Корюківка: територія шансів

19:54, 1 березня 2026

Біля в’їзду до Корюківки встановлено інформаційний знак із назвою населеного пункту та гаслом “Простір можливостей”. Це гасло не тільки заохочує до активної діяльності, а й влучно окреслює трагічну історію цього містечка часів Другої світової війни. Корюківська трагедія 1943 року вважається другою за масштабами каральною операцією нацистів, поступаючись лише придушенню Варшавського повстання. Однак історія цієї події відкриває простір для різноманітних інтерпретацій: чому вона сталася, чому сторони діяли саме так, чому цю трагедію тривалий час замовчували, і чому вона й досі маловідома?

Лесь Белей

мовознавець, письменник, перекладач

Детальніше

Кривавий кар’єризм

Розглянемо факти. На початку німецько-радянської війни населення Корюківки становило приблизно 10 тисяч осіб, майже як і зараз. Містечко було промисловим центром, де розташовувався великий цукрово-рафінадний завод. У вересні 1941 року місто було окуповане нацистами, які запровадили місцеве самоврядування та створили поліцію.

З початком війни місцеві комуністи почали організовувати партизанські загони, діяльність яких полегшувалася завдяки навколишнім лісам. Олексій Федоров об’єднав усі загони під своїм командуванням та координував дії з Москвою. Партизани займалися переважно розвідкою, диверсіями та ліквідацією колаборантів. Нацистські окупанти (німецькі та угорські війська) проводили масові розстріли євреїв, ромів та підозрюваних у співпраці з партизанами. Відповідаючи на вбивства своїх людей, вони вдавалися до масового знищення цивільного населення та спалення сіл.

DSC01140-2 — Пам’ятник жертвам Корюківської трагедії

Усі фото: Лесь Белей

Пам'ятник жертвам Корюківської трагедії

У сусідньому селі Тиховичі проживала родина Феодосія Ступака, який був головою колгоспу і згодом приєднався до партизанів. Окупанти вбили його дружину, а двох синів віком 12 та 13 років ув’язнили в Корюківці. 27 лютого 1943 року партизани здійснили напад на Корюківку, звільнили в’язнів, захопили трофейну зброю: два станкові кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, а також взяли в полон чотирьох угорців та одного німцядані Миколи Попудренка, який керував операцією. Феодосій Ступак загинув під час визволення в’язнів, але його синів вдалося врятувати. У відповідь на цю акцію нацисти направили каральний загін, до складу якого входила та сама зондеркоманда, що проводила розстріли в Бабиному Яру. 1, 3 та 9 березня 1943 року нацисти знищили 6700 мешканців Корюківки та спалили 1290 будинків. Чисельність карального загону становила 300-500 осіб. У навколишніх лісах перебувало кілька тисяч партизанів, які не втрутилися та не зупинили масове знищення цивільного населення.

Після завершення війни в Корюківці було відкрито нове підприємство — фабрику техпаперів. Місто заселили нові мешканці, які збудували свої домівки на місцях колишніх руїн і згарищ.

Для аналізу “простору можливостей” щодо Корюківської трагедії було проведено розмову з Андрієм Науменком, старшим науковим співробітником Корюківського історичного музею. Під час відвідування зали, присвяченої Другій світовій війні, яка була оформлена ще за радянських часів, директорка музею, пані Людмила Бабич, зазначила, що вже розроблено концепцію нової експозиції, але її реалізація поки що неможлива через триваючу війну. Ми сіли біля стенду з артефактами, знайденими під час ексгумації жертв Корюківської трагедії: глиняними черепками, намистами, підборами взуття та гільзами.

На запитання про причини, що спонукали партизанів до нападу, усвідомлюючи загрозу розправи над цивільним населенням, та чи міг особистий мотив командира взводу Ступака стати головною причиною рейду, пан Андрій відповів:

Андрій Науменко

“У той період Федоров готував рейд на Волинь, а Попудренко також прагнув здобути лідерство. Він мав невеликий загін, близько 300 осіб, і потребував нових бійців, медикаментів, боєприпасів та обладнання. Для отримання цих ресурсів від Москви він вирішив продемонструвати успішну операцію, обравши для цього Корюківку”.

Історик Олександр Лисенко висловлює іншу думку щодо логіки дій партизанів. Він припускає, що населення, яке ще добре пам’ятало Голодомор, не прагнуло воювати під радянськими символами. Тому партизани могли навмисно провокувати каральні акції нацистів, щоб викликати ненависть цивільних до німців та стимулювати їх до активнішої участі в партизанському русі. Андрій Науменко вважає цю версію слушною, але сам схиляється до припущення про безвідповідальний кар’єризм Попудренка.

Щодо іншого суперечливого питання — чому партизани, які мали значну чисельну перевагу, не зупинили окупантів — пан Андрій надав таку відповідь:

“По-перше, основні сили партизанів були зосереджені біля Єліного, що знаходиться за 40 кілометрів від Корюківки. Швидке перекидання військ було неможливим. Біля Корюківки перебували лише нечисленні загони, які не могли чинити ефективний опір. По-друге, партизани готувалися до рейду на Волинь і не хотіли наражати своїх бійців чи витрачати боєприпаси, а також провокувати прибуття серйозніших ворожих підрозділів. Рядові бійці у 1970-х роках згадували про бажання вступити в бій, але командири не давали дозволу”.

Дії карального загону також викликають певні питання. Їм було доручено знищити все населення Корюківки, але постраждала також Олексіївка, яка на той час вважалася окремим селищем. Водночас деякі віддалені райони міста, що мали власні назви, не зазнали руйнувань. Як пояснив пан Андрій, карателі помилково вважали їх іншими населеними пунктами.

“Дядічка, не стреляй”

У Корюківці досі проживають свідки трагічних подій. Однією з них є Галина Попова, яка народилася у 1937 році. Вона виглядає молодшою за свій вік, тому для підтвердження своїх слів принесла заламіноване свідоцтво про народження. Документи та кілька сімейних фотографій — це все, що її матері вдалося врятувати від вогню. Батька Галини мобілізували у 1941 році, він потрапив у полон і помер у таборі для військовополонених у Перемишлі. Шестирічна Галина залишилася з матір’ю, бабусею по батькові, старшим братом та двома молодшими сестрами. Її мати, Уляна Попова, була комсомолкою, через що сусід постійно писав на неї доноси. Однак, завдяки другу сім’ї, який працював у поліції, ці заяви знищувалися.

Окупанти вишукували євреїв, які ще переховувалися у навколишніх селах. Пані Галина пригадує, як одна з єврейок сказала її матері: “Улю, оце нам роблять, а вас потім так само”.

Галина Попова

До партизанського рейду родина Попових жила відносно спокійно.

«Ми мешкали біля дороги, звідки рухалися партизани. Вони летіли на підводах, стріляючи. Наша бабуся хапала нас, відчиняла люк у льоху, бо хто знав, звідки прилетить куля. Після цього прийшла мама і сказала: “Це нам так просто не минеться”…».

Мешканці тікали з Корюківки, але Уляна Попова вирішила залишитися, міркуючи, хто прихистить жінку з чотирма дітьми та чим їх годуватиме. Її батьки, тобто дідусь і бабуся пані Галини, мешкали в центрі Корюківки і також не захотіли виїжджати, оскільки не були причетні до партизанської діяльності.

«Мама винесла матрац і ковдри за сарай, нас з бабусею поклала там і накрила. До нас приєдналася мамана подруга з двома маленькими дітьми. Корюківка вже горіла, люди випустили худобу, тварини побачили, що тут є люди, і почали тиснутися до нас. Я досі бачу це перед очима. Навпроти, у будинках, залишалися двоє чоловіків. На наших очах їх убив поліцай, а потім підійшов до нас. Він був високим чоловіком, але не німець, бо сказав нам: “Ідіть у хату”. Мама відповіла: “Стріляй тут на місці, а в хату я не піду”. Я тоді міцно трималася за маму. Брат виліз з-під ковдри, підійшов до поліцая і сказав: “Дядьку, не стріляй, я ще жити хочу!..”»

За словами пані Галини, щось змінилося в голові поліцая, і він порадив їм йти геть, вказавши на двох есесівців, що наближалися. Уляна Попова зібрала дітей і пішла повз палаючі будинки. Раптом відкрився люк погреба, і сусід їх сховав. О п’ятій вечора німці зібралися й поїхали, але Попови про це не знали й сиділи в задушливому погребі всю ніч. Коли одна дитина знепритомніла від нестачі кисню, Уляна Попова не витримала й відчинила люк.

“Можливо, через те, що я провела час у темряві, але мені так запам’яталися великі зорі, які я побачила…” — згадує пані Галина цей момент. І додає: “…відтоді я боюся вогню, коли бачу бодай сірник, мене трусить…”

Галина Попова з братом до війни — Галина Попова показує фотографію з братом до війни

Галина Попова показує фотографію з братом до війни

Попови вибралися з погреба й попрямували через спалену Корюківку до колишнього колгоспу.

“Там стільки людей лежало постріляних… Ми дійшли туди, коли вже займався світанок. Стояли санки, застрелений кінь, застрелені чоловік і жінка, хлопчик, років п’ятнадцять, з простягнутими руками, мабуть, біг кудись…”

Вони дісталися села Милейки. На третій день Уляна Попова наважилася відвідати будинок своїх батьків. Знайшла лише згарище та два закіптюжені черепи.

“Коли я йду центральною площею, — зітхає пані Галина, — то щоразу ступаю по їхніх кістках”.

Попови повернулися до Корюківки і спочатку мешкали у вцілілих будинках, погребах та землянках. Згодом життя почало налагоджуватися.

У 2022 році пані Галина довго не могла повірити, що Корюківка знову охоплена війною, та ще й з боку Росії. Її онук нещодавно добровільно пішов на фронт, отримав поранення на Запорізькому напрямку і зараз проходить лікування.

Молодша сестра пані Галини живе в Ярославлі, але зв’язок з її родиною обірвався. Кілька років тому пані Галина надіслала їм буклети про Корюківську трагедію, але племінниці відповіли, що тітка вигадує, а трагедія сталася в Хатині, а не в Корюківці, як їм розповідали в університеті.

Наймолодша сестра пані Галини мешкала в Маріуполі. У 2022 році вона пережила ще одну каральну акцію і зараз проживає в Польщі.

Коли до Корюківки прибув Франк-Вальтер Штайнмаєр, він виявив бажання поспілкуватися з живими свідками трагедії. Цю місію було доручено Галині Поповій. Президент Німеччини запитав її, чи не бажає вона виїхати, на що пані Галина відповіла: “Я — патріотка. Пережила ту війну, переживу і цю”.

Одинадцять стовпів диму

Володимир Костюк старший за пані Галину на три роки; йому 89, але він приїхав на зустріч на велосипеді. Відповідаючи на запитання про дитинство, він сказав: “У мого покоління не було дитинства. Кожного дня когось вбивали — то наших “предателей” вночі розстрілювали в хатах, то поліцаї налітали”.

Під час війни батько Володимира Костюка воював на Курській дузі, а в Корюківці залишалися він сам, його старший брат, мати та бабуся. Вони мешкали на околиці, біля церкви, яку за радянських часів переобладнали на кінотеатр, а окупанти знову використовували як храм.

Коли 1 березня після обіду каральні загони підійшли до цієї частини містечка, всі члени родини Костюків, окрім старої та немічної бабусі, вирішили сховатися в церкві.

«Я чую гул машин, брат узяв мене на плечі, щоб я подивився у вікно. Бачу, під’їхала вантажівка. І тут заходить солдат. У нього була не німецька форма, можливо, це був угорець. Чоботи хромові, начищені, лайкові рукавички. Він нервував і кричав “нах гаузе!”. Зайшов батюшка і маленька дівчинка, впали на коліна і просили його: “Не розстрілюйте!”. Солдат не знав російської, а батюшка — німецької, тож солдат жестами пояснив, щоб усі сиділи тихо й замкнулися в церкві. Батюшка так і зробив. Брат знову підсадив мене, я нарахував 18 машин».

Володимир Ступак (4)-1 — Володимир Ступак

Володимир Ступак

Наступного ранку прибіг сусід і повідомив, що потрібно тікати, бо багато людей було розстріляно. Костюки вирушили до Наумівки.

«Був сніг, я запам’ятав його на все життя. Не було вітру, і сніг ішов дуже-дуже крупний: пластівці, як квасолина. До Наумівки 10 кілометрів. Поки ми дійшли, розвиднілося, і було видно Корюківку. Мама нарахувала 11 стовпів диму і сказала: “Це була наша смерть, пішли далі”…».

Малий Володимир був одягнений у важке й незручне батькове пальто, але під час втечі від смерті він не зважав на це. У Наумівці було важко знайти прихисток, проте Костюки мали трохи самогону, що допомогло їм швидко влаштуватися. 5 березня вони повернулися додому, щоб забрати вцілілі речі.

“Я дивлюся, а це ніби футбольне поле — видно все, хат немає. Єдине, що залишилося, — це біла піч, а все інше — згоріле. Ми пішли подивитися, чи жива бабуся. Від хати залишилося попелище. А в бабусі в погребі був півмішка солі, а це на той час — багатство. Брат підняв обгорілу ляду і витягнув сіль. Коли вилазив, знайшов ґудзик від бабусиного халата. Мама побачила і почала плакати”.

Сусідня хата вціліла. Володимир із братом Віктором зазирнули всередину й побачили мертвого сусіда, але мамі нічого не сказали, аби вона не почала плакати знову. Дорогою їм траплялися й інші обгорілі та понівечені трупи. Приблизно за місяць у малого Володимира з’явився нервовий тік, який з часом минув, але іноді повертається.

експозиція Корюківського історичного музею присвячена Другій світовій (2) — Експонати часів Корюківської трагедії

Експонати часів Корюківської трагедії

Віктор Костюк приєднався до партизанів, тому родина вирішила переїхати до Тихоновичів, які на той час контролювали партизани. Але незабаром нацисти почали атакувати це село. Володимиру з матір’ю ледве вдалося дістатися Шишківки, де партизани мали свої землянки й дали дитині погратися незарядженою рушницею.

Наступного дня повернувся Віктор із завдання, повідомив рідних, що вони в оточенні, і запропонував разом підірватися, щоб уникнути полону та катувань. Мати переконала його відмовитися від цієї ідеї.

Костюкам вдалося прорватися і дістатися сусіднього села. Дорога зайняла тиждень, оскільки вони пересувалися лише ночами.

У 1945 році Костюки розпочали відбудовувати свій будинок.

“Мені було тоді 11 років, — згадує пан Володимир. — Мама взяла ночви і склала туди людські кістки, потім дістала одні й сказала: “Це дитячі”. Це, мабуть, той батюшка з дівчинкою. Наша хата була відразу біля церкви… Мама поховала дві ночви з кістками”.

Майже через 80 років Володимир Костюк знову спостерігав колону окупантів із вікна.

“Я ніколи б не подумав, що мені доведеться страждати від так званих “братів”. Вони менше воюють з армією, ніж знищують мирне населення. Це страшні люди”.

Виборювання пам’яті

Про цивільні жертви каральних акцій почали активно говорити лише у 1960-х роках. Головним символом обрали білоруську Хатинь (149 жертв), де збудували великий меморіал. Корюківка (6700 жертв) залишалася в тіні. За словами Андрія Науменка, можливо, білоруси активніше просували свою історію. Крім того, роль партизанів у Корюківській трагедії була неоднозначною. Історик також згадує чутки про те, що сам Федоров забороняв встановлення меморіалу в Корюківці за його життя, через складні стосунки з Попудренком.

недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії (6)-1 — Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії

Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії

Так чи інакше, Корюківська трагедія довгий час залишалася переважно місцевою історією. Двоюрідна сестра Володимира Костюка, Галина, яка перед каральною операцією нацистів втекла до партизанів і вижила, після війни почала збирати свідчення та вимагати від влади належного вшанування жертв трагедії. Вона ж стала першою директоркою Корюківського історичного музею.

У центрі містечка до 1943 року стояв двоповерховий ресторан. Саме там нацисти закатували та спалили майже 500 жертв. Після війни на цьому місці облаштували площу та встановили обеліск, потім пам’ятник із солдатом, а у 1977 році — скульптуру у формі куба, що символізує цивільних жертв. Під площею досі покояться останки закатованих.

За Корюківкою, на березі річки Бречиці, у 1980-х роках було вирішено побудувати великий меморіал і перепоховати там усіх жертв. Спочатку будівництво було перервано Чорнобильською аварією. У 2011 році до цієї ідеї повернулися, але коли дійшло до реалізації, почалася війна, і проєкт було заморожено.

недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії (2) — Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії

Недобудований меморіал жертвам Корюківської трагедії

У 2022 році Корюківкою знову колонами пройшлися окупанти — цього разу російські. Вони не встигли запровадити свій режим, але через них містечко опинилося в ізоляції, і виник брак хліба. Містяни самоорганізувалися і запустили волонтерську пекарню.

На війні простір можливостей завжди дуже широкий, але його різко звужують непродумані дії та випадковість. У 1943 році Корюківка стала жертвою, а у 2022-му їй пощастило.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!