів — “міхалки”.

На чоловічих сорочках вишивки зустрічаються нечасто. Вишивають чорною ниткою або чорною вовняною ниткою. Це переважно “перешивання” на комірі та “вуставках” рукавів, а також “перешивання” міхалок. Пазуха та поділ сорочки мають рубці.

Жіночі сорочки прикрашені вишивкою на комірі, аналогічно до чоловічих — “перешивання”, також виконане чорною ниткою. Крім того, на шию одягають “пацьорки”, якими закривають обшивку. Гарнішими є вишивки на плечах, які раніше робили переважно чорними нитками, а нині — і кольоровими. Переважають червоні та темно-сині барвники. Орнаменти досить прості; ламана лінія, зірковий мотив тощо. Загалом це геометричні візерунки — квіткових чи звіриних мотивів не вишивають. Хоча комбіновані геометричні візерунки називають “великі ружі” або “дрібні ружі”, вони навіть не нагадують квіткові мотиви. Міхалки вишивають простішими візерунками. Збірки на міхалках називають “бришки”. Це дрібні складки, які зшивають так, щоб утворився цілісний візерунок. Обшивка, тобто комір, досить маленька, викладена. На передній частині обшивки є два отвори для “шпінки” (застібки). Пазуха не має отворів для застібок чи ґудзиків. Взимку носять 2-3 сорочки одночасно.

“Портки” (штани) виготовляють з тонкого полотна, з товстої тканини або з цупкого полотна. Розріз є з правого боку. У поясі стягуються шнурком, який на одному кінці закінчується гачком, а на іншому — вузлами, що входять у гачок. Ґудзиків є кілька, що дозволяє регулювати ширину штанів. Цей шнурок називається “гачник”. 1) Задня частина штанів називається “гозичник”, отвір спереду — “розпірка”, а штанини — “портки”. Портки досить вузькі та сягають до кісток. Кишень немає. По низу штанини оздоблені звичайним рубцем. Зшиті та прострочені з внутрішнього боку. Так само і ззаду. Портки шиють вручну ниткою. Взимку носять 2-3 пари портків або “холошні”.

Pobuk_Kleputs Mykola 026.jpg — Єлизавета Кремінська, с. Опорець, кін. 1930-х рр.

Усі фото з архіву проєкту "Локальна історія"

Єлизавета Кремінська, с. Опорець, кін. 1930-х рр.

Наразі холошні майже не носять; це рідкісне явище. Холошні шиють з білого або чорного сукна власного виробництва. Також шили їх як портки, вони були ширші, застібалися на ґудзик, мали розріз для протягування ременя на поясі, та кишені.

Раніше використовували широкі “ремені” — шириною 10-20 см, зараз — вузькі, з металевою або бронзовою пряжкою. До війни використовували пряжки закарпатського походження, — нині ремені купують у Турці. На верх штанів одягають сорочки, які в поясі підв’язують ременем.

До війни, якщо господар вирушав у дорогу, навіть до сусіднього села, він обов’язково брав із собою торбу. Це були шкіряні сумки, які купували на Закарпатті — часто з гарними тисненими орнаментами. Після війни, через закритий кордон, торби не купують, і вони поступово виходять з ужитку. Старі господарі, які мають ще передвоєнні торби, беруть їх із собою, молодь вже цей звичай повністю покинула. Жінки носять “спідниці”. Спідниця в подолі широка, вгорі зібрана в складки, сягає до середини стегна. Має розріз спереду, на який накладають запаску. Передня, верхня частина, має грубе полотно, зване “фальш”; його прикриває запаска. По низу спідниця має звичайний руб, вгорі — обшивка, яка тримає “збірки”. Обшивка з грубого полотна. Спідниці шиють з “мальованки” або з “обиванки”. Спідниці з білого полотна — такі є в Жукотині, але лише весільні — називають “фартух”.

***

“Каптан” — це різновид верхнього одягу, накидкалітнє пальто з тонкого або цупкого полотна. Ззаду сягає нижче колін, спереду має вигнутий виріз. Ззаду, від пояса, має складки. Рукави сягають до ліктя або долоні. Комір — звичайний стоячий. Каптан шиють чорними нитками. Носять його, коли на вулиці холодно.

“Кацабая” — це різновид блузи, з тонкого полотна, що сягає до пояса, з рукавами. Спереду застібається на ґудзики, або її опоясують крайкою. Носять у холодну пору року.

***

“Лейбича” — коротка жилетка — виготовляється з домашнього сукна. Сягає до пояса, рукавів не має. Застібається спереду. Лейбича оздоблена білим шнурком. Під шнурок підкладають смугу з червоного, купованого сукна. Спереду розташовані 4-5 складених удвоє шнурків, які з одного боку утворюють гачок, з іншого — вузол, на який застібається. Застібають також на гачки. Внизу, по обидва боки, є по одній кишені, оздоблені білим шнурком.

“Короткий лейбик” з рукавами виготовляють зі сукна домашньої роботи. Сягає трохи нижче пояса. Оздоблений білим шнурком, без підкладки з червоного сукна, спереду має гачки та вузли для застібання. По боках дві кишені. Комір — відкладний, оздоблений шнурком. Використовують переважно під час роботи.

“Довгий лейбик” з сукна домашньої роботи. Сягає нижче колін, приталений до стану, з рукавами. Оздоблений білим шнурком з підкладкою. Застібки зі шнурків, складених удвоє, з підкладкою. Комір — відкладний з обшивкою. Це святковий одяг.

“Жіночий лейбик розпірний” виготовляють із сукна домашньої роботи, без рукавів. Сягає вище колін. Ззаду, від пояса, по обидва боки вниз, має розріз. Розрізи називаються “прайники”. Лейбик має дві кишені. Коміра не має. Всюди оздоблений білим шнурком з підкладкою з червоного сукна. Спереду застібається, як усі лейбики, на гачок та вузли. Взимку носять кожухи.

Киптар або надушник — це кожух у вигляді безрукавки. Оздоблений по колу шкірою. Деякі з них вишивані спереду, переважно між ґудзиками. Застібається на “ґудзики” зі шкіри. Часом ґудзики прикрашені кольоровими нитками. Бувають з однією, також з двома кишенями, або зовсім без них.

Родина зі Сколівщини, 1930-ті рр.

Кожухи шиють кушнірі. До села приходять кушнірі зі Старого Самбора або з Хирова. Господар кличе кушніра до себе і дає йому необроблені шкіри. Кушнірі приходять до села восени, приймають замовлення від господарів і одразу замочують шкіри на добу в цебрі. Після замочування виймають зі цебра, розтягують на столі, готують розчин тіста з житнього та вівсяного борошна на квасі з капусти. Цим тістом обмазують тонким шаром зі сторони “лику” шкіри. Потім складають шкіру кінцями до середини, вовною назовні. Так складені шкіри вкладають у цебровелика дерев’яна (рідше металева) посудина, що має вигляд зрізаної діжки або діжку, одну біля одної, та заливають капустяним квасом. Через тиждень виймають шкіри та розвішують на жердинахвішалка, щоб висохли. Так сушать шкіри протягом кількох тижнів, а за цей час майстер відходить до іншого села на роботу. Через кілька тижнів він повертався і з помічником завершував роботу.

Висушені шкіри змочують водою, особливо тісто та лико, а шкіру “ключують”, тобто прив’язують шнурком до грабаря, а до нього прикріплюють кінець шкіри. Для “ключування” мав прилад, що називається “ключ”. Це палиця, ручка якої загнута так, що утворює колесо і служить для утримання рукою. На іншому кінці має стремена, кріплення для ноги. Збоку від ручки йде оправлене в дерево “залізо”, схоже на ніж. Кушнір закладає ногу в стремена, бере ручку в праву руку, а лівою тримає шкіру. Рухами руки та ноги вгору та вниз зішкрібає залізом лико. Таким чином “вигматує” лико, щоб воно відстало від шкіри. Після виключовування закладає шкіру на рами та “шкафує”, тобто здирає лико “шкафою”. Це різновид ножа з ручкою та лезом. Потім шкіру змащуєзмащувати крейдою, знову шкафує доти, доки не очистить лико зі шкіри. Тоді вона стає м’якою та білою. Шкіру деколи фарбують у світло-жовтий колір. Той самий кушнір, що обробляє шкіри, шиє кожухи. За всю роботу з пошиттям раніше платили 6-8, а за фарбовані та вишивані — навіть до 20 злотих.

“Короткий кожух з рукавами”, або “кожух з рукавами”. Цей кожух сягає до колін. Ззаду він рівний, спереду застібається на ґудзики. Оздоблений шкірою навколо невеликого стоячого комірця. Рукави сягають до зап’ястя. Кишень не мав. На кожух з рукавами потрібно 4 шкіри.

“Чоловічий кожух”. На чоловічий кожух потрібно сім великих шкір. Від пояса кожух широкий, складчастийзібраний у складки і сягав нижче колін. Спереду застібається на ґудзики. Має дві кишені, але без підкладки, є лише пришита шкіра для рук. Комір великий, вовною догори. На спині між складками та спереду між застібками є вишиті “троянди” червоною та синьою ниткою. Подол оздоблений шкірою без вовни, а спереду — тасьмою з вовною. На рукавах є манжети, вивернуті вовною назовні.

“Жіночий кожух” подібний до чоловічого, але має більше вишивок. Старі, порвані кожухи покривають товстою шкірою. Як захист від холоду та дощу в Жукотині носять плахти. Плахти шиють з усіх видів полотна, найкращі — з прядивапряжа. Пастухи носять плахти, складені вдвоє, скріплені на грудях цвяхом, гостро затятим шнурком або шпилькою.

Lavochne_Korud Anastasia, Korud Andria 016.jpg — Федір Ріжнів війт села Лавочне на будівництві церкви, 1905 р

Федір Ріжнів війт села Лавочне на будівництві церкви, 1905 р

Прикраса шиї. Спереду комір сорочки має два отвори, т. зв. “ключки на шпінку”. Найчастіше в Жукотині використовують як застібку дзеркальце різного розміру, від 1 до 4 см у діаметрівиміри. Виготовляють їх також з мідних або нікелевих австрійських монет.

“Пацьорки” — традиційна українська жіноча прикраса на шию у вигляді намиста з кольорового “дутого” (тонкого) скла — носять жінки. Раніше використовували скляні підвіски. Сьогодні купують “світлячки”, скляні намистини, які самі “нанизують”нанизують.

“Широкі пацьорки” або “драбинки” виготовляють дівчата з дрібних намистин, які купують у Турці.

Взуття. Ноги обмотують “онучами”, на них взувають ходаки. Онучі роблять зі старого ганчір’я, щоб вони були м’якими. “Ходаки” виготовляють зі шкіри, яку купують у крамницях. Шиють ходаки в селі. Куплену шкіру замочують у воді, щоб вона стала м’якою. Потім обрізають вузьку смужку, якою зшивають ходак. Спереду всередині роблять 3 отвори, а по боках — по 6 отворів, які зшивають вирізаною смужкою. Роблять складки, стягують, і так утворюється “ніс” ходака.

Також ззаду вирізають вузьку смужку. Утворюються зморшки, і так виходить “п’ята”. Щоб надати ходаку форми, набивають його соломою доти, доки шкіра не висохне. У вже сухому ходаку вибивають “остроки”, тобто отвори для ременя: чотири з внутрішнього боку, три — з зовнішнього. Жінки зав’язують “волоками”, зробленими з вовни, чоловіки — шкіряними волоками. Обмотують ними онучу. Сам ходак прив’язують до ноги “сетріжницями”, які протягують через остроки.

Головні убори. Влітку чоловіки носять солом’яні капелюхи, які називаються “крисані”. Виготовляють їх з житньої соломи. Коли жито починає дозрівати, солома ще м’яка й податлива, тоді “щипають стебла”, тобто вибирають руками гарні стебла й відрізають вище першого вузла. Солома нижче першого вузла не підходить для виготовлення капелюхів. Вдома обрізають колосся, а самі стебла залишають. З такої соломи плетуть одразу або взимку, коли є більше вільного часу. До зими солома висихає і стає крихкою; щоб її пом’якшити, пропускають через кожне стебло слину.

Плетуть крисані “на 7 стебел”. Беруть сім стебел соломи й зв’язують на кінці. Потім розділяють стебла: на праву сторону йде чотири, на ліву — три. Крайнє праве стебло перекладають під наступне і переносять на ліву сторону. Тепер по лівій стороні “будують” чотири, а по правій — три стебла. Так послідовно роблять плетінку. На один крисань потрібно 6-7 таких плетених смуг (один сяг — довжина розведених рук). Готову плетінку зшивають голкою “сирою” ниткою і надають крисаню відповідної форми. На крисань нашивають чорну стрічку, а хлопці додають зверху і знизу стрічку з червоною “кривулькою”, тобто зубчастою стрічкою.

Влітку, в дощову погоду, носять повстяні фетровий капелюхи, які купують у місті. Взимку носять “кучми” або “баранячі шапки”, які виготовляють у селі кушнірі. Після війни все частіше носять кепки — абсолютно невідповідні до жукотинського вбрання!

Жінки в Жукотині носять на голові “чепці” Старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки. На голову надягають “кічку” — це грубий обруч зі полотна, який кладуть на чоло, та подушечку, яка знаходиться на потилиці. Обруч вплітають у волосся, кічка тримається міцно і підтримує чепець. На кічку надягають чепець. “Верхню частину” чепця виготовляють із зеленої сітки, яку купують у місті, боки — з червоного сукна.

Ззаду він стягується шнурком, кінці якого зав’язують навколо боків чепця. На чепець надягають хустку. Дівчата не носять чепців, лише хустки. Спеціальних кольорів, матеріалів чи розмірів хусток у Жукотині немає — купують їх у місті.

Весільний одяг. Жіночий весільний одяг, на час весільного обряду, дещо змінюють. У Жукотині весілля починається одного дня після обіду і закінчується наступного дня ввечері. Молода першого дня одягнена так: сорочка як звичайно, лише вишивка дещо гарніша, спідниця-обиванка та запаска, розітнутий лейбик або лейбича. Сорочка на шиї застібається на спинку, та пацьорки. На голові вінок з барвінку, в який вплітають різнокольорові стрічки. Під вінком — стрічка з білого машинно-тканого полотна, шириною 6-7 см. Полотно складають утричі. Воно прикриває чоло, доходить до потилиці, а кінці звисають на плечі. До полотняної стрічки в кількох місцях пришита червона стрічка. Її кінці звисають разом з кінцями полотна на плечах. У руці молода тримає червону хустку з квітковим візерунком. На ногах — ходаки або черевики. Так само, як молода, одягнена дружка, і розрізнити їх за одягом неможливо.

На другий день рано молода переодягається до вінчання. Одягає найкращу сорочку та “білий фартух” (спідницю з білого полотна). Сорочка зав’язана під підборіддям прядивом. На це надягають білу запаску. Потім одягає “шлюбний жупан”, виготовлений із синього сукна, як лейбик з рукавами. Манжети та весь шлюбний жупан оздоблені білим кантом. На шиї — стрічка з білого машинно-тканого полотна, кінці якої звисають спереду нижче пояса. Ці кінці зав’язані на поясі крайкою або білим рушником. Ліву руку молодої обв’язують рушником, за який її веде молодий до вінчання. Волосся розпущене і спадає спереду. На голові — така сама стрічка з білого полотна, як попереднього дня, тільки вінок зроблений з вівса, барвінку та часнику. У такому вбранні молода йде до вінчання.

Увечері молода знову переодягається. Сорочка та запаска ті самі, але вона одягає ще обиванку. Знімає всі прикраси з голови, надягає кічку та чепець, і зав’язує хустку. Дружка протягом усього весілля одягнена однаково; лише після “очіпчення” молодої знімає прикраси з голови і надягає хустку.

Одяг молодого. Першого дня він одягає сорочку, яку застібає спереду на спинку, штани, короткий лейбик і довгий лейбик з рукавами. З-за пояса або з кишені лейбика звисає кольорова, зазвичай червона, хустка. У руці — весільна палиця. На голові — крисаня, а взимку — кучмаконусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. До правого боку крисані прикріплена гілочка барвінку. Так само одягнений дружба. Другого дня молодий змінює сорочку та штани, одягає ті, які зробила йому молода. Сорочку застібає спереду прядивом. Лейбича та лейбик ті самі, так само хустка та палиця, тільки на капелюсі чи кучмі — вінок з барвінку, вівса та часнику. На лівій руці має прив’язаний рушник. Дружба протягом усього весілля носить той самий одяг, що й молодий першого дня.

Померлих одягають у спеціальний одяг. Чоловіків одягають у довгу сорочку з найкращого полотна, вишиту чорною вовняною ниткою. Сорочка під шиєю та рукави застібаються чорною шнурівкою. Потім одягають штани, а на голову — кучму, навіть якщо літо. На ноги надягають “капці” з полотна.

Жінки. На голові — кічка, чепець та біла хустка; друга така сама під підборіддям. Сорочка вишита чорною вовною. Далі одягають обиванку, запаску, обшиту чорною крайкою, — а на ноги — капці.

Хлопці. Сорочка в них з найкращого полотна, з чорними вишивками. Штани, ремінь з “калиткою” (різновид гаманця для кресала, грошей), на ногах черевики або чоботи, на голові — крисаня. За пояс закладають червону хустку, яку має молодий. До руки вкладають весільну палицю, на мізинець — перстень, зроблений з воску.

Дівчата одягають “картанову сорочку” (з машинно-тканого полотна) з брижами, застібнуту під підборіддям червоною стрічкою. На голові — вінок з барвінку, волосся розпущене; далі — обиванка та запаска “в дві поли мережена”. Опоясують кольоровою крайкою. У руці — червона хустка в квіти. На ногах — чоботи або черевики.

Дітей до 10 років спеціально не одягають. До руки дають монету як іграшку.

Взято з Літопис Бойківщини. Др. Володимир Кобільник. З археології Бойківщини. Самбір, 1937 рік