Я кидав свої слова, мов камені, мов цеглини.
Я засіював провулки словами.
Я підкрадався вночі й кидав свої слова до порожніх кімнат будинків.
Я повторював, що життя — це життя, що люди на вулицях і містах можуть зводити храми душ своїх.
Я нашіптував ці слова в телефонну слухавку.
Я казав своєму народові, що життя солодке, що людина може жити.
Шервуд Андерсон
Пам’ять про життєві обпікання та душевні рубці залишає по собі єдине — відчуття сумніву. Чи то, радше, змушує тримати світ на дистанції. Чутливе серце знемагає під тиском невизначеності століття, що застрягло між утвердженням індивідуальних свобод та намаганням не порушувати межі комфорту. Тоді, коли черстве та збайдужіле готове поспішати вслід кожному погуку з темряви. Так само, як і вірити, що можливо прокласти дороги туди, де вряди-годи спалахує світло.
Чутливе серце вистукуватиме, аж поки не виштовхне самого себе в простір тиші. Інколи в прихистку тимчасового заціпеніння — як у Бога за пазухою. Бо чутливе серце вразливе.
Так осінь плаче за вікном, розсипаючи срібло дощів. Так звучать дерева, подих яких доносить звуки Еолової арфи. Людина стає беззахисною та безпорадною, коли вслухається в пісню природи, яка є найвеличнішою поезією. Найінтимнішою розмовою. Вона не здатна осягнути те, що оспівує, і тільки вдивляється в обличчя світу, зжовкле, але водночас тепле.
І тільки часом людина намагається не коритися найменшому поклику вітру, бо інстинктивно та егоїстично прагне вищості чи самоутвердження, та врешті шукає місця в мовчанні, бо осінь — ніщо інше, як циклічне нагадування:
- що душа подібна до гірського кришталю;
- що соромитися вразливості не варто, позаяк вона свідчить про незгасність гуманістичних почуттів;
- що болючі втрати несуть за собою просвітлення, тому що дар бачити, що головне — щось-таки побачити, також має ціну;
- що ми безтілесні перед випробуваннями долі;
- що людського тривання насправді немає, і ми всі — світлотіні, що збігають по стінах Вічності, а відтак несподівано зникають;
- що руйнує межі відвертості той, хто прагне не діалогу, а лише незворотного проголошення індивідуальної правди як маніфесту.
Саме тому мимоволі зринає: «Це час палючого сонця».
Так прикметно, що в прозі Шервуда Андерсона, у доволі коротких реченнях, сповнених дозованої напруги та пристрасті, що не закупорені олітературненими плетивами чи художньою досконалістю, ці підсвідомі почуття не замкнуті в одежі сумнівів. Навпаки, він оспівує життя з найбільш потаємних емоційних глибинок і реалістичних завбачань. І водночас прозоро. Він оповідає про все максимально коротко і чітко. Та все ж, цікаво не це, як і не важлива інтерпретаційна сторона прози цього автора. Тому що говоримо про індивідуальний шлях до слова, який чомусь ніхто не враховує, позаяк він завжди опиняється в затінку створеного. Шкода, що нам буває важливішим переливання слова в розмовах чи писанні, аніж переливання слова в мовчанні чи слуханні.
Проте, навіть якщо ми всього лише мандрівники в часі палючого, коли не безжального, сонця, осінь — це не лише пора року чи багатоликі барви пейзажу. І навіть не намагання втілити побачене шляхом реінкарнацій мови на папері, щоб переконати когось, мовляв, «життя солодке», а «людина може жити». Це звуки, що просочують чутливе серце, немов пам’ять із далекого дитинства про їдкий сморід сигарет, вкарбований у татові долоні. Це ще й самотність, у мушлі якої найбільш затишно та безпечно, а значить — спокійно. І саме в цьому мовчанні час втрачає свою безжальність. І говорити тут нічого. А тільки слухати, вдивляючись у сонце.
