Після виступів рівня, що змушує замислитись, музикант переживає два стани: або все кинути, або ж, навпаки, завзято працювати, бо світ наповнений такою неймовірною красою і музикою, до якої неодмінно прагнеш долучитися. Після цьогорічного фестивалю “Дзеркало” – хочеться творити!
Попри війну, Львів продовжує проводити фестивалі високої музики різних жанрів: від давніх до сучасних, від Баха до Моцарта, від “Віртуозів” до “Контрастів”, органних, а також фестивалів співаків та диригентів. Цього року, з 1 по 16 серпня, у нашому місті відбувся найбільший в Україні IV Фестиваль камерної музики “Дзеркало”. Програма включала 12 повноцінних концертів, 2 майстеркласи та дві розлогі лекції. Мені випала нагода модерувати майже половину з них.
“Дзеркало” – це ще зовсім молода ініціатива двох львівських музикантів, подружжя Оксани та Миколи Гречухів. Обоє вони є артистами оркестру Львівської опери: Оксана – скрипалька, Микола – кларнетист. Микола також обіймає посаду директора оркестру та є керівником Дзеркальної зали опери, що, ймовірно, і дало назву фестивалю. Камерна музика – це передусім твори для малих складів і невеликої аудиторії. Традиційно, такий формат менш вибагливий до специфіки залів, акустики чи розсадки глядачів. В європейській практиці камерні фестивалі є справжнім калейдоскопом жанрів, складів і тематик, де головним критерієм є якість!
Цьогоріч половина концертів фестивалю проходила за участю піаністів, тому вони відбувалися в Дзеркальній залі. Цей простір вже близько 7-8 років функціонує не лише як місце відпочинку в антрактах та фуршетів, а й як повноцінна зала для камерних концертів. З 2019 року тут встановлено рояль Steinway&Sons – інструмент преміум-класу. У Львові таких роялів лише три: другий належить філармонії (зараз на ремонті), а третій – рідко використовується в консерваторії. Цього року фестиваль розширив свою географію: окрім Дзеркальної зали, концерти відбулися в арт-центрі “Дзиґа”, Митрополичих Садах та на Lviv Event. Концерт-відкриття в саду палацу Потоцьких дещо вибивався із загальної камерної атмосфери, адже на ньому грав симфонічний оркестр філармонії. Хоча літній пленерний захід ідеально пасував до такого місця, симфонічні твори, як-от увертюра Мендельсона чи твори для сольних інструментів з оркестром, хоч і не були тривалими, все ж не зовсім вписувалися в концепцію камерності. Однак, концерту-інавгурації це можна пробачити – відкриття завжди має бути помпезним!
У “мертвий” літній сезон годі було сподіватися на повні зали, тож камерність, на жаль, позначилася і на кількості глядачів. Але публіка була уважною: між частинами сонат не плескали! Для самих музикантів кількість глядачів не має вирішального значення – головною радістю для них є сам процес виконання камерної, інтимної музики. Композитори часто писали її для себе або для друзів, адже такий формат дозволяє зберегти коротку думку як мініатюру, надає відчуття близькості з колегою на сцені та дозволяє налагодити щирішу взаємодію з публікою.
Попри це, фортепіанний речиталь Андрейса Осокінса та open-air проєкт Йосифович live відзначилися аншлагами, що є чудовим показником, адже це були справді високоякісні концерти! Темний, тужливий тембр талановитого Юрія Йосифовича гармонійно поєднувався з камерним звучанням акустичного бенду ультрапрофесійних музикантів. Артисти створювали кожну пісню чи історію самобутньо і чуттєво, що й приваблює слухача – баланс особистого та екзистенційного. Єдине, що дещо сповільнювало темп і викликало запитання, то це розмовні вставки Йосифовича між піснями.
В Україні ми вже звикли до війни, відвідуємо концерти, прагнемо зберігати нормальність, навіть проводимо та відвідуємо фестивалі. Однак, відверто кажучи, небагато іноземців бажають приїжджати до нашої країни, навіть до відносно безпечного Львова, а тим паче з гастролями. Цього року, окрім львівських, виступали артисти з Києва. Зарубіжними партнерами фестивалю стали дипломатичні представництва Литви та Латвії, які допомогли привезти своїх музикантів. Артисти високого рівня, безсумнівно, підсилили та урізноманітнили програму фестивалю, одночасно блискуче провівши кампанію культурної дипломатії, сприяючи промоції власної культури. Піаністка Юлія Багдонавічуте та флейтисти ансамблю Fleitu3 представили програму сучасних литовських композиторів, яка відображає тенденції в музиці Литви останніх років – переважно тональні, медитативні, мінімалістичні. Юлія також виконувала твори з супроводом електронного запису, що вимагає надзвичайної майстерності. Наступного дня флейтове тріо Fleitu3 презентувало вечір імпровізації на музику зі свого останнього альбому “Need for flute”. Концерт був насиченим: безперервні потоки звуку тривали годину, музиканти змінювали флейти, пересувалися залом, експериментували зі звуком. Спочатку це було дивно і навіть лячно через різкі, пронизливі звуки, але поступове розуміння невипадковості рухів музикантів і звуків створило комфортну атмосферу. Здавалося, що в цій грі брали участь не лише флейтисти, а й природа та космос, а публіка долучалася власними спостереженнями. На мою думку, місце проведення такого дійства могло б бути більш просторим, наприклад, у Jam Factory чи інших ревіталізованих будівлях, адже класичний інтер’єр Дзеркальної зали створює певні очікування, а тут звучала музика-пошук.
Андрейс Осокінс – справжня зірка. Це стає зрозуміло вже при читанні його біографії: блискуча освіта в Лондоні, десятки премій на міжнародних конкурсах, гастролі по всьому світу. Вдруге це відчуваєш, коли слухаєш його гру. Гра Осокінса – це розкіш, ювелірна робота найвищого ґатунку, технічна досконалість і глибокий ліризм. Львів не часто має змогу насолоджуватися концертами артистів такого рівня! Піаніст представив різноманітну програму: твір сучасного латвійського композитора Петеріса Васкса, “Апасіонату” Бетговена, твори Роберта Шумана, де артист почувався особливо вільно, та популярні мініатюри Фридерика Шопена. Осокінс також виконав твори українських композиторів: делікатні “Багателі” Валентина Сильвестрова, а на біс – власну інтерпретацію “Мелодії” Мирослава Скорика, доповнивши її новими гармоніями. Третя ознака зірковості Осокінса – його неочевидна, але надзвичайно важлива в наш час діяльність. Від початку повномасштабного вторгнення Осокінс заснував фундацію, яка п’ять років поспіль працює з гуманітарною місією в Україні. Він забезпечує харчуванням військових на фронті, допомагає музичним школам на Чернігівщині інструментами (серед іншого, привезли 70 фортепіано!), організовує музичні табори для обдарованих дітей у Латвії – все це безкорисливо, з благодійною метою. Така свідома громадянська позиція класичного музиканта зі світовою кар’єрою, хоч і не надто поширена, є дуже промовистою. У наших умовах така “свідомість” і діяльність мають навіть більшу цінність, ніж просто талант. Цікаво, як до такої діяльності ставляться його колеги з інших країн.
Протягом усіх днів фестивалю мене не полишала внутрішня радість. Було приємно бачити, що музиканти мали стимул займатися та вивчати новий репертуар, що публіка мала нагоду почути рідкісні твори, а організатори – налагодити співпрацю з багатьма партнерами, демонструючи актуальність фестивалів класичної музики. Наші драматичні обставини додають пронизливої неповторності навіть такому, здавалося б, чітко окресленому фестивалю. Цьогоріч “Дзеркало” віддзеркалювало не лише добре підібрану музику чи віртуозне виконання, а й запит суспільства: на додану вартість, на сенси, на концепції, на українське, на строкатість, на єднання різноманітності, на громадянську позицію, на солідарність.