У Львові проходить бароковий «Феєрверк» Кирила Розумовського
Якби не Наталія Реброва, генеральна директорка Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній», та її натхненність особистістю гетьмана Кирила Розумовського, то нинішнього гучного проєкту «Феєрверк» у Zenyk art gallery, можливо, не було б. Саме Наталія Реброва переконала директорку ZAG Христину Береговську, що постать Розумовського варта того, щоб про неї знали. А вже Христина Береговська наважилася піти далі – представити не лише Розумовського, а загалом феномен епохи бароко в Україні: показати не стільки речі, скільки людей, те, як культура поставала з попелу і наскільки важливим було в суспільстві розуміння її підтримки. З Наталією Ребровою сьогодні говоримо про унікальність постаті Кирила Розумовського, Батурина, Чернігова та особливості роботи керівника в часи війни.
– Пані Наталю, у межах «Феєрверка» «Чернігів стародавній» представив ікони з 27-метрового п’ятиярусного різьбленого іконостаса храму Різдва Богородиці в Козельці на Чернігівщині – пам’ятки українського мистецтва XVIII століття, яка завжди посідає перше місце, коли йдеться про дива чернігівського краю. Адже це один із найбільших, найвищих і найпишніших дерев’яних іконостасів у світі, шедевр доби пізнього бароко та рококо. Хоча Львів також має чим похвалитися: церква Параскеви П’ятниці прикрашена дещо ранішим, ніж у Козельці, шестиярусним різьбленим іконостасом першої половини XVII століття. Виконаний у стилі пізнього ренесансу, він містить понад 70 ікон і є суцільною дерев’яною архітектурною конструкцією. Кажуть, львівський іконостас – чи не найдавніший на теренах нашої держави, який зберігся повністю. Але повернімося до Козельця. За яким принципом відбирали ікони для львівського «Феєрверка»?
– Роки будівництва собору Різдва Богородиці в Козельці збігаються з роками гетьманування Кирила Розумовського. Тобто на спорудження цього храму, ініційованого матір’ю Кирила Розумовського, графинею Наталією Розумовською, яку земляки знали як козачку Розумиху, гетьман не лише давав гроші, а й міг контролювати будівництво. Для нього це було важливо, адже йшлося і про матір, з якою він, попри всі свої статуси, зберігав протягом життя дуже теплі та сповнені глибокої поваги стосунки, і про його рідні краї, яким він ніколи не зраджував. До речі, саме в цьому соборі, у його крипті, похована мати Кирила Розумовського. Важливою деталлю є те, що Україна має дуже мало збережених могил гетьманів, і лише одну – збережену могилу матері гетьмана.
У конструкції іконостаса первісно було близько 80 ікон. Однак у Другій світовій війні собор постраждав і стояв порожнім. Коли саме зникла частина зображень святих – невідомо, але сьогодні ми маємо 43 ікони, з яких для львівської експозиції відібрали лише 7. Критерієм відбору було прагнення, аби ікони перегукувалися з родиною Розумовських. Досі мистецтвознавча експертиза цих ікон не проводилася. Відомо, що до роботи над цими іконами Кирило Розумовський запросив двох українських художників – Григорія Стеценка та Івана Чайковського. Але хто саме працював над якою іконою, ми наразі не знаємо.
– Кирило Розумовський – особистість яскрава і дуже самобутня. Проте для кожного важливим у цій постаті є щось інше. Чим саме він вам цікавий? За що його любите?
– Насамперед за те, що він надзвичайно любив мій Батурин. Кажу «мій», бо я родом з Батурина, і теж люблю його щемливо, попри те, що нині живу в Чернігові. Кирило Розумовський народився на Чернігівщині. Однак після знищення Батурина Петром I, коли навіть згадувати про колишню гетьманську столицю було заборонено, 22-річний Розумовський, обраний на загальній раді у Глухові гетьманом Лівобережної України, домігся повернення Батурину офіційного статусу резиденції та вклав багато зусиль у розбудову цього міста. Гетьманом Кирило Розумовський пробув 14 років, поки Катерина II гетьманство не скасувала. Ніколи не маючи ані опали, ані фінансових труднощів, народивши у шлюбі зі своєю єдиною дружиною 11 дітей, через яких поєднався з багатьма впливовими родами Російської імперії та Європи, Кирило Розумовський мав можливість жити будь-де. Але коли, проживши 24 щасливих роки у шлюбі, він овдовів, і через 11 років після ліквідації гетьманства з нього зняли заборону приїжджати в Україну, він обрав для життя Батурин. І намагався тут зробити все, чого не встиг, коли гетьманував. А ще – він зробив це місце особливим для своєї великої родини. Відома історія, як його онука, яка виходила заміж за відомого генерал-губернатора, запрошувала дідуся на весілля. Кирило Розумовський тоді відповів, що на весіллі буде, але в Москву, де планувалася урочистість, не поїде. Дівчина запитала, як же він тоді потрапить на це весілля, на що Розумовський був категоричним: «А ви зробіть це весілля в Батурині». І, як ви думаєте, сталося так, як він визначив.
– Як вважаєте, попри цей випадок, найближче оточення Кирила Розумовського розуміло цю його любов до Батурина?
– А в них не було вибору. Звісно, так стверджувати – жарт. Але Кирило Розумовський став удівцем у 47 років, тобто в доволі молодому віці. І ніде немає згадки про його якісь сторонні любовні пригоди. Він дуже любив свою родину, і близькі платили йому взаємністю. Вибравши свій батуринський маєток за центральний серед 12 великих маєтків по всій Російській імперії, він, вочевидь, зробив цей вибір цілеспрямовано. У Батурині візуально людина ніколи не могла знайти Івана Мазепу – все було знищено. Але знаходила Розумовського, а від нього – місток до Мазепи. Відомо, що коли Розумовського питали про гетьманування, він дуже дипломатично і коректно відповідав: «Ну який я гетьман? От Іван – гетьман», таким чином фіксуючи в уяві всіх як Батурин, так і історичну тяглість.
– І ніхто не здав? То йому поталанило. Або просто був обранцем долі.
– Я взагалі-то не фаталіст і навіть не філософ. Хтось би й справді сказав, що Розумовському пощастило стати улюбленцем долі. Але я думаю, що він просто вмів вибудовувати комунікацію. Є чимало офіційних свідчень його ставлення до людей. Зокрема, про останні роки, коли Розумовський жив у Батурині. Наприклад, управителька маєтку показала йому папір, де було зафіксовано, що з ним працює 251 людина – музиканти, художники, бібліотекарі, золотарі та інші, і наголосила, що це забагато. І що стільки людей просто не треба. Кирило Розумовський погодився. Але дозволив скоротити ту чи іншу людину тільки за умови, якщо ця людина сама скаже, що Розумовський їй теж не потрібен. І в цьому підході вся ця особистість, шлейф любові до якої багато де закарбовано. Адже з людьми він завжди намагався бути насамперед людиною.
– Могила Кирила Розумовського – єдина серед поховань українських гетьманів, де збереглися останки. Попри те, що це поховання у Батурині, на який і Російська імперія, і Радянський Союз завжди – попри все – реагували вкрай негативно, ніхто її не чіпав. Як думаєте, чому?
– Можуть бути різні причини. Адже все-таки 52 роки свого життя Кирило Розумовський очолював Петербурзьку академію наук, обійнявши цю посаду у 18 років і ставши наймолодшим президентом в історії керівництва подібними закладами. Та, крім того, створивши прецедент – бо мова йде про рекордний термін керівництва для цієї академії наук. Відтак до того, що Розумовський ініціював та зафундував зведення Воскресенської церкви в Батурині, де заповів бути похованим, поставилися лояльно. Була спроба пограбувати поховання у 20-х роках ХХ століття, але останки гетьмана та підземна крипта все ж збереглися. До речі, Кирило Розумовський – єдиний гетьман, у кого донині є спадкоємці по чоловічій лінії. Прямий нащадок гетьмана Кирила Розумовського, Грегор Розумовський, сьогодні живе у Відні. Але є частим гостем в Україні. І саме завдяки йому Національний історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця” в Батурині може похвалитися колекцією особистих речей Розумовського.
– Прийнято вважати, що відродження та розбудова Батурина стали справою життя для третього українського президента Віктора Ющенка, який поїхав до Батурина майже за місяць після своєї інавгурації. Це був час, коли ви якраз очолювали «Гетьманську столицю». Зміни у відродженні заповідника були різкими чи природними?
– Я народилася в Батурині. Пам’ятаю цей палац Розумовського з дитинства, як бігала там чи сиділа між колонами, подумки переносячись у зовсім інші світи, і зовсім не звертала уваги, що він стоїть без вікон і дверей. Це вже коли почала підростати, то взялася шукати відповіді на запитання: чому така краса стоїть занедбаною. І справді, я керувала «Гетьманською столицею» понад 20 років, прийшовши сюди на посаду наукового працівника наприкінці 90-х і за 5 років ставши тут директором. Тож маю що і з чим порівнювати. Ющенко родом із Сумщини, а до Батурина потрапив, коли був студентом. І так його це все вразило, що він почав максимально допомагати ще тоді, коли ні сном, ні духом не відав, що стане Президентом. Його слова: “Я б дуже хотів, щоб кожен українець, який приходить у Батурин, бачачи цю велич і красу, розпрямляв плечі і далі по життю йшов із гордо піднятою головою, бо він – українець”. Ющенку це вдалося, бо Батурин і Батуринський палац – нині найпопулярніші туристичні об’єкти Чернігівщини. До речі, знаєте, як у Батурині називають холодний вітер з півночі? Москалик, бо він є причиною багатьох наших проблем і трагедій.
– Пані Наталю, два роки тому ви очолили «Чернігів стародавній». Чи не сумно за Батурином?
– Я дуже люблю Батурин. Рішення очолити заповідник у Чернігові було зовсім не моєю ідеєю, але точно моєю осмисленою згодою. Та й Чернігів для мене чужим не був. Свого часу я вступила сюди на історичний факультет педінституту, прожила тут 5 чудових років, закохалася в це місто і сприймала його як ще одне рідне. До речі, чи знаєте, що «Чернігів стародавній» – надзвичайний заповідник за кількістю національних пам’яток доби Русі? Зокрема, на території Києво-Печерської лаври збереглося три основні наземні архітектурні пам’ятки доби Київської Русі, а в Чернігові – аж шість. Але, на превеликий жаль, ці унікальні пам’ятки в 90-х роках отримав у користування Московський патріархат, і відповідно, знецінив їх та вивів із суспільного діалогу, перетворивши на такі собі «старєнькіє церквушкі» – не більше. Про те, що йдеться про символи української державності, вже не йшлося. Змінити цю ситуацію стало для мене одним із пріоритетних завдань. Адже сьогодні я дуже добре розумію ту велику місію, яку має виконати Чернігів в утвердженні розуміння нашої державності.
– А працівники заповідника це розуміють?
– Так, ми – однодумці. Батуринський досвід дав мені усвідомлення ролі колективу – як зростати і формуватися всім разом. Тут історія дещо інша. Але люди знову ж таки вмотивовані. Інша річ, що як керівник, я дуже добре розумію, що вмотивованими вони мають бути не лише ідеєю, а й можливістю прогодувати власні родини, швидко евакуюватися у разі великої небезпеки. Адже наші вороги – дуже близько. Отож докладаю максимальних зусиль, щоб те, що можна вирішити, було вирішене.
– Ви стали керівником «Чернігова стародавнього» в найскладніший період від дати відновлення незалежності України. Як усі ці виклики вплинули на вас як на людину?
– Я очолила заповідник у Чернігові у мої 53 роки. Але перед тим понад два десятиліття керувала у Батурині. Батурин дав мені колосальний досвід швидкого перетворення краєзнавчого музею на національний заповідник. І повірте, це було дуже непросто. Однак я мала унікальну можливість вчитися в «академії Ющенка» – бути поряд, бачити методи, студіювати розуміння концептуальних речей і те, як доносити їх до людей. І це все дало мені просто колосальний досвід. У моїй голові сьогодні чітко сформоване переконання, що немає неможливого. Не існує жодного порогу, який би я боялася переступити, якщо вірю в те, що роблю. Тобто весь цей досвід є зараз запорукою поступу заповідника в Чернігові. І знаєте, що я ще зрозуміла? Що з людьми дуже важливо розмовляти як з особистостями. Великі ідеї переконливо заходять не через безликі маси, а через особистості. І цьому теж навчив мене Батурин. І передовсім – Кирило Розумовський.
Розмовляла Ярина Коваль.
Фото: Ярини Коваль.
Оригінал статті: zbruc.eu