Село Уріж крізь призму Івана Франка. Галина Пагутяк

10:28 вчора, 25 серпня 2026

Моє рідне село Уріж, розташоване поруч із Нагуєвичами на шляху від Борислава до Самбора, не могло залишитися поза увагою Івана Франка. Знадобилися роки, аби віднайти згадки про нього у творах Франка.

У Багні, присілку між Нагуєвичами та Урожем, мешкали його родичі Гомзяки. Після депортації радянською владою вони стали нашими сусідами через паркан. Ці люди пишалися далекою спорідненістю, хоча, окрім шкільної програми, нічого з його доробку не знали. Як і більшість із нас, земляків Івана Франка.

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Детальніше

У поетичному циклі “По селах”1888 рік, у творі “На пастусі”, присутня розповідь нічного пастуха, яка розпочинається словами: “Послухайте, що сталося в Урожі”. З темряви лунає моторошний, жалібний плач одержимої жінки. Її одержимість спричинена не злим духом, а пророцтвом про прийдешню війну “з москалем”. Ким була ця жінка, мені з’ясувати не вдалося, але я переконана, що це реальна подія. Тим більше, що маршрут провидиці описано послідовно, так само, як це відбувалося насправді, адже я знаю ці дороги:

… Вже її в Лужку,
І в Ступниці, і в Мокрянах видали,
Була аж в Страшевичах і на Сприні.

На шляху з Нагуєвич до Самбора необхідно оминути церкву св. Покрови в Урожі, зведену наприкінці 1850-х років графинею Марією Гумницькою. Вона розташована на пагорбі над спуском, прокладеним за Австрії. Таким чином, Франко міг рухатися цією дорогою, а потім повертати ліворуч на дерев’яний міст, яким я ходила в дитинстві, доки він остаточно не зруйнувався. Його я описую у своїх романах “Урізька готика” та “Тісні люде”. Від початку до кінця ці твори натхненні прозою мого видатного земляка.

cerkva2-urizh — Церква Покрови в Урожі

Фото: spadok.org.ua

<p>Церква Покрови в Урожі</p>

А на фотографії 1916 року зображено панський маєток, що належав родині шляхтичів Винницьких, хоча вони мали й інші прізвища. Винницькі передусім були духовними сановниками Перемишльської єпархії та Київської митрополії – Антоній та його племінники Юрій та Інокентійсередина ХVII — початок XVIII ст.. Село Уріж перебувало у власності церкви, а з другої половини XVIII століття перейшло до світської гілки роду, яка вже була полонізована. Саме цей маєток міг бути описаний Іваном Франком у маловідомій повісті “Великий шум”. Ззовні – очима подорожнього, навряд чи він відвідував його всередині. Персонажі повісті також вигадані, хоча за образами двох священиків стоять реальні прототипи – два парохи з Нагуєвич. Один – “паньцькуватий”, що стоїть на боці дідича, інший – демократичний, що служить громаді. Панський маєток викликає у читача гнітюче враження – це осередок гордині, морального занепаду. Це навряд чи відповідало дійсності, оскільки власники урізького маєтку не були надто багатими, і місцеві мешканці загалом ставилися до них прихильно. За часів Яна Комарницького1810-1902 будинок згорів, але був відбудований у стилі класицизму, з портиком, двома колонами, на старому фундаменті. Фактично, це були велетенські підвали та контрфорси, що свідчили про його оборонне призначення у минулому. Збоку знаходилося заґратоване вікно та вхід до в’язниці, поруч з якою колись стояла постать святого Онуфрія. Принаймні, всі вважали це місцем ув’язнення. І справді, там колись митрополит Київський Антоній Винницький тримав своїх противників, які йому особливо дошкуляли. Сам він колись воював за Річ Посполиту, перш ніж обрати духовний шлях. Був завзятим противником унії і, певно, перевернувся у труні, що стояла у крипті Лаврівського монастиря, коли його племінники стали уніатськими єпископами.

urizh02 — Палац графів Винницьких в Урожі

Фото: photo-lviv.in.ua

<p>Палац графів Винницьких в Урожі</p>

Наразі будинок розсипається на цеглу, і, ймовірно, у підвалах, отвори до яких заросли дикими кущами, живуть лисиці та змії. Проте я чудово пам’ятаю розташування кімнат, склепінчасті коридори та терасу, де я любила сидіти влітку, спостерігаючи за заходом сонця. Цю терасу Франко міг бачити з боку річки. А ще – вічні дві гори Ласки та Ратай, між якими протікає Бистриця. Є щось незмінне, що неможливо стерти з землі, бо воно сильніше за людину. І цей краєвид викликав у поета, як і в усіх, хто його бачив і бачить, захват.

А в парафіяльній бібліотеці, як з’ясувала моя дочка Владислава Москалець, історик за фахом, зберігався екземпляр “Лиса Микити”, улюбленої книжки моїх юних земляків. Франко ще бачив велику триярусну дзвіницю, збудовану без жодного цвяха, з якої за часів Незалежності добрі парафіяни демонтували третій ярус, хоча дзвіниця була у доброму стані, лише обшивка відпала. “Економили” на дошках та олійній фарбі. Зрізали всі липи та розібрали кам’яний мур, що оточував церковне подвір’я.

Сподіваюся, колись дізнатися більше, адже Іван Франко міг відвідати й хату-читальню, яку спалили москвофіли у 1936 році. На відміну від сучасних інтелектуалів, він завжди виявляв інтерес до локальної історії свого краю і залишив по собі чимало матеріалів, на основі яких можна створювати історії окремих сіл довкола Нагуєвич.