Борислав Білаш, українець у п’ятому поколінні, цього року очолив Літній інститут – освітній проєкт для професійного розвитку вчителів, який підтримується Світовим конгресом українців. Це найдавніша програма такого типу.
Нещодавно інститут успішно провели у Чернівцях та на Львівщині, зібравши сотні вчителів. Борислав Білаш не лише керує проєктом, а й розробив курс для вчителів природничих наук, адже сам викладає фізику та хімію майже 40 років. Його родина має давні педагогічні традиції: вчителями були його бабуся та дідусь, батьки, а старша сестра Люба Білаш відома ще й як співачка, яка брала участь у першому фестивалі «Червона рута–89».
Предки Білашів прибули до Канади з Тернопільщини та Івано-Франківщини наприкінці 19 століття, ставши частиною першої хвилі української еміграції. Протягом п’яти поколінь українська мова ніколи не зникала в родині.
Родина Білашів зробила значний внесок в освітнє та культурне життя української діаспори в Канаді. Батько Борислава, також Борислав Білаш, був викладачем методології української мови в Манітобському університеті, одним із засновників та першим головою Канадської асоціації вчителів української мови. Він також очолював Світову координаційно-виховну раду, яка об’єднує українське шкільництво та заснувала Літній інститут.
Ми поспілкувалися з Бориславом Білашем у Чернівцях, щоб дізнатися більше про Літній інститут та родину, яка бережно зберігає українськість.
«Мої баба і дід були першими українськими вчителями у Манітобі».
– Бориславе, розкажіть про вашу родину, що цікавого вдалося вам дослідити у вашому українсько-канадському родоводі?
– Я активно досліджую нашу родинну історію з сьомого класу. Шукав інформацію в архівах, записував спогади, дослідив родовід до 1760 року. У 1897 році до Канади прибув мій прапрадід Петро Варовей із села Цигани на Тернопільщині. Пізніше інша гілка родини емігрувала з Городенки на Франківщині. Вони приїжджали родинами, тому зв’язок з Україною обірвався.
Шлюб Марії Варовей і Николи Білаша – баби і діда.
Я народився у Вінніпезі, провінція Манітоба, де осіли українці – емігранти першої хвилі. Там закінчив школу та університет. На одній із пластових зустрічей познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталею, також пластункою, яка народилася в США в родині українських емігрантів. Після одруження ми переїхали до її батьківщини – штату Нью-Джерсі, США. Планували недовго там пожити, але моя вчительська кар’єра склалася вдало, і ми залишилися. Моя родина – батьки, брат, сестри – завжди залишалися в Канаді.
– Ваша родина вирізняється великою кількістю вчителів, і ви продовжили цю освітянську династію…
– Так, я вчитель у третьому поколінні. Моя баба, народжена в Канаді, стала вчителькою. Вона познайомилася з моїм дідом, який теж був учителем. Вони стали першими українськими вчителями в Манітобі, викладали в однокімнатних школах. Дід також організував українську громаду та народний дім. Педагогічна справа передалася моєму батькові, а потім і мені та моїм сестрам – Любі, яка вчителька початкових класів, та Дарії, вчителька музики. Старший брат Радомир – історик в Едмонтоні.
Борислав та Доротея Білаші проводять курси для вчителів у Вінніпегу.
Батько був не тільки вчителем, а й радником з питань багатокультурності та сучасних мов у Міністерстві освіти Канади, президентом Національного центру української освіти. Він багато років працював над професійним розвитком вчителів, відповідав за їх підготовку та підтримку. Батько брав участь у розробці двомовної української шкільної програми в державних школах Манітоби, видав чимало книг і підручників з української мови для діаспори.
– Ви очолили Літній інститут, який має багату історію з 1992 року. Чи складно його розвивати та підтримувати фінансово?
– Літній інститут був заснований Надією Луців, яка очолювала Світову координаційно-виховну раду. Згодом програма розвивалася завдяки спільній праці Надії Луців та Катерини Гороховської.
Я долучився до інституту у 2018 році. Оксана Винницька, почесний консул Канади у Львові, запропонувала мені взяти участь у проєкті. Мене це дуже зацікавило. Спочатку я створив курс для вчителів природничих наук, а допомагали мені українські колеги, бо хоч я добре знаю українську, термінологія була непростою. Пізніше мені запропонували розробити курс для вчителів початкової школи.
З мамою і татом.
У Літньому інституті діють 8 програм, які ведуть 9 викладачів. Кожна програма має канадських та українських співвикладачів, які працюють на паритетних засадах.
Наша програма базується на канадському досвіді. Ми не прагнемо нав’язати свої методи, а ділимося досвідом. Унікальність нашої моделі полягає в тому, що ми приймаємо команду від школи: директора або заступника, фахівця з інклюзивної освіти, а також викладачів різних дисциплін. Коли один вчитель повертається з семінару, йому важко переконати адміністрацію та колег у доцільності нових методів. Коли ж повертається ціла команда, вона вже об’єднана спільною ідеєю і одразу втілює зміни. Будь-які виклики ми вирішуємо спільно.
Під час пандемії та в перший рік повномасштабної війни програму довелося скасувати для учасників, але наші викладачі дистанційно розробляли навчальні матеріали.
Влітку 2021 року ми реалізували гібридну модель: українські викладачі проводили очні заняття у Львові, а канадські долучалися через Zoom. Цей досвід виявився неоціненним, коли українським освітянам довелося працювати в умовах війни.
Повернення Літнього інституту до України в умовах воєнного стану принесло нові виклики: повітряні тривоги, обстріли, відключення світла. Ми привозили акумуляторні проєктори, вчилися швидко знаходити укриття. Проте робота Інституту не могла зупинитися, адже наша мета – підтримати українських вчителів, щоб вони могли підтримати своїх учнів.
Ми дуже задоволені співпрацею канадських та українських викладачів. Найцінніше, коли наші українські колеги адаптують надані методики, пропускають їх через власний досвід і викладають своїми словами. Це вже не просто канадська ідея – це українська адаптація, яка має найбільшу вагу.
Проїзд із Канади коштує дорого. Останні два роки ми експериментуємо із залученням окремих фахівців із Канади через Zoom для годинних лекцій, тоді як українські викладачі модерують практичну частину. Це розширює наші можливості.
Пластування Борислава Білаша.
Усі канадські викладачі є пластунами з дитинства. У житті та роботі нас керують два головні ідеали Пласту: допомагати іншим і постійно прагнути до саморозвитку. Важливо, що ми ідентифікуємо себе як українські канадці. Наша ДНК – українська! Фінансово нас підтримує громада доброчинців у Канаді та США – організації та родинні фонди. Вони покривають близько половини витрат на канадських викладачів; іншу половину викладачі сплачують власним коштом, а в окремі роки покривали 100%.
Величезну роль відіграє освітня система України: вона надає приміщення шкіл, житло, харчування, місцевий транспорт для викладачів і звільняє українських фахівців від основної роботи. Ця співпраця свідчить про високу оцінку нашої спільної праці.
«Запитайте Доротею Білаш, вона точно знає».
– Те, що нащадки українців у Канаді у таких далеких поколіннях вільно розмовляють українською, справді захоплює. Як у родинах передавалася мова? Чи ніколи не виникало питання: а навіщо нам українська?
– Ми всі вчилися у звичайних канадських англомовних школах, а по суботах відвідували українські суботні школи. З часом у багатьох нащадків українців виникало питання: навіщо мені українська мова? Особисто в моїй родині батьки наполягали на вивченні української. Уявіть: цілий тиждень школа, а в суботу – знову школа, тоді як ровесники відпочивали. Багато моїх однолітків-українців покинули українську школу у 12–13 років. Але найважливіше те, що я бачив у своїх однолітків: якщо вдома говорили українською, мова передавалася далі.
З дружиною Наталею і доньками Олесею та Уляною.
У нас вдома завжди розмовляли винятково українською. У родині моєї дружини – так само. Я дуже тішуся, що і мої доньки Уляна та Олеся добре знають українську мову. Українська мова завжди була частиною нашого життя. Батьки ніколи не говорили вдома англійською. Багато знайомих, коли їм складно щось пояснити дітям українською, переходять на англійську. У нас так не було, бо мої батьки були вчителями і розуміли, що змішування мов не дасть результату. Ми з дружиною так само завжди розмовляли з доньками тільки українською.
– А як ви себе ідентифікуєте – українцями чи все ж канадцями?
– Я виріс у Пласті. Коли нас запитують, хто ми, то найточніше звучить англійською: Ukrainian Canadian. Тобто, український канадець.
– Розкажіть про українські традиції у вашій родині. Що зберігаєте досі?
– Родина Білаш завжди була співучою та музичною. Усі діти вчилися грати на скрипці та інших інструментах. Моя сестра Дарія грає на багатьох інструментах, вона відома викладачка музики, яка понад 25 років очолює скрипковий табір на Клір-Лейк у Західній Канаді. Щонеділі ми ходили до церкви, а після неї збиралися у бабки (матері нашого тата). Наша сім’я та сім’я мого стрийка приходили по черзі, щоб не тіснитися за столом у її невеликій кухні. Бабця витрачала всю суботу, щоб приготувати недільний обід. Якщо ми мали інші плани, вона передавала нам домашню їжу та цілі кошики випічки на весь тиждень.
Головними родинними святами у бабці були Великдень, День подяки та Різдво. Тоді столи розкладали у її вітальні, і ми сідали всією родиною. За кілька тижнів до Великодня вся родина писала писанки. Я написав свою першу писанку в 5 років і досі зберігаю її уламки. Бабця писала писанки для всієї своєї родини, запаковувала їх у попкорн і надсилала поштою братам і сестрам, розкиданим по Північній Америці. До Великодня кожна родина пекла бабки та паски, готувала кошик.
Я зростав у катедрі Святих Володимира і Ольги Української греко-католицької церкви у Вінніпезі та співав у хорі разом із сестрами та братом.
Різдво 1989 року у Вінніпегу. Остання родинна світлина з бабусею Марією Білаш (з дому Варовей). Позаду брат Радомир, тато, мама, бабка, дружина Радомира Оленка. Спереду – Борислав, дружина Наталя, діти Радомира Харитя і Микола, сестра Люба та сестра Дарія з донькою Іванною.
Різдво ми тоді святкували за юліанським календарем. Готування до Святої Вечері тривало тиждень: мама, бабуся та стрийна ліпили вареники, крутили голубці, маринували оселедці та гриби. На Святу Вечерю застеляли білий обрус, діставали найкращий посуд. Батько запалював свічку в колачі, виголошував «Христос рождається!» і ми співали «Бог предвічний». Цю традицію, як і багато інших, я переніс у власну родину. У нас було 12 страв. Досі дотримуюся звичаю підкидати першу ложку куті до стелі: якщо зерна прилипають – рік буде щасливим. І щороку кутя тримається міцно!
Доротея Білаш – одна з найвизначніших діячок українського життя у Вінніпегу.
Варто також розповісти про родину моєї мами, Доротеї Білаш. Мама не була українкою за походженням. Її мати походила з менонітської родини, яка прибула до Канади із Запоріжжя у 1874 році. Мамин батько іммігрував зі Східної Фризії (Північно-Західна Німеччина). Традиції з маминого боку були стриманішими порівняно з нашими гучними українськими святкуваннями. Історія самої мами – надзвичайна. Мені здається, мало хто в українській громаді Вінніпега здогадувався, що вона не мала українського коріння. Вони з татом познайомилися під час навчання на вчителів. Одружившись, вона почала вивчати українську мову. Вона писала листи своєму свекру (моєму дідусеві), який жив далеко від Вінніпега. Писала тією українською, яку знала, а дідусь, який також був учителем, відписував їй, виправляючи помилки. Згодом мама опанувала мову настільки досконало, що сама почала викладати українську на вечірніх курсах для громади. Коли у Вінніпезі проходили фестиваль «Фольклорама» чи Український тиждень, і виникали питання щодо звичаїв, люди часто казали: «Запитайте Доротею Білаш, вона точно знає». Вона стала справжнім авторитетом з української мови та культури.
Доротея Білаш залишає рідний дім і їде на першу працю.
Я сам із семи років працював на «Фольклорамі» у павільйоні «Київ», де проводив майстер-класи з писанкарства. Пам’ятаю зворушливий випадок: коли до павільйону завітав блаженний владика Василь Величковський, якого нещодавно випустили із радянського концтабору, я, семирічний хлопчик, подарував йому власноруч написану писанку. Владика з радістю і подивом прийняв її та обережно поклав до кишені.
Коли ми з мамою говорили про історію родини і самоідентифікацію, я запитав, ким вона себе вважає. Вона подивилася мені у вічі й твердо відповіла: «Я – українка». Батьки прожили довге життя, померли кілька років тому: тато дожив до 91 року, мама – до 96.
«Започаткували з дружиною щорічні мандрівки Україною».
– Які у вас стосунки з братом і сестрами? І чим займається зараз сестра Люба Білаш, яку ще довго пам’ятали в Україні по фестивалю «Червона рута-89» у Чернівцях?
– Я наймолодший у родині. Мій брат Радомир старший за мене на 11 років, сестра Люба – на 8, Дарія – на 6. Ще був брат Йосип, який, на жаль, помер немовлям.
Через різницю у віці ми з Радомиром мали різні інтереси в дитинстві, але саме він навчив мене їздити на велосипеді, користуватися міським транспортом і відвів на перші сходини Пласту. Радомир – відомий історик, експерт з історії української імміграції до Канади, багато років присвятив дослідницькій праці та розбудові музею «Село української спадщини» поблизу Едмонтона. Хоча наше доросле життя розвело нас, я пам’ятаю все добре, чого він мене навчив. Пишаюся тим, що його син має трьох синів – це вже сьоме покоління нашої родини в Канаді, і ці хлопці бездоганно розмовляють українською мовою.
З сестрами Любою та Дарією.
Мої сестри Люба та Дарія в дитинстві опікувалися мною, ставилися з любов’ю і мали величезний вплив на моє формування. Вони обидві присвятили життя музиці. Люба та Дарія завжди співали – у хорах, Пласті, у складі тріо «Тирса».
Тато Борислав і сестра Люба.
Люба – вчителька початкових класів, одна з перших педагогів української двомовної програми у Вінніпезі, нині на пенсії. Вона записувала дитячі платівки з українськими піснями, виступала з професійними хорами. Дарія ж присвятила життя музичній педагогіці, викладала скрипку, заснувала власну музичну академію і навіть їздила до корінних громад Канади, навчаючи дітей грати. З сестрами я зберігаю найтепліші та найтісніші стосунки.
– Якою була атмосфера у родині, коли ваша сестра Люба збиралася в Україну на фестиваль «Червона рута»?
– У 1989 році, коли Люба виступала на «Червоній руті», ми в Північній Америці, мабуть, ще не усвідомлювали всього історичного масштабу цієї події. Інтернету не було, телефонні дзвінки за океан коштували шалених грошей, а листи йшли тижнями. Про перебіг її виступів ми дізнавалися згодом, коли бачилися на свята у батьківському домі. Для всієї української діаспори та нашої родини її участь була джерелом великої гордості. Уся громада сприймала Любу як зірку й водночас як свою, рідну людину, яка гідно репрезентувала українців Канади на Батьківщині в такий доленосний історичний момент. Ми безмежно пишаємося її талантом і тим слідом, який вона залишила в серцях слухачів. Люба справді була тоді унікальною співачкою. Ще в середині 80-х вона видала платівку «Співає Люба Білаш». Усі пісні були написані українцями Канади, і з ними вона виступила на «Червоній руті».
Сестра Люба Білаш – вчителька і співачка. Одна з найяскравіших учасниць фестивалю «Червона рута–89» у Чернівцях. У 1991 році Люба Білаш здійснила гастрольний тур Україною. Видала у Києві запис українських іммігрантських пісень «Слід по журавлях».
Коли я розповідаю, що ми співуча родина, то це йде ще від діда і баби. Вони були вчителями в Манітобі в тих перших школах для українських емігрантів. То були малі будинки, де всі класи вчилися в одній кімнаті. І вони не лише навчали – дід заснував український народний дім, де проводили різні концерти. Маємо у родинному архіві п’єси, які вони грали, пісні, які виконувалися. Вони завжди співали вдома – і це нам передалося.
– Коли ви вперше приїхали в Україну?
– У 1992 році. У 2004 та 2014 роках був як міжнародний спостерігач на виборах Президента України. А з 2017 року ми з дружиною започаткували традицію щорічно (за винятком пандемійного 2020-го та першого року великої війни) вирушати в автомобільні мандрівки Україною. Орендувавши авто у Львові, ми обираємо лише початкову та кінцеву точки дня. Я шукаю на карті цікаві місця в радіусі п’яти кілометрів від основного шляху – замки, палаци, старовинні храми, і часто повертаю на менш людні дороги.
З дружиною Наталею у мандрівці Карпатами.
Минулого року мені було надзвичайно приємно подорожувати Львівщиною, Тернопільщиною, Івано-Франківщиною та Закарпаттям зі своїми дорослими доньками Олесею та Уляною впродовж десяти днів.
Українська архітектура дивовижна. Кожен регіон має свій унікальний стиль сакрального будівництва. Я фотографую палаци, руїни фортець, залишки радянських бункерів, аби зберегти цю пам’ять. Можливо, за 10–20 років від деяких руїн нічого не залишиться, тому я хочу поділитися цим досвідом через свої світлини.
Найбільша цінність таких подорожей – це люди. Оскільки я часто звертаю з туристичних шляхів, місцеві мешканці дивуються, чуючи від мене українську мову. Це дає нагоду поспілкуватися, розповісти про канадську діаспору. Я вчитель за професією і покликанням, тому завжди радий такій нагоді. Українці надзвичайно гостинні. Бували випадки, коли місцеві мешканці підсідали в авто, щоб показати дорогу до давньої церкви, чи коли ми підвозили людей із зупинок і мали чудові, щирі розмови.
Краса української природи – від квітучих полів до гірських панорам – часто нагадує мені краєвиди Манітоби мого дитинства. Подорожуючи цими дорогами – чи то Тернопільщиною, чи Закарпаттям, чи Волинню, я відчуваю себе як удома.
Розмовляла Наталія Фещук
Фото авторки та із родинного архіву Борислава Білаша.