Пророк без Батьківщини

21:52 сьогодні, 26 серпня 2026

Іван Франко був лисом, а не їжаком: особою, яка коригувала власні погляди та переконання відповідно до мінливих обставин. Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак, автор праці “Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856—1886)”, стверджує, що саме ця гнучкість дозволила Франкові здійснити те, що не вдалося жодному іншому діячеві українського руху — він сформував образ українців і населив ними Україну. У бесіді з “Локальною історією” Ярослав Грицак розповів, чому бідна Галичина стала П’ємонтом української нації, та пояснив, що головним досягненням Франка був він сам.

Віталій Ляска

історик, головний редактор журналу "Локальна історія"

Детальніше

— Галичина кінця XIX століття була злиденною, аграрною, периферійною, проте стала П’ємонтом України. Яким чином периферія перетворилася на центр?

— Це стало результатом трьох значних трансформацій, спричинених трьома великими поразками. Перша: Австрія у 1866 році зазнала поразки у війні з Пруссією та стала на шлях реформ. Ключовою реформою було перетворення імперії на дуалістичну (Австро-Угорську) та надання у 1867 році її провінціям статусу автономії. Оскільки значна частина владної галицької еліти була польською, то de jure галицька автономія стала de facto польською. Друга трансформація: польське повстання 1863—1864 років у Російській імперії завершилося поразкою. Через російські репресії польська еліта перенесла осередок своєї діяльності до Галичини, яка мала стати “польським П’ємонтом” — центром відродження майбутньої польської держави. Третя зміна: український рух на Наддніпрянщині також зазнавав репресій, зокрема заборони української мови, і, подібно до польського, переніс свій центр до Галичини.

Основний сукупний результат усіх трьох трансформацій: Львів, столиця Галичини, з периферійного міста на окраїні Габсбурзької монархії став центральним містом одночасно в польському та українському просторі — своєрідною “прихованою столицею”. Варто врахувати: хоч Галичина й була бідною, Львів вважався дуже заможним містом. Якщо говорити образно, Львів став як трансформатором, так і ретранслятором, що поширював власні ідеї та впливи на величезну територію. І саме в цьому місті у 1876 році з’явився Франко.

9f9a7dc1f94f7060 — Ярослав Грицак

Фото: Facebook / Ярослав Грицак

<p>Ярослав Грицак</p>

— Ви зазначаєте, що на момент народження Франка до українців себе відносили буквально кілька сотень осіб. А вже на початку ХХ століття польський історик та публіцист Станіслав Смолька говорив про “українське завоювання Галичини”. Яку роль відіграв Франко в цьому перетворенні?

— Сотня — це метафора. Могло бути як більше, так і менше. Головне, що їх було небагато. Більшість вважала себе “малоросами” або “русинами”. І річ не лише в назві, а й у суб’єктності: хто має право на політичні права. А політичні права неможливі без високої культури. Франко є, власне, творцем цієї нової високої культури.

— Ви порівнюєте Франка з футбольним нападником, якого потребувала українофільська інтелігенція. Але чи працювала вся команда на Франка-форварда?

— Якби ж так! Франко не мав легкого життя, він не вписувався у поведінкові стандарти тогочасного доволі консервативного суспільства. До того ж, слід брати до уваги одну важливу обставину: він був професійним автором, тобто заробляв виключно своїм пером. Тому аж до кінця ХІХ століття його біографія — це безперестанні спроби або працювати з чужими журналами та газетами, або створювати власні. З перших його, через неконвенційність, часто виганяли, а другі, через брак власних коштів, існували недовго, були своєрідними метеликами. Франко став на стабільний ґрунт лише завдяки Михайлові Грушевському, який, приїхавши до Львова й обійнявши посаду голови Наукового товариства імені Шевченка, забезпечив Франкові стабільну роботу.

— Франко однаково легко проєктувався на соціалізм, фемінізм, націоналізм, атеїзм. Звідки така гнучкість? Це риса його генія чи риса тогочасного українського націєтворення?

— Це особиста риса. За це його критикували не лише недруги, а й найближчі друзі, як-от Михайло Драгоманов чи Михайло Павлик, називаючи “флюгером”. Я послуговуюся концепцією Ісаї Берліна про те, що всі інтелектуали поділяються на їжаків та лисиць. Їжак знає лише одну істину і тримається її до кінця, лисиця знає багато. Франко — типовий лис. Він змінював свої погляди, коли змінювалися обставини, а тому часто заходив дуже далеко, набагато далі, ніж його друзі та однодумці.

Докладніше про Івана Франка читайте у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте журнал в онлайн-крамниці видавництва

— Ви досліджуєте Франка як історик, а не як літературознавець. Що історик бачить у Франкові, чого не бачить літературознавець? І навпаки, що історик неминуче пропускає?

— Франкова література переважно є політичними маніфестами. Він не просто писав, а як політик творив нову реальність: те, чого ще немає, але те, що має бути. Тому, щоб зрозуміти Франкові тексти, необхідно знати контексти. А літературознавці ігнорують контексти й сприймають Франкові твори як буквальну реальність. Моя кар’єра історика розпочалася з того, що я намагався з’ясувати, що послужило історичною основою повісті “Борислав сміється” (а слід додати, що саме бориславський цикл приніс Франкові першу славу). Франко стверджував, що в основі повісті лежать справжні історичні події. Я ж переконався, що він усе вигадав. Питання: навіщо? А тому, що він конструював нову реальність. І однією з таких реальностей, яку сконструював Франко, є Україна та нова українська ідентичність. Кажуть, що Шевченко створив Україну. Але зверніть увагу, Шевченко жодного разу не вжив слова “українець”. Франко заселив цю Україну українцями. Він показав, що українцем може бути не лише селянин, який зберіг мову і традиції, а й інтелігент, робітник, освічена жінка, жандарм, а навіть єврей. Витоки сучасного “жидобандерівства” сягають Франка! Геніальність Франка полягає в тому, що він точно відчув “дух часу”: української нації ще немає, але вона неминуче має постати. І вона виникала з його творів.

Колись Редьярд Кіплінг писав: що можуть знати про Англію ті, хто знає лише Англію? Так само, що можуть знати франкознавці, які знають лише Франка? Без історичного контексту неможливо зрозуміти тексти. Це саме те, чим часто грішать літературознавці. А що я не знаю як історик, хай скажуть літературознавці. Хочу, однак, звернути увагу на одну особливість української інтелектуальної традиції: у нас політична думка часто набувала і набуває літературних форм, що має як свої переваги, так і виразні недоліки.

— Чи могла модерна Україна відбутися без Франка? Чи хтось інший міг би виконати цю роль?

— Могла, бо постання України було “духом часу”, епохою націй і націоналізмів, соціальної мобільності та демократизації політики. “Роль Франка” виконували сотні людей, які були українськими патріотами. Але без Франка їм би цей процес забрав більше зусиль і більше часу.

— Якщо б довелося назвати одну річ, яку Франко зробив для України і яку більше не зробив ніхто інший, то що б це було?

— Єдина річ, яку зробив Франко і яку не зробив ніхто інший — він сам себе створив. Як писав Михайло Рудницький, головним твором Франка був сам Франко. Йдеться не лише про його творчість, а й про його біографію. Не так багато діячів ані в українській, ані у світовій історії мали таке сповнене пригод життя, як Франко. Можна поставити в один ряд Гарібальді, Манделу або Черчилля.

— Назва Вашої книжки відсилає до біблійного парадоксу про те, що пророка не визнають на батьківщині. Чи визнавали Франка за життя і чи теперішнє розуміння Франка відповідає його генію?

— Не знаю, наскільки читачі зрозуміли іронію цієї назви. Франко не мав Вітчизни: він нікуди не вписувався, його звідусіль виганяли й навіть у рідному селі його не шанували. Позбавлений можливості вписатися у будь-яку існуючу Вітчизну, він створив свою — Україну, яка ще не існувала, але мала постати. Цю вітчизну почали населяти його найближчі друзі та колеги, які вже на 30-му році його життя почали називати своїм пророком, своїм Мойсеєм. А масова Батьківщина сформувалася за часів Першої світової війни та Української революції. Наприклад, Усусуси прямо говорили про те, наскільки вони завдячують Франкові.

— У своїй книжці ви свідомо обриваєте розповідь на 1886 році, фактично на половині життя Франка. Чим ви для себе обґрунтували таку дату і чи плануєте написати продовження?

— Я маю готову нову біографію Франка. Вона існує у першому варіанті. Окрім розповіді про саме життя, додаю окрему велику частину про “життя після смерті”, усі головні політичні суперечки про Франка від 1916 року до наших днів. Я ніколи не надаю до друку перший варіант. Через війну не маю багато часу, щоб доопрацювати готовий текст, але спробую зробити це до кінця року. Якщо мені вдасться, то книжка побачить світ наступного року. Але поживемо — побачимо.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!