Іван Франко, відпочиваючи у Криворівні

11:28, 13 серпня 2026

На початку ХХ століття, коли Карпати почали активно розбудовуватися пансіонатами, село Криворівня уникло цієї долі, адже туди не провели залізничну гілку. Відсутність транспортного сполучення, як виявилося згодом, привабила найкращих відпочивальників. Усе завдяки Олені Майковській, дружині етнолога Володимира Гнатюка. Вони одного разу вирішили провести літо в цьому живописному куточку. Відтоді їх це місце полонило. Наступного разу Олена запросила до себе Ольгу Франко, дружину Івана Яковича. Згодом і сам Франко порекомендував це село Михайлові Грушевському. Відтак сюди почали приїжджати й інші видатні українські письменники.

Ірина Пустиннікова

журналістка, краєзнавиця, дослідниця історії туризму

Детальніше

На “польському” березі Черемошу

Вперше Іван Франко відвідав Криворівню влітку 1900 року. Його візит був нетривалим: він привіз сюди своїх дітей та дружину, оселивши їх у помешканні Проця Мітчука-Цілюка, розташованому на правому боці Чорного Черемошу. Перевезенням родини займався місцевий житель Микола Джурак. Якийсь шляхтич Баворовський запропонував письменнику скористатися власним фіакром. На це Франко відповів: “Я — хлопський син, хочу їхати й розмовляти з гуцулами”. Повноцінний відпочинок для “Каменяра” розпочався наступного року. З того часу він проводив тут майже кожну свою літню відпустку. Загалом він здійснив дванадцять поїздок до цього гуцульського села.

Більшість “холерників”відпочивальників, які обрали Криворівню для відпочинку, зупинялися на лівому, так званому “польському”, березі річки. Правий, буковинський, берег іменували “волоським”. У перші роки свого перебування Франко проживав у помешканні Мітчука. Його вважали місцевим цілителем. Він лікував людей та тварин, читав апокрифічні молитви, використовуючи трави та шерсть для лікування поліартриту. На знак вдячності Франко допоміг Мітчуку придбати земельну ділянку. Одне літо “Каменяр” провів у хаті Петра Потяка. Пізніше він знайшов нове улюблене місце — просторий будинок із смереки, який належав різьбяру, фотографу-аматору та знахарю Василю Якіб’юку, що знаходився у присілку Ясенів Горішній. Франко завжди привозив подарунки, а поза сезоном підтримував зв’язок з господарем листуванням. У хаті Мітчука також зупинявся Михайло Коцюбинський. Гуцульщина настільки його захопила, що він навіть пробував використовувати місцевий діалект у розмовах.

11_Kraievidi_dovkola_r._Chorniy_Cheremosh_u_Kri.original — Чорний Черемош у Криворівні, 1930-і роки

Фото надала авторка

Чорний Черемош у Криворівні, 1930-і роки

Гуцули дивувалися невтомності Франка: він лягав спати пізно, а прокидався дуже рано. Майже щоранку він вирушав високо в гори за грибами. Часто його супроводжували місцеві діти, яким письменник по дорозі розповідав казки. Він завжди знаходив гриби, вигукуючи при цьому: “Гоп, гоп!”. Щоправда, селяни дивувалися його “трофеям”, оскільки в Карпатах лише білі гриби вважалися справжніми, інші ж не збирали.

Іноді зранку Франко диктував свої твори: статті, листи, поезії. Записували їх його сини Андрій та Петро, або майбутній письменник Роман Завадович. Після смерті Андрія, письменникові допомагав Микола Якіб’юк, син господаря хати. У гарну погоду Франко сидів у розкладному кріслі під явором за будинком або на сусідній скелі, де для нього було встановлено лавицю. Пізніше він знову вирушав до річки, де його вже чекала компанія. Часом він відправлявся за покупками до села Жаб’є — подолавши для цього 6 кілометрів пішки.

Більше про Івана Франка у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Автограф на Писаному Камені

Іван Франко обійшов усі навколишні гірські вершини. Дочка письменника, Ганна, описувала похід до Довбушевої печери так: “Ми рухалися вузькими стежками, долали високі гори й темні провалля, оминали стрімкі потоки та гірські озера, що зловісно виблискували місячним світлом серед високих смерек. Коли ми дісталися знаменитих печер, були змучені та голодні. Привітні вівчарі запросили нас до колиби, пригостили надзвичайно смачною кулешею зі густим молоком та молодим овечим сиром (будзом). Після вечері ми полягали спати. З одного боку нас захищав дах, з іншого — вогнище, що наповнювало наше укриття димом і приємним теплом. Тато ще довго сидів із вівчарями, слухаючи їхні розповіді”.

Діти постійно просили зупинитися, щоб відпочити, попити холодної води, щось з’їсти. Франко був проти частих коротких перерв, вважаючи, що одна триваліша зупинка краще відновлює сили. На найвищій скелі Писаного Каменя він виявив рідкісний вид папороті й запропонував дружині та дітям скуштувати її солодке коріння. Син Тарас згадував: “Ми їли й смакували, не могли відірватися, а тато тим часом читав написи, оглядав чудову місцевість, вивчав географічну карту, яку мав із собою один зі знайомих туристів, розмовляв з товариством і розповідав щось веселе, бо туристи час від часу сміялися”.

Гуцулки у селі Криворівня, 1930-ті роки. Narodowe Archiwum Cyfrowe — Гуцулки у селі Криворівня, 1930-ті роки

Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe

Гуцулки у селі Криворівня, 1930-ті роки

Тамтешні скелі вже тоді були всіяні “автографами” відвідувачів. Свій підпис залишив там і Франко. Одного разу на Писаний Камінь вирушила група з 16 осіб. Майже всі взяли з собою валізи, які везли на возі. На віз також можна було сісти, якщо хтось дуже втомився. З вершини відкривалися чудові краєвиди: Іван Якович вказував співмандрівникам на Снятин, що виднівся на горизонті.

У похід на Поп Івана Чорногірського провідниками обрали досвідчених гуцулів. Жінки та діти подорожували верхи на конях. Тарас Франко описував: «Перший “попас” був у Жаб’ю, дехто придбав там у крамничках ковбаси, консервів, шоколаду, цукерок. Батько йшов легко, майже не втомлюючись, але на сонці спітнів. По рівному йдучи, він розмовляв, коли ж піднімався вгору, то йшов мовчки, навіть осторонь товариства, щоб не відволікатися на запитання. Палиці зазвичай не носив, взуття мав легке, на кшталт гуцульських постолів; на травистих стежках і в лісі йшов босоніж». Компанія ночувала біля ватри просто неба на підступах до вершини. Петро Франко додав: “На другий день, під час сходження на шпиль, який був досить крутим, у декого з товариства пішла кров з носа, і вони не змогли йти далі. На самому шпилі стоїть скеля дивної форми, схожа на постать священика в рясі — звідси й походить назва гори. Там усі добре відпочили й намилувалися видами навколишніх гір”.

Рятівне чуркало

Іван Франко багато розпитував гуцулів про їхнє життя. Він любив слухати легенди про Олексу Довбуша, але не сприймав їх як правду. Микола Потяк згадував: «Я записував пісні, які знав, і віддавав їх Франкові або Гнатюкові. А Коцюбинський завжди розпитував мене про мавок, лісовиків та ворожбитів. Одного разу я запитав Франка, навіщо йому ці пісні, і він відповів: “Через ваші пісні й приказки я хочу зрозуміти вас і ваше життя. А тоді буду про вас писати”». Франко відмовив Миколу від думки емігрувати до Америки. Вечорами, якщо погода сприяла, письменник займався риболовлею: у Черемоші та сусідніх струмках водилися гольці, форель, марена. Вудок йому не потрібно було: з-під річкового каміння пстругівфорель він витягав руками.

Про його скромність згадували майже всі, хто мав нагоду зустрітися з ним у Криворівні. Михайло Косоріс, який прожив із Франком в одній хаті два тижні влітку, згадував: “Коли я увійшов до кухні, то помітив біля великого кухонного столу в кутку якусь людину, що, спершись на лікоть, тримала книгу і справляла враження, ніби вона увійшла під чужий дах з ласки й намагалася бути якомога менш помітною. Коли мене пізніше покликали на підвечірок, ця людина сиділа за столом у їдальні, а біля неї — гімназист із відзнаками учня восьмого класу, з блідим, розпливчастим обличчям, з рідко розсіяним рудуватим волоссям у ділянці бороди та над верхньою губою. Тепер тільки я впізнав, що це Франко, а учень — це його найстарший син Андрій”.

23199 ІІф — Володимир Гнатюк (сидить посередині) з родиною у Криворівні, літо 1910 року

Фото: надала авторка

Володимир Гнатюк (сидить посередині) з родиною у Криворівні, літо 1910 року

Коли Франка почала турбувати хвороба, він шукав полегшення в гірських джерелах. Літературознавець і перекладач Михайло Мочульський писав: “Мочив свої хворі руки в гуцульському чуркаліджерелі, переконаний, що в тому чуркалі поступово розмотуються дроти з його рук. А оскільки дроти були на руках тисячеметрові, поет тішив себе надією, що визволення його рук ще нескоро настане, але таки настане колись. Однак бажаний день свободи для його великого духу не настав, руки й надалі були обмотані тисячеметровим дротом, демони продовжували мучити бідну душу поета, а він марнів і марнів”.

Письменник Денис Лук’янович навів діалог між Коцюбинським та Франком.

“— А я радий вам сказати, пане докторе, що ви сьогодні, як бачу, почуваєтеся краще, — говорив Коцюбинський.

— Так, краще, сьогодні я довше мочив руки в Мітчуковому чуркалі, а вода, каже мій Якіб’юк, дуже допомагаюча.

— Хай здорові будуть ті працьовиті руки, хай будуть сильні за те, що обладнали чуркало.”

Криворівня. Хата Василя Якіб_юка [Музей І. Франка] — Хата Василя Якіб’юка у Криворівні

Фото: з фондів Музею Івана Франка

Хата Василя Якіб'юка у Криворівні

Параска Харюк, яку в селі знали як Паліїху, майже через пів століття згадувала: “Франко завжди ходив із закладеними назад руками, і вони йому тремтіли”. Письменник бував у неї вдома, тримав на колінах її дітей, слухав розповіді про те, як її предки-опришки в молодості носили її на руках. Коцюбинський проживав у її сусіда Петра Мойсейчука. Паліїха приносила літераторам глечик з молоком. Коли Франко сидів неподалік її хати й читав, вона виносила йому варені яйця, бринзу та гуслянку. “Сидів зі мною, розпитував про гори, про життя людей. Любив посидіти на камені біля моєї хати, а в цюркальці мочив свої хворі руки”.

Дві таблиці, один музей

Святкування ювілею Івана Франка у Криворівні, 1926 рік. Фото зі сторінки Franciszek-Andrzej Magda у Facebook — Святкування ювілею Івана Франка у Криворівні, 1926 рік

Фото зі сторінки Franciszek-Andrzej Magda у Facebook

Святкування ювілею Івана Франка у Криворівні, 1926 рік

Влітку 1914 року “Каменяр” прибув до Криворівні в супроводі 14-річного Здислава, сина Целіни Журковської, до якої він був нерозділено закоханий протягом трьох десятиліть. У день його від’їзду росіяни зайняли Львів. Більше письменник Карпат не відвідував. Ще в 1926 році на камені, де він любив відпочивати, було встановлено меморіальну дошку. Невдовзі вона зникла — пізніше радянська преса звинуватила нацистів у її знищенні. Дошку було випадково знайдено у 1960-х роках, коли після сильної негоди Чорний Черемош вийшов з берегів і затопив кілька ділянок. Тим часом народний майстер Іван Марусяк виготовив копію. Оригінал зберігається в музеї, а копія була встановлена на зовнішній стіні.

За радянських часів у Криворівні проводили літо Дмитро Павличко, Платон Воронько, Андрій Малишко, Михайло Стельмах. Екскурсії стежками Франка для літераторів проводив тогочасний голова сільради Михайло Бойканюк. Будучи маленьким хлопчиком, він кілька разів ходив з Іваном Яковичем по гриби.

У 1940 році біля сільської школи було встановлено пам’ятник “Каменяреві”. Через 12 років поряд із хатою Василя Якіб’юка встановили бюст Франка. Ще через рік у тій самій хаті було відкрито літературно-меморіальний музей. Господар зберігав чимало рукописів свого гостя, але вони зникли під час Другої світової війни. На початку 2000-х музей було розширено, додавши виставкову залу. Там представлено багато картин та архівних світлин. За дерев’яними дверима з написом “Кімната, в якій працював Франко” ховається красива гуцульська піч, складена з косівських сюжетних кахлів XIX століття. Проте Іван Якович цієї пічки не бачив: її перенесли з іншого обійстя. На стіні біля вікна висить невеликий різьблений гуцульський топірець. Його виготовив і подарував “Каменяреві” господар хати. З автентичних предметів — невеликий столик, ліжко, настінний годинник, трохи посуду, лава та канапа біля столу. Вже згадувана довгожителька Параска Харюк подарувала музеєві миску.

Там намагаються згадати всіх видатних діячів, хто відвідував ці місця: від Коцюбинського та Кобилянської до Параджанова та Миколайчука. Скромний Франко на це б не скаржився — це не в його характері. Зрештою, всі вони б не з’явилися в Криворівні, якби не “Каменяр”.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!