Коли у 1993 році я переїхав до Львова, щоб навчатися у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, моє знайомство з мистецтвом, особливо львівським, зайняло майже десять років. Ганна Друль була однією з перших митців, чиї твори я побачив на одній із численних збірних виставок львівського мистецтва. Її роботи було складно не помітити, але знадобився час, щоб зрозуміти, чим саме вона “брала” глядача. Згодом я прочитав в одній із серйозних західних книг, що поділ між образотворчим та прикладним мистецтвом є штучним і виник відносно нещодавно – приблизно в середині XVIII століття. До того не існувало такого розрізнення, як кераміка і художня кераміка. Простими словами, це означає, що є кераміка для вжитку, а є кераміка виключно для вираження. Відтоді мені стало зрозуміло, що Ганна Друль була художницею, яка просто працювала з керамікою як із медіумом, і всією своєю творчістю намагалася подолати це розрізнення між декоративним та образотворчим.
Ганна Друль була частиною того особливого львівського середовища, яке формувалося під впливом видатних педагогів та митців. Проте від самого початку творчого шляху – від роботи на Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці до пізніх концептуальних серій – вона рухалася власною, абсолютно автономною траєкторією. Вона не просто моделювала об’єм, а шукала форму людського стану, пам’яті, занепокоєння, гідності та внутрішньої тиші. Глина під її пальцями втрачала функціональну утилітарність, перетворюючись на автономний медіум мислення. Її антропоморфні пластики, композиції, позбавлені побутової ілюстративності, часто звучать як філософський огляд людського буття – часом тонко-іронічний, часом оголено-трагічний.
Твори Ганни цінні не лише для української культури, а й тому, що вона була художницею світового рівня. У той час, як після Другої світової війни світова кераміка довго виборювала право вважатися чистим образотворчим мистецтвом (Fine Art), а не просто ремеслом, Ганна Друль була однією з тих, хто безкомпромісно це стверджував. Її об’єкти – повноцінні концептуальні скульптури, що стали зрізом світових контекстів: від архаїки та міфопоетики до сучасної критичної теорії та психології сприйняття. Практика Ганни Друль вирізняється винятковою культурою поверхні – її фактури впізнавані й неперевершені. Її робота з шамотом, ангобами, емалями та тисненням – це не зовнішній декор, а технологічна витонченість світового рівня. Вона володіла тактильною драматургією матеріалу: здатністю створювати поверхні, які виглядають так, ніби їх сформували геологічні процеси, час або археологічні пласти.
Завдяки постійній рефлексії щодо глини та художньому мисленню її твори зрозумілі в будь-якому глобальному контексті, адже в центрі її уваги завжди залишалася людина. Проблематика відчуження, людської спільноти, історичної пам’яті, мовчання чи внутрішньої тривоги у її виконанні звучить без локальної замкненості. Це мова метафор, яка однаково потужно прочитується в галереях Кракова, Парижа чи Нью-Йорка. На кожній новій виставці Ганна Друль вражала зміною художньої оптики. Вона ніколи не експлуатувала один знайдений успішний прийом, а постійно ускладнювала завдання – як технічно, так і змістово. Я переконаний, що така пластична гнучкість і метаболізм ідей притаманні лише митцям вищої ліги. Як казав колись один відомий фотограф, щоб зробити цікаву фотографію, треба думати цікаво. Ганна Друль думала цікаво і залишила по собі спадщину, яка формує канон сучасної української мистецької кераміки, і водночас це була довга розмова зі світом, що тепер триватиме безчасно.
