Культурна менеджерка Катерина Левченко: «Найважливіше для мене — формувати в Кривому Розі культурну інфраструктуру, яка не залежатиме від окремих подій чи проєктів, а зможе розвиватися в довгостроковій перспективі»
Ми поспілкувалися з Катериною Левченко про ідеї та мету Центру сучасного мистецтва, що його вона заснувала в промисловому центрі України — Кривому Розі. Подібний досвід має бути цікавим і для інших промислових міст України.
— Пані Катерино, розкажіть, будь ласка, про історію створення Центру сучасного мистецтва в Кривому Розі.
— Історія Криворізького Центру Сучасної Культури почалася, мабуть, ще з мого особистого досвіду дорослішання в Кривому Розі. Коли я була школяркою, мені дуже бракувало культурних подій, виставок, можливостей знайомитися із сучасним мистецтвом. Фактично про те, що таке сучасне мистецтво, я знала лише з книжок. У Кривому Розі на той час майже не було можливостей побачити його наживо чи відчути себе частиною сучасного культурного процесу. Лише після переїзду до Києва я вперше отримала доступ до цього середовища, стала відвідувати виставки, знайомитися з мистецькими інституціями і згодом професійно працювати у сфері культури.
Тому ідея створення Центру багато в чому виросла з мого власного бажання, щоб у людей у Кривому Розі були можливості, яких свого часу не вистачало мені. Щоб для знайомства із сучасним мистецтвом не обов’язково було переїжджати до столиці чи іншого великого культурного центру.
Кривий Ріг традиційно сприймається передусім як промислове місто. Але для мене завжди було важливо показати, що воно має значно більше вимірів, а культура може стати одним з інструментів їхнього відкриття. Ідеться не лише про організацію виставок чи культурних подій, а про формування середовища, у якому люди можуть зустрічатися, дискутувати, створювати нові ідеї та переосмислювати власне місто.
У 2023 році ми реалізували перший проєкт Центру — серію громадських обговорень щодо культурного розвитку Кривого Рогу, до яких залучили представників міської влади, місцевого бізнесу, громадських активістів та культурної спільноти. Для нас було принципово важливо почати з діалогу про те, якою має бути культура в місті, чого йому бракує та яку роль у його майбутньому можуть відігравати культурні інституції.
Особливої актуальності ця ідея набула під час повномасштабного вторгнення російських агресорів. Кривий Ріг став прихистком для десятків тисяч внутрішньо переміщених людей, а питання спільноти, приналежності та культурної ідентичності набули нового значення. Ми хотіли створити відкритий і безпечний простір, де культура допомагала б людям знаходити зв’язки одне з одним, осмислювати власний досвід та відчувати себе частиною міста.
Сьогодні ми намагаємось не лише створювати окремі культурні продукти, а й поступово розвивати культурну екосистему Кривого Рогу.
І, мабуть, найважливіше для мене — формувати в місті культурну інфраструктуру, яка не залежатиме від окремих подій чи проєктів, а зможе розвиватися в довгостроковій перспективі.
Для мене і моєї команди принципово важливо, щоб сучасна культура не залишалася привілеєм великих культурних центрів на кшталт Києва чи Львова. Мешканці індустріальних міст також мають право на якісне сучасне мистецтво, міжнародні культурні зв’язки та участь у глобальних дискусіях. І, певною мірою, створення KRCC — це моя спроба зробити так, щоб наступне покоління мешканців міста могло знайомитися із сучасним мистецтвом не лише з книжок, як колись я, а безпосередньо у своєму місті.
— Що саме з досвіду роботи в ПінчукАртЦентрі Вам було важливо застосувати при створенні Центра сучасного мистецтва в Кривому Розі?
— Однією з практик, яку мені було важливо перенести в роботу KRCC, стала система мистецької медіації — залучення медіаторів до роботи з відвідувачами виставок.
Звісно, це не винахід PinchukArtCentre. Практика культурної медіації сформувалася в європейському музейному середовищі, зокрема у Франції, де вона розвивалася з 1960-х років, а згодом стала поширеною в таких інституціях, як Центр Помпіду та Palais de Tokyo в Парижі. Її головна ідея полягає в тому, щоб змінити традиційну модель взаємодії музею з відвідувачем: замість одностороннього пояснення мистецтва запропонувати діалог.
Медіатор — це людина, яка допомагає відвідувачеві налагодити контакт із мистецьким твором. На відміну від класичного екскурсовода, він не просто розповідає про художника, історію створення роботи чи кураторську концепцію, а ставить запитання, підтримує дискусію, пропонує різні способи інтерпретації побаченого. Адже в сучасному мистецтві часто немає єдиної правильної відповіді, і власний досвід глядача є не менш важливим, ніж авторський задум.
Свого часу я познайомилася з цією практикою саме в PinchukArtCentre, де у 2015 році працювала мистецькою медіаторкою. Це був один із моїх перших професійних досвідів у сфері сучасного мистецтва, який значною мірою вплинув на моє розуміння того, як має вибудовуватися взаємодія між мистецькою інституцією та її аудиторією. Хоча сьогодні PinchukArtCentre вже не використовує цю модель у тому форматі, в якому я її пам’ятаю, для мене цей досвід залишається надзвичайно цінним, і саме тому ми вирішили адаптувати цю практику в роботі KRCC.
У Кривому Розі ця практика отримала ще один важливий вимір. Ми активно співпрацюємо з місцевою молоддю та залучаємо молодих людей до роботи на наших виставках як медіаторів. Для багатьох це перша можливість отримати професійний досвід у сфері сучасного мистецтва: навчитися працювати з аудиторією, досліджувати творчість художників, розуміти кураторські концепції та брати безпосередню участь у діяльності культурної інституції.
І для мене це надзвичайно важливо, адже ми фактично створюємо можливості для появи нового покоління культурних працівників у Кривому Розі. У місті, де професійна інфраструктура сучасного мистецтва лише формується, такі можливості мають особливе значення.
Мені подобається думати, що людина, яка сьогодні працює медіатором на нашій виставці, завтра може стати куратором, художником, культурним менеджером або заснувати власну ініціативу. І саме в цьому я бачу одну з найважливіших функцій нашого Центру.
— Які із здійсненних проєктів мали широкий резонанс?
— Мабуть, одним із найпоказовіших наших проєктів є фестиваль «КривБаз», який ми провели вже тричі — у 2024-му, 2025-му та 2026-му роках. Для мене він цікавий насамперед тим, що щороку змінює свій формат, реагуючи на потреби міста та відкриваючи для його мешканців нові культурні практики.
У 2024 році ми започаткували «КривБаз» як фестиваль міської культури. Це була дводенна подія, що об’єднала локальних підприємців, митців, представників креативних індустрій та активних мешканців Кривого Рогу. У програмі були лекції, мистецькі майстерні, маркет, музика та різноманітні активності. Фестиваль відвідали понад 600 людей. Для нас було важливо показати, що в місті вже існує активна творча спільнота, якій просто бракує можливостей для зустрічей, співпраці та презентації власних ініціатив.
У 2025-му році ми вирішили повністю змінити концепцію та організували триденний літературний фестиваль «КривБаз», який відбувся з 31 жовтня до 2 листопада за підтримки Українського інституту книги. До Кривого Рогу приїхали відомі українські письменники, зокрема Андрій Любка, Мирослав Лаюк та Юрко Прохасько. Ми організували книжковий ярмарок за участі українських видавництв, літературні дискусії, зустрічі з авторами, майстер-класи, виставку артбуків, кінопоказ і музичні події.
Для нас це був принциповий крок, адже літературні фестивалі в Україні традиційно асоціюються з Києвом, Львовом або іншими великими культурними центрами. Нам хотілося показати, що Кривий Ріг також може бути місцем, де відбуваються літературні події, а сучасна українська література може знаходити нові аудиторії в індустріальних регіонах.
А у 2026-му році «КривБаз» перетворився на міжнародний фестиваль електронної музики, який відбувся 27-го червня. Ми запросили музикантів із Кривого Рогу, Києва та Берліна й запропонували поглянути на електронну музику як на частину сучасної постіндустріальної культури.
Це особливо цікаво в контексті Кривого Рогу, адже електронна музика історично має дуже тісний зв’язок із постіндустріальними містами. Достатньо згадати Детройт, де виникло техно, або Берлін, де колишні промислові простори стали важливою частиною клубної культури.
Ми хотіли дослідити, як подібні культурні процеси можуть розвиватися в Кривому Розі, місті з величезною індустріальною спадщиною, але поки що недостатньо розвиненою незалежною музичною інфраструктурою. Водночас для нас було важливо створити простір емоційного відновлення та спільного культурного досвіду в умовах війни. Фестиваль відбувся за підтримки Українсько-данського молодіжного дому та Goethe-Institut Ukraine.
Мені здається, саме ця трансформація «КривБазу» найкраще демонструє наш підхід до культурного розвитку. Ми не намагаємося щороку відтворювати один успішний формат. Навпаки, нам цікаво експериментувати, працювати з різними аудиторіями та поступово розширювати уявлення мешканців про те, якою може бути культура в їхньому місті.
І, мабуть, найважливіший результат для мене — це те, що Кривий Ріг поступово починає сприйматися не тільки як місто промисловості, але й як місце, де створюється сучасна культура.
— За якими критеріями Ви відбираєте проєкти?
— Для нас є три основні критерії: актуальність для Кривого Рогу, релевантність ширшому українському контексту та зацікавленість нашої команди.
Передусім ми звертаємо увагу на те, наскільки проєкт відповідає потребам міста, чи порушує він важливі для місцевої спільноти питання та чи може запропонувати новий погляд на звичні для нас явища. Нам цікаво працювати з темами індустріальної спадщини, міської ідентичності, колективної пам’яті, соціальних трансформацій та культурних змін.
Водночас для нас важливо, щоб ці теми не залишалися суто локальними. Ми намагаємося розглядати процеси, які відбуваються в Кривому Розі, у ширшому українському та міжнародному контексті. Адже багато викликів, з якими стикається наше місто, — від переосмислення радянської спадщини до майбутнього промислових територій — є актуальними і для інших українських міст.
І третій критерій, про який мені хочеться говорити відверто, — це те, наскільки проєкт цікавий нам самим як команді. Ми невелика незалежна культурна інституція, тому для нас дуже важливо працювати з темами, які нас справді захоплюють, викликають дискусії та спонукають до досліджень. Я переконана, що найцікавіші проєкти народжуються тоді, коли команда має не лише професійну компетентність, а й щиру особисту зацікавленість у темі.
При цьому ми не обмежуємо себе певними художніми медіумами чи форматами. Це може бути виставка, фестиваль, дослідницька резиденція, публічна дискусія або міждисциплінарний експеримент. Для нас значно важливіше не те, у якій формі реалізований проєкт, а те, які питання він порушує, який діалог створює та що нового може привнести в культурне життя міста.
— Який проєкт готуєте тепер?
— Наразі ми працюємо над одним із дуже особистих для мене проєктів — виставкою «Розкажи мені історію про Кривий Ріг», присвяченою пам’яті міста та особистим історіям його мешканців.
В основі проєкту — ідея, що історія міста складається не лише з офіційних дат, архітектурних пам’яток чи великих промислових підприємств, а передусім із людських спогадів. Іноді одна особиста історія може розповісти про місто значно більше, ніж цілий історичний підручник.
Ми запросили мешканців і мешканок Кривого Рогу поділитися своїми спогадами: про дитинство, родину, улюблені місця, роботу, міські традиції, важливі зустрічі та події, які сформували їхнє відчуття приналежності до міста. Ці історії стали основою для створення нових мистецьких робіт.
Куратором виставки є Костянтин Дорошенко — український арткритик, куратор і дослідник сучасного мистецтва. До проєкту долучилися художниці та художники Євгенія Григор’ян, Вася Дмитрик, Ольга Кузюра та Павла Нікітіна, які працювали з особистими розповідями криворіжців, переосмислюючи їх засобами сучасного мистецтва.
Для нас важливо, що цей проєкт має партисипативний характер: мешканці міста тут не просто відвідувачі виставки, а безпосередні учасники її створення. Їхні голоси, досвід і пам’ять стають частиною художнього висловлювання.
Особливого значення ця робота набуває під час війни. Частина людей була змушена залишити Кривий Ріг, деякі міські простори змінилися або зникли, а певні історії вже ніколи не будуть розказані. Тому для нас це також проєкт про крихкість пам’яті, втрату та необхідність зберігати свідчення про життя міста.
Мені дуже хочеться, щоб відвідувачі, знайомлячись із цими історіями, впізнавали в них щось своє, згадували власний досвід і, можливо, вперше замислювалися про те, що їхня особиста історія також є важливою частиною культурної спадщини Кривого Рогу.
Адже ми звикли думати, що історію міста пишуть історики, дослідники чи офіційні інституції. Але насправді її щодня створюють самі мешканці. І наше завдання як культурної інституції — допомогти цим голосам бути почутими.
— Чи плануєте співпрацювати і надалі з куратором Костянтином Дорошенком?
— Безумовно. Костянтин Дорошенко — один із наших колег, з яким ми вже реалізували кілька спільних проєктів. Мені дуже імпонує його підхід до сучасного мистецтва, зокрема увага до соціальних процесів, історичної пам’яті, деколонізації та переосмислення усталених культурних наративів.
Наша співпраця розпочалася з виставки «Сонце сходить на Заході» у 2024-му році, у межах якої сучасні українські художники працювали з історіями ветеранів праці криворізьких промислових підприємств. Згодом ми продовжили співпрацю в дослідницьких і виставкових проєктах, присвячених індустріальній спадщині, міській ідентичності та колективній пам’яті. Тепер разом готуємо виставку «Розкажи мені історію про Кривий Ріг».
Для мене особливо цінно, що Костянтин не просто пропонує кураторські концепції, а глибоко занурюється в контекст міста, працює з його історією та людьми. За час нашої співпраці він став важливою частиною культурного діалогу, який ми намагаємося розвивати в Кривому Розі.
Один із наших наступних спільних задумів — масштабний виставковий проєкт, присвячений мистецтву Кривого Рогу від XX століття до сьогодення, який ми розробляли для державної мистецької програми «Тисячовесна».
Його ідея полягає в тому, щоб уперше спробувати представити цілісну історію художнього життя Кривого Рогу, простежити, як змінювалися мистецькі практики, теми та способи зображення міста протягом останнього століття. Адже Кривий Ріг має власну художню історію, яка досі залишається недостатньо дослідженою та маловідомою за межами регіону.
Ми хотіли б об’єднати в одній експозиції роботи художників різних поколінь — від митців XX століття до сучасних авторів, які працюють із темами індустріального ландшафту, робітничої культури, екології, пам’яті, війни та трансформації міської ідентичності.
Важливою частиною проєкту має стати дослідницька робота з музейними та приватними колекціями, архівами й маловідомими мистецькими практиками. Ми плануємо представити виставку не лише в Кривому Розі, а й у Києві, щоб познайомити ширшу українську аудиторію з художньою спадщиною нашого міста.
Для мене цей проєкт має особливе значення, адже ми звикли говорити про Кривий Ріг через історію металургії, гірничої промисловості та економічного розвитку. Натомість мені хочеться поставити інше запитання: а якою є історія Кривого Рогу, якщо розповісти її через мистецтво? Хто були художники, які формували візуальний образ міста? Як вони осмислювали індустріалізацію, радянське минуле, незалежність України та сучасну війну?
Я переконана, що така виставка може стати важливим кроком до переосмислення місця Кривого Рогу на мистецькій мапі України.
Тому ми, звісно, плануємо продовжувати співпрацю з Костянтином. У нас є ще багато спільних ідей, і мені здається, що саме довгострокова співпраця з кураторами та художниками дозволяє послідовно формувати нові знання про місто та його культурну спадщину.
— Пані Катерино, які сучасні художні практики (я маю на увазі феміністичні, психологічні тощо) є для вас найактуальнішими?
— Мені передусім цікаві художні практики, які виходять за межі суто естетичного досвіду та працюють із суспільними процесами, колективною пам’яттю, ідентичністю та соціальними змінами. Я вірю, що сучасне мистецтво не обов’язково має давати відповіді, але воно здатне ставити незручні запитання, робити видимими проблеми, які суспільство звикло ігнорувати, та створювати простір для діалогу.
Особливе місце для мене посідають партисипативні художні практики, у яких глядач перестає бути пасивним спостерігачем і стає безпосереднім учасником мистецького процесу. Мені цікаво, як мистецтво може працювати зі спільнотами, залучати людей до спільного створення культурного продукту та допомагати їм по-новому осмислювати власний досвід.
Наприклад, у нашому проєкті «Розкажи мені історію про Кривий Ріг» ми працювали з особистими історіями мешканців міста, які стали основою для створення художніх робіт. Для мене це дуже показовий приклад того, як мистецтво може перетворювати індивідуальну пам’ять на частину колективної історії міста, а самих мешканців — на співавторів культурного процесу.
Також мені близькі феміністичні художні практики, особливо ті, що працюють із видимістю жіночого досвіду, переосмисленням історичних наративів та критикою усталених владних структур. Мені здається важливим не лише говорити про представленість жінок у мистецтві, а й ставити ширше питання: чиї історії ми розповідаємо, чий досвід вважаємо важливим і хто взагалі має право формувати культурну пам’ять.
Окремий напрям, який мене дуже цікавить, — мистецтво, що працює з індустріальною спадщиною, деколонізацією та трансформацією міського простору. Це, звісно, безпосередньо пов’язано з Кривим Рогом. Ми живемо в місті, ідентичність якого десятиліттями формувалася навколо промисловості, радянської спадщини та культури праці. Сьогодні, коли ці моделі поступово змінюються, мистецтво може допомогти нам не лише переосмислити минуле, а й уявити альтернативні сценарії майбутнього. Мені особливо цікаві практики, які працюють із пам’яттю промислових міст, досвідом робітничих спільнот та процесами деіндустріалізації.
Загалом мені найближчі практики, які поєднують художнє дослідження, критичне мислення та роботу з конкретним соціальним контекстом. І саме такий підхід ми намагаємося розвивати в KRCC. Для мене важливо, щоб сучасне мистецтво в Кривому Розі не було просто перенесенням актуальних міжнародних тенденцій у локальний простір, а виростало з досвіду самого міста, його мешканців, суперечностей, історії та викликів.
— У вас існує резиденція для митців? На яких умовах митець може взяти участь, потрапити до резиденції? Чи є конкурс?
— Так, одним із важливих напрямів нашої діяльності є міжнародна мистецька резиденція RUDA PROJECT, яку ми розвиваємо в Кривому Розі. Для нас це не просто можливість запросити художників до міста, а передусім інструмент мистецького дослідження, міжнародного культурного обміну та переосмислення індустріальної спадщини.
Ми прагнемо, щоб художники приїжджали до Кривого Рогу не лише для створення нових робіт, а й для знайомства з містом, його історією, промисловими ландшафтами та місцевими спільнотами. Нам цікаво, як митці з різним культурним і професійним досвідом інтерпретують Кривий Ріг, які теми помічають і які нові погляди на місто можуть запропонувати.
Ми організовуємо відкриті конкурси на участь у резиденції орієнтовно раз на два роки. Умови участі, тривалість програми та конкретні дослідницькі теми залежать від концепції відповідного сезону. Для нас важливі насамперед мотивація художника, його зацікавленість у локальному контексті та готовність працювати з історією й сучасністю міста.
Ми також намагаємося інтегрувати нашу резиденцію в міжнародну мистецьку екосистему, щоб про можливості роботи в Кривому Розі дізнавалися художники з інших країн. Зокрема, представляємо резиденційну програму на міжнародних платформах, присвячених мистецьким резиденціям.
Ми хочемо, щоб із часом Кривий Ріг став впізнаваною точкою на міжнародній мапі мистецьких резиденцій — містом, куди художники приїжджають за унікальним досвідом, дослідженнями та новими ідеями.
Джерело новини: zbruc.eu