Мирослав Шкандрій: "Ніхто не міг звинуватити мене в антисемітизмі чи ультраправій ідеології"

12:03 сьогодні, 25 серпня 2026

Минулого місяця канадський науковець і літературний критик Мирослав Шкандрій відвідав Україну для представлення своєї праці “Український націоналізм. Політика, ідеологія та література”. Українською мовою її було опубліковано видавництвом “Локальна історія”. У Києві, в книгарні “Сенс на Хрещатику”, автор разом із літературним критиком та публіцистом Євгеном Стасіневичем обговорили зародження, еволюцію та розвиток українського націоналізму. Пропонуємо читачам уривок із цієї бесіди.

Анастасія-Анна Демків

журналістка

Детальніше

“Хтось має створити глибший твір”

— Розкажіть, як 10 років тому у Вас виникла потреба написати монографію “Український націоналізм”. З якої думки почалася ця книжка?

– Тема українського націоналізму викликає суперечки в Україні, а на Заході ще більше. Ця дискусія загострилася у 1980-х, продовжилася у 1990-х, а потім набула великої інтенсивності під час Майдану. Про Україну та український націоналізм тоді лунало багато хибних тверджень. Я відчув обов’язок написати про це, оскільки вважав, що перебуваю у вигідному становищі: знаю про Україну, маю доступ до матеріалів та працю, яка дозволяє мені висловлювати свою позицію. Я подумав: “Хтось має створити глибший твір”, який пояснив би розвиток, еволюцію того міжвоєнного та повоєнного поколінь і відповів би на запитання “що таке український націоналізм?”.

Майже всі свої праці я створюю, аби долучитися до західного дискурсу. Тому основна аудиторія “Українського націоналізму” також західна. До того ж, я виховувався в діаспорі, як це прийнято називати в Україні, і не хотів, щоб мої діти стали заручниками поверхневої дискусії про український націоналізм, а мали можливість дізнатися про покоління своїх батьків і дідів.

DSC_0618 (1) — Мирослав Шкандрій

Усі фото: Софія Несин

<p>Мирослав Шкандрій</p>

— В Україні та за її межами вже опубліковано багато книг про український націоналізм. Чим виділяється Ваша монографія?

— Перша частина книги присвячена огляду політики, друга — ідеології. Міжвоєнному галицькому поколінню націоналістів часто закидають фашизм і расизм, тому я намагався дати відповідь на дуже прості запитання — чи відповідали ці звинувачення дійсності? Мені пощастило: в еміграції я мав доступ до листувань в архівах. У Вінніпезі, Канада, існує архів “Осередок”. Він містить бібліотеку Євгена Коновальця з листуваннями полковника з відомими особистостями та книгами, де він робив власні нотатки. Так я досліджував кореспонденцію та внутрішній діалог між лідерами, ввівши в обіг інформацію, яку не знайшли та не опублікували інші.

Друга частина присвячена літературі. Я вибрав 7 письменників. Їхня творчість стала для мене відкриттям: читаючи їхні твори, я зрозумів сутність міфотворення, закладеного в ідеологію ОУН. Не знаю інших дослідників, які б так само глибоко прочитали цих авторів та проаналізували їхні роботи.

Придбайте “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956” Мирослава Шкандрія в онлайн-магазині видавництва.

Бандерівці та “двійкарі”

— У своїй праці Ви пишете про еволюцію в середовищі ОУН та споріднених групах. Як би Ви стисло описали цей шлях від 1920-х до 1950-х років і чому завершуєте розмову про нього саме на 1956 році?

— Невдалі визвольні змагання 1917–1921 років спонукали міжвоєнне покоління до аналізу причин, чому не вдалося досягти поставленої мети. Так, деякі офіцери та колишні військові УГА та УСС прагнули створити воєнізовану організацію — УВО. Вони зацікавили та залучили до своєї діяльності молодь. Вже у 1929 році було засновано ОУН.

У 1938–1939 роках відбувся розкол на дві фракції — мельниківців та бандерівців. У той час ОУН дотримувалася тоталітарних принципів; вони виступали проти парламентської системи, вважаючи, що демократичні уряди в Європі не виправдали свого існування. Більшість населення Галичини, однак, були прихильниками демократії: вони вірили в парламентську систему та голосували за партію УНДО.

У 1943 році ОУН розпочала відхід від протототалітарного підходу, було створено УПА. Її провід УГВР — це спроба повернутися до демократичних засад. У працях ідеологів ОУН-УПА з 1949–1950 років чітко простежується антиколоніальна та антиімперська політика.

<p>Мирослав Шкандрій і Євген Стасіневич</p>

В еміграції перебувало багато членів ОУН(б), які не сприймали нових поглядів і дотримувалися довоєнних позицій, тому їх звинувачували у “вождизмі”. Часто, коли вояки УПА вибиралися на Захід, вони вступали у конфлікт із такими еміграційними колами: останні не вірили, що позиція УГВР в Україні була настільки демократичною. Внутрішня боротьба в організації тривала протягом 1940–1950-х років. Від організації відкололася інтелігенція — вони були переконаними демократами і бачили, що старі підходи не працюють і не будуть працювати. Тому у 1956 році було створено ОУН(з) — закордонні частини. Їх ще називали “двійкарями”, бо в керівництві було двоє осіб — Зенон Матла та Лев Ребет. Пів століття виходив друком “Сучасність” — найкращий журнал в еміграції; видавництво “Пролог” опублікувало безліч цінних книг, включно з творами дисидентів.

Я виховувався в поколінні 1960-х років: це студентські революції, демократизація суспільства, яка, як вважалося, мала відбутися, фемінізм, боротьба проти війни у В’єтнамі та втручання США у справи Південної Америки. На жаль, у всіх цих аспектах ОУН(б) підтримувала колоніальну політику Америки, тому я опинився по інший бік і виступав із критикою.

Мій батько — офіцер Української дивізії “Галичина”, інтелігент, поет, а пізніше в Англії він здійснював нагляд за українськими суботніми школами. Ще одним чинником, чому я не підтримував членів ОУН(б) в еміграції, пов’язаний із моєю мамою. Вона родом з Донбасу, а люди в еміграції походили переважно зі Західної України. Часом вони ставилися до мешканців східних регіонів зверхньо, адже ті пережили сталінізм і були “збільшовичені”.

— Після Третього великого збору ОУН 1943-го року намітився, тривав і врешті завершився у 1956 році другий великий розкол в організації. Чи люди, які відходили від ОУН(б) і ставали демократично налаштованими націоналістами, робили цей перехід усвідомлено, чи це був радше неминучий крок? Адже сповідувати міжвоєнний авторитарний націоналізм у повоєнній Європі вже було неможливо…

— Я вважаю, що в переході до нових поглядів вони були щирими. Хоча конформізм також відігравав роль: люди опинилися на Заході, спостерігали, як функціонує суспільство, їхні діти виховувалися та навчалися там. Ця атмосфера суттєво відрізнялася від тієї, що панувала в Польщі міжвоєнного періоду або під час німецької окупації України.

Існували певні пільги та допомога. Все це сприяло переходу на більш демократичні позиції. Американці надавали фінансування для видавництва “Пролог” та журналу “Сучасність”. У той час вони були настільки далекоглядними, що бачили в цьому найкращий спосіб надання допомоги. Для проведення паралелей достатньо звернути увагу на журнал “Культура”, який видавали поляки та Єжи Ґедройць в еміграції. Це схожа історія: підтримка демократії, свобода слова, верховенство права, антисталінська та антирадянська позиція. Українці вчилися на прикладі “Культури”.

Світлі та темні сторони

— Ви згадали “Сучасність” — один із наших найвидатніших журналів XX століття. Його фінансували праві кола, але в керівництві журналу, як не дивно, часто опинялися люди лівих поглядів: Кошелівець, Шевельов. Це свідчить про певну демократичність у відносинах між цими різними осередками. Чи знаєте Ви вдалих інтерпретацій націоналізму зсередини цього поля — таких дослідників, які подивилися на себе, своїх близьких і здійснили якісну критику? І чи буде коректно вважати, що Ваша праця — це погляд на націоналізм з лівих позицій?

— У своїй книзі я саме аналізую тих осіб, які вийшли з ОУН до групи “двійкарів” і проводили внутрішню критику організації, висвітлюючи не лише світлі, але й темні сторони ОУН. Так називається також книга Лева Ребета. У 1930-х роках він був головою ОУН у Галичині після арешту Бандери поляками. Його дружина, Дарія Ребет, також писала. Про розкол 1956 року у своїй книзі розповідає КричевськийРоман Ільницький, а професор Іван Лисяк-Рудницький ґрунтовно описував ОУН.

Щодо другого питання: я вважаю себе демократом, оскільки переконаний, що демократія — це дуже радикальна позиція. Ті люди, які були демократами, майже всі, на мою думку, були лівими. Якщо Ви вірите, що кожна людина має цінність, що слова та думки кожної людини слід брати до уваги, що голос кожної людини є значущим — то це дуже радикальна позиція.

Демократ не може вірити в монопольну партійну систему — чи то праву, чи то ліву. Тому пізніше я почав розчаровуватися не лише в правих, але й у лівих. Я бачив, як сталінізм поглинув західний дискурс: чимало істориків і політичних теоретиків досі перебувають під впливом недемократичного прокомуністичного руху.

— Майже 30 років тому, на початку 1990-х, вийшла Ваша книга “Модерністи, марксисти і нація” про велику літературну дискусію 1920-х років, яка швидко перестала бути виключно літературною. Коли я дізнався, що Вашу монографію “Український націоналізм” видали англійською мовою, я одразу подумав, що це наче дилогія: Ви описали низку дискусій у лівоорієнтованих колах 1920-х років у радянській Україні, а тепер, через кілька десятиліть, пишете про праві дискусії в середовищі українських правих на окупованих територіях, в еміграції, діаспорі. Чи Ви так це задумували?

— Ні, я відверто так не думав. Однак, у мене була думка: спершу я мушу написати книгу, яка дасть мені право написати наступну, а та наступна — ще одну, і так далі. Написавши про 1920-ті роки, я здобув право писати про імперію та євреїв в українській літературі. Написавши про євреїв в українській літературі, я вважав, що маю право писати про українських націоналістів. Таким чином, ніхто не міг би звинуватити мене в антисемітизмі чи крайніх правих поглядах.

Ці книги пов’язані з полемікою. Я виховувався в дуже напруженій атмосфері в Англії, відвідував збори, де відбувалася боротьба. Мене цікавило, як люди з крайньо правими та крайньо лівими поглядами могли сперечатися між собою — мені подобалася полеміка, і я почав розуміти, що через неї можна дістатися глибших джерел та механізмів. Тих, що змушують людей боротися і формують їхню ідеологію. Так, через полеміку, я завжди занурювався в історію, літературу, політику.

“Звертати увагу на еволюцію”

— Ми дискутуємо буквально посеред чергового українсько-польського загострення, чергового епізоду “війни пам’яті”. Чи можна сприймати Вашу книгу як підручник, допоміжний матеріал, зокрема в цій дискусії?

— Я буду дуже радий, якщо комусь вона стане в нагоді. Говорити, хто що має читати — не моя відповідальність. Але якби я міг дати пораду дипломатам, то сказав би звертати увагу на еволюцію: покоління українських націоналістів змінювалося та розвивалося. Тому умовно я розділяю їх на три великі внутрішні течії, з чим погоджуються не всі.

Існує галицький демократичний націоналізм 1930–1940-х років. Йдеться про людей, які голосували за партію УНДО та вірили в парламентську систему, європейські демократії.

Була менша течія, що наблизилася до ОУН. Переважно це була галицька молодь, “гарячі голови”, які прагнули здобути незалежну Україну і були готові боротися проти Польщі, Радянського Союзу, Румунії та Чехословаччини. Там був певний максималізм, присутність тероризму та антипарламентарська система. Втім, це був організаційний націоналізм, керований офіцерами, військова формація.

Третя течія — донцовська. Для мене Дмитро Донцов — фашист, який дотримувався расистських поглядів, зокрема й щодо українства. Його не цікавила організація, він ніколи не був членом ОУН, а радше розпалював фанатизм, революцію в душі.

Ці три течії співіснували. Люди починали як демократи, долучалися до ОУН, захоплювалися Донцовим, поверталися, завершували там, де починали. Це слід враховувати, розуміти гнучкість людської поведінки. Я б наголошував на цій здатності до еволюції в середовищі націоналістів та здатності одночасно тримати в полі зору дві чи навіть три ідеї. Це не так просто, як деяким може здатися.

— Наша локальна рецепція Вашої книги та її перекладу тільки розпочинається. Однак у діаспорі вона вже існує. Що Ви чули з наших, не англомовних, кіл? Якою є реакція та сприйняття “Українського націоналізму” там?

— Щоразу, коли я брався писати книгу, мене відмовляли: казали, що матиму проблеми, що мене критикуватимуть. Але реакція була здебільшого позитивною. Минуло багато років, і ті, хто сьогодні належить до ОУН(б), є демократами. Їм сподобалася книга, хоча деякі моменти про 1930–40-ві роки, можливо, було неприємно чути. Гадаю, ОУН(б) також пройшла певну еволюцію.

Людське життя складне, і у своїй книзі, у її другій частині, я намагався зобразити реальних людей. Себе я вважаю популяризатором і бачу своє завдання в тому, щоб прокладати шлях для інших. Адже я мав доступ до матеріалів і зміг проробити шлях для інших науковців та ширших дискусій. Тому я задоволений, що багато людей відчули, що це їм допомогло.

Бувало, до мене підходили і казали, що тепер вони можуть говорити на цю тему: книга надала їм лексику та спосіб обговорення. Те саме мені казали про книгу про дивізійників, яку я написав. Нарешті ці налякані люди, які жили в еміграції та боялися говорити про те, що з ними сталося, отримали таку можливість.

— Ви завершуєте книгу пасажем про те, що існують різні внутрішні наративи, і вони можуть конфліктувати між собою. Для кращого узгодження їх потрібна якомога ширша обізнаність із джерелами та широкі дебати. Чи бачите Ви еволюцію в наших внутрішніх розмовах про націоналізм?

— Я не живу в Україні, тому не можу повною мірою відстежувати те, що тут відбувається. Вважаю, слід бути чесним і враховувати всі позиції. Своїх студентів я навчав, що варто брати до уваги найсильніший аргумент опонента, не оминати його, тоді Ваша відповідь буде найпереконливішою. Часто страх перед дискусією зупиняє людей, але не потрібно ховатися чи закривати певні теми. Я завжди був оптимістом і вірив, що істина та любов перемагають брехню та ненависть.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!