Юрій Щербак: "Американці вирішили зробити ставку на Леоніда Кучму, якого розглядали як прагматика"

09:44 сьогодні, 21 серпня 2026

Юрій Щербак, письменник, політик та дипломат, був одним із тих, хто у 1990-х розбудовував відносини України з ключовим стратегічним партнером — Сполученими Штатами. Він і надалі залишається експертом у цьому питанні. Про загрозу глобального конфлікту, промову “Курка в Києві”, Будапештський меморандум, українську діаспору та можливий фашизм Трампа — у нашій бесіді з паном Юрієм, який обіймав посаду посла України у США з 1994 по 1998 рік.

Стаття вийшла друком у виданні журналу “Локальна історія”, присвяченому 90-м рокам.

Наталя Терамае

журналістка

Детальніше

Третя світова та великий вибух

З паном Юрієм спілкуємося онлайн — наразі він мешкає та працює у Варшаві. Він чітко окреслює часові рамки інтерв’ю та одразу ділиться новинами:

— У травні монументальна праця “Третя світова війна України” буде видана українською та англійською мовами. Це не історичне чи наукове дослідження, а радше роздуми, спогади та оцінки. У ній розглядається роль України в Першій світовій війні, Українській революції, Другій світовій та Третій, яка, на мою думку, вже розпочалася і завершиться масштабним конфліктом. Хоча я не бажаю цього, боюся, що саме так і буде. Все це пов’язано єдиним вузлом із роллю Росії, яка була ворожою щодо України у всіх цих конфліктах. Видання доповнене моїми найновішими статтями, опублікованими на сайті Незалежного Медіа Форумуукраїнсько-польський інформаційно-аналітичний портал.

— Ви згадали про великий вибух, яким усе закінчиться. Що саме ви маєте на увазі?

— Великий вибух — це глобальна ракетно-ядерна війна, в яку, ймовірно, буде втягнуто 95% населення Землі. Війни я порівнюю з виверженнями вулканів: ніхто не може передбачити, як вони розвиватимуться і чим закінчаться. Безперечно, Путін розпочав Третю світову війну, яка охопила весь світ. Однак її фінал залишається невизначеним. Ми спостерігаємо спалахи окремих конфліктів на Близькому Сході, в Азії, в Європі, і потенційно конфлікт може виникнути й в Америці. Все це є ланками одного процесу. Це не тільки моя точка зору. Багато аналітиків, зокрема американських, вважають це початком.

KV_02262 — Юрій Щербак

Усі фото: Валентин Кузан

<p>Юрій Щербак</p>

Можна провести паралель із Другою світовою війною, яка розпочалася в 1930-х роках з агресії Японії проти Китаю. Згодом вона перекинулася до Європи — в Іспанію та Німеччину. Цей процес не був миттєвим; Друга світова війна точно не почалася 1 вересня 1939 року, а значно раніше.

— Якщо слідувати логіці розвитку війни, чи можна передбачити, коли саме відбудеться удар?

— Це надзвичайно складно. Наприклад, до приходу Трампа американці припускали, що конфлікт між Сполученими Штатами та Китаєм розпочнеться приблизно у 2030-х роках. Проте я вважаю, що це може статися раніше. Важко назвати конкретну дату. Так само неможливо точно спрогнозувати напад Росії на Польщу та Литву з метою пробити коридор до Калінінградської області.

— Як ви оцінюєте наслідки заяв Трампа щодо Гренландії?

— Абсолютно очевидно, що Гренландія є надзвичайно важливим елементом у майбутньому конфлікті. Можна навіть зрозуміти прагнення Америки захопити її та підкорити. Однак брати такі жорсткі імперські методи ніхто не буде. Гренландія є ключовим елементом, адже війна розгортатиметься в Арктиці. Зараз там з усіх боків відбуваються інтенсивні приготування до неї.

Без України Росія ніколи не відновить імперського статусу

— 1990-ті роки можна описувати по-різному, залежно від віку, ретроспективного погляду, соціального становища. Яким для вас було це десятиліття? Чи змінилося ваше ставлення до цього періоду з часом?

— 90-ті роки — це епоха глобальних історичних змін. Я мав дуже теплі стосунки зі Збіґнєвом Бжезінським. Йому я присвятив книгу “Вбити імперію зла”, яка вийшла друком у Києві у 2024 році. Він був для мене важливим учителем, своєрідним наставником.

У ХХ столітті він виділив три найзначніші події. Перша — Перша світова війна та розпад кількох імперій: Австро-Угорської, Османської, Німецької та Російської. Друга подія — Друга світова війна та повоєнний світ, встановлений у Ялті та Потсдамі. І третя — 1990-ті роки, розпад Радянського Союзу. Під час розмови зі мною Бжезінський зазначив, що справа не лише в розпаді Союзу. Найважливішим є відновлення незалежності України. Ви можете уявити, яку роль він відводив Україні. Він слушно вважав, що без України Росія ніколи не стане імперією. Лише підкоривши Україну та об’єднавшись з нею, Росія автоматично відновить імперський статус. Це те, що відбувається нині: триває боротьба за знищення українського народу, який протиставив свою свободу амбіціям Московської імперії зла під проводом Путіна.

— У 1994 році ви стали послом України у США та брали участь у формуванні українсько-американських відносин. Більше того, Будапештський меморандум був підписаний на початку вашої каденції. Розкажіть про атмосферу, яка панувала навколо підписання меморандуму, та про нюанси роботи посольства в ті роки. Якими були українсько-американські відносини тоді?

— Я розповім історію, яка раніше ніде не публікувалася. На початку 1980-х у Радянському Союзі панував Андропов. Це був похмурий період, усі відчували наближення сталінізму. Тоді я був членом Спілки письменників та Спілки кінематографістів, мої фільми демонструвалися, і я отримував значний дохід. Була сформована група для поїздки до Голлівуду. Я подав документи — це коштувало чималих грошей. І тоді один офіцер КДБ почав тиснути на мене: він заявив, що я не поїду до Сполучених Штатів, якщо не погоджуся на співпрацю з ними. Я відмовив йому. Мені було гірко, адже я мав усі підстави для цієї поїздки. На цьому все закінчилося, і я не потрапив до Сполучених Штатів.

Коли я був послом в Ізраїлі, у 1994 році мене викликали до Києва. Я виходив з Банкової, де Кучма повідомив про своє рішення призначити мене послом до США, і вже піднімався бульваром Шевченка біля музею Тараса Григоровича. Раптом до мене підійшов чоловік, і я ледь впізнав того самого офіцера КДБ. Мене вже призначили послом, і він, виглядаючи жалюгідно, сказав: “Ну, такий час був. Вибачте, будь ласка”.

Я прибув до Сполучених Штатів напередодні візиту Леоніда Кучми. Тоді Сполучені Штати втратили віру в Кравчука. Вони вирішили зробити ставку на нового президента, якого вважали прагматиком. Кучму поважали за його керівництво “Південмашем”.

До речі, у 1992 році я був у складі делегації до Сполучених Штатів разом із Кучмою, яку очолював Кравчук. Кучма сидів переді мною, і я не знав, хто це: такий рудобородий, можна сказати, скромний чоловік. Він сидів і лаявся, бо його вражали порядок і чистота навколо. Коли ми приїхали до Центру управління космічними польотами в Х’юстоні, лише двох осіб запросили на шатл: Кравчука та того чоловіка. Я тоді запитав: “А хто це такий?” — “Ти що, не знаєш? Це Кучма, знаменитий директор “Південмашу””.

Отже, я приїхав до Штатів у 1994 році, приблизно в листопаді, за день до приїзду Кучми. Я вручив Біллу Клінтону вірчі грамоти: він прийняв мене з дружиною та донькою. Клінтон — неймовірно талановитий актор. Ви могли одразу закохатися в нього, він чарівна людина. Його називали “тефлоновим хлопчиком”, тобто дуже м’яким. Усе було чудово.

І приїхав Кучма. Тоді вони підписали Хартію українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва. А згодом — Будапештський меморандум. Над розробкою цих двох документів працював Олександр Чалий, заступник міністра закордонних справ України. Його вважали серйозним фахівцем з міжнародного права. Йому допомагали кілька наших дипломатів та Костянтин Грищенко — відомий зрадник України, колишній міністр закордонних справ, фактично російський агент. Зараз він десь переховується у Сполучених Штатах.

У тексті Будапештського меморандуму, який викликав чимало обґрунтованих нарікань, було закладено один пункт: у разі порушення інтересів України між нею та Сполученими Штатами буде проведено спільні консультації для розробки заходів проти ворожих дій щодо України. При цьому абсолютно незрозуміло, що це за консультації, на якому рівні, які саме заходи можуть бути вжиті. І це зробили американці, які вміють детально розробляти угоди. Ось зараз вони представили грабіжницьку угоду щодо наших природних багатств обсягом 56 сторінок. Хоча цей документ частково відповідає п’ятій статті НАТО, згідно з якою у разі агресивних дій військова машина НАТО буде задіяна не одразу, а спочатку будуть проведені консультації.

З цього розпочалася моя діяльність у США. Але ми були в неймовірно піднесеному настрої, бо президентові України вперше організували державний прийом. У Вашингтоні відбувалися пишні заходи. Я був другим послом. Першим був Олег Білорус, який фактично створив матеріальну базу посольства. Він придбав кілька історичних будівель, зокрема ту, де Джордж Вашингтон підписав указ про заснування округу Колумбія. Я облаштував ту історичну кімнату. Ми відвідали Музей Вашингтона, де нас привітно зустріли.

З перших днів роботи ми були зосереджені на побудові міцного стратегічного союзу між Україною та Сполученими Штатами. Багато українських дипломатів керувалися формулою Миколи Хвильового “Геть від Москви!”. Це не декларувалося офіційно, адже всі побоювалися мати ворогів у великій Москві. Президент Леонід Кравчук, потім президент Леонід Кучма, прем’єр-міністр Євген Марчук та вся тодішня еліта підтримували курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. Тоді ще не йшлося про Україну як члена НАТО — в Україні домінували посткомуністи та значна кількість промосковських сил.

Чому американці не прагнули розпаду СРСР

— Якою була особливість американської політики щодо України в той період?

— Американці часто помиляються в оцінках і дотримуються своїх ідеалістично-релігійних поглядів та ілюзій. Вони створили міф, що Росія, скинувши комунізм і привівши до влади Єльцина, повністю звільнилася від імперського шовінізму та всіх комуністичних гріхів і стала на шлях демократії.

Я добре знав посла США в Україні Вільяма Міллера. Під час нашої попередньої зустрічі у Вашингтоні, коли мені вручали міжнародну премію Антоновичів, він сказав: “Юрію, ти не уявляєш, що тут відбувається. Тут справжній фашизм”. Це був період, коли 45-м президентом був Трамп.

Вершиною своєї діяльності у Сполучених Штатах я вважаю створення комісії Кучми–Ґора, яка складалася з чотирьох підкомісій. До речі, з Альбертом Ґором ми познайомилися, коли я ще був народним депутатом СРСР. Тоді сенатор Ґор відвідав Москву, і я розповідав йому про ситуацію в Чорнобилі та екологічну катастрофу в Україні. Також я заявив, що Україна буде незалежною. Він мені не повірив. А потім, коли ми зустрілися у Вашингтоні, він згадав: “Це той чоловік, який сказав, що Україна буде незалежною”.

Комісію було створено у 1998 році. Саме тоді розпочалася наша серйозна співпраця. Сполучені Штати поступово розчаровувалися в Росії. Вони побачили, які фашистські сили діють у цьому хворому механізмі, що мріяв про свою державну велич, про втрачені можливості Червоної імперії. Спочатку їхньою політикою був курс “Russia first”.

Тоді США дали сигнал, що Україна не належить до сфери впливу Росії. Я хотів би, щоб так і залишалося, щоб Сполучені Штати ніколи не зрадили України. Зараз я не впевнений у цьому, спостерігаючи за діями Трампа та його команди.

— Як тоді оцінити промову Буша-старшого “Курка в Києві”, коли він закликав не відокремлюватися і не бути сепаратистами?

— Згадаймо, чим була Україна в Радянському Союзі. Вона не була суб’єктом геополітики, а поневоленою колонією Радянського Союзу. Які особи до 1991 року були українськими геополітиками? Ленін, Троцький, Сталін, Пілсудський, Молотов, Хрущов, Гітлер, Черчилль, Брежнєв. Але жодного українського керівника. При цьому всі усвідомлювали важливу роль України: і Черчилль, і Гітлер. Але ніхто не розглядав Україну як самостійну частину Радянського Союзу.

І раптом перед новоствореною незалежною державою постали величезні геополітичні виклики. Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Євген Марчук, Іван Плющ, Анатолій Зленко та ціла низка політиків: Геннадій Удовенко, Борис Тарасюк, Антон Бутейко, Сергій Комісаренко — різні люди, які тоді були об’єднані Міністерством закордонних справ, розуміли, що незалежність України буде забезпечена, якщо вона стане невід’ємною частиною європейського та євроатлантичного світу.

Я пишаюся тим, що був послом, який закладав основи нашої співпраці. Згодом були відступи, скандал із магнітофонними записами в кабінеті Кучми. Відносини між нашими країнами охололи. Але ми це подолали, і вже з новою силою укладали угоди про стратегічне партнерство між Україною та Сполученими Штатами. Так тривало до приходу команди Трампа.

Щодо промови Буша… Я зустрічався з ним приблизно у 1996–1997 роках у його маєтку в Х’юстоні, де познайомився з синами Буша. Ми розмовляли дві години. На той час він уже активно підтримував незалежність України. Насправді проти незалежності України виступали Джеймс Бейкер, державний секретар, і генерал Брент Скоукрофт, радник президента з національної безпеки. Вони вважали це дуже ризикованим через велику кількість ядерної зброї в Україні. Вони не хотіли виникнення ще однієї ядерної держави. Це була головна причина, чому американці не прагнули розпаду Радянського Союзу.

Горбачов благав Буша допомогти та підтримати його як лідера Радянського Союзу. Він стверджував, що вони підпишуть союзний договір, і все буде гаразд. За таких обставин Буш написав свою промову. Горбачову, до речі, дуже не сподобалося, що Буш їде до Києва.

Детальніше про розпад СРСР та ядерне роззброєння України читайте у книзі “Бомба у спадок” Мар’яни Буджерин

Придбайте книгу в інтернет-магазині видавництва

Єдиної діаспори вже давно не існує

— Як би ви оцінили роль української діаспори в підтримці України?

— Діаспора відіграла надзвичайно важливу роль. Українці, як правило, підтримували республіканців. Їх вважали більш антикомуністичними порівняно з демократами. Мої добрі знайомі розповідали, як до Буша звернулася делегація української діаспори. Це було напередодні 1 грудня 1991 року — виборів президента України та референдуму про незалежність. Вони переконували, що українська громада не підтримуватиме Буша, якщо він не підтримує Україну. Тодішній міністр оборони Дік Чейні добре ставився до України і погодився з делегацією. Тоді Буш пообіцяв підтримати Україну. 27 листопада 1991 року він заявив, що у разі позитивного результату референдуму та виходу України зі складу Радянського Союзу США визнають Українську державу. Це відіграло величезну роль у виборі українського народу, бо всі почули це й подумали: “Так, американці з нами”.

— Якою надалі була участь діаспори в лобіюванні українських інтересів? Сьогодні ми знаємо лише про Вікторію Спартц, яка, хоч і походить з України, працює проти неї.

— Єдиної діаспори вже давно не існує. Перше покоління пішло у минуле. Друге, повоєнне, вимирає. А тепер це вже четверта чи п’ята хвиля, переважно з західної України. Це люди, які підтримують Україну, проводять масові заходи. Ми їм дуже вдячні, але загалом діаспора змінилася.

Пані Спартц, на мою думку, є індивідуальним прикладом не дуже щасливої людини. Це також відображення поглядів частини діаспори, яка категорично виступає проти нинішнього керівництва Єрмака–Зеленського, вважаючи їх абсолютно некомпетентними. Ці представники діаспори ведуть боротьбу проти політичного керівництва України, а отже, фактично проти самої України. Адже сьогодні важко — хоча й можливо — відокремити погляди керівної групи від національних інтересів України.

— Українцям у Штатах закидають, що вони, голосуючи за звичкою за республіканців, привели Трампа до влади. І що, зрештою, вони також несуть певну відповідальність за цей вибір.

— А чи українці не помилялися, коли обирали Зеленського? Абсолютно недосвідчену людину, не готову керувати українською державою.

У демократичному таборі перспектив не було. Байден не ухвалював рішень; це нерішуча, хвора людина похилого віку. Була інфляція. І тут з’явився Трамп зі своїми популістськими обіцянками: я все вирішу, все зроблю, принесу вам щастя і достаток. Він обіцяв зменшити податки та подолати бюрократію. Трамп прийшов не тому, що народ повірив йому. А тепер вони розчаруються, бо грошей немає. Люди відкладають кошти, щоб оплатити освіту дітей, медичне обслуговування тощо, а тим часом пенсійні фонди скоротилися. Це дуже серйозно. За часів Байдена економіка була на піку. А тепер через тарифні війни вона піде донизу.

Стратегічно важливий Ізраїль

— У 1992–1994 роках ви були послом в Ізраїлі. Наскільки Україна усвідомлювала важливість співпраці з цією країною?

— Готуючись до нашої розмови, я переглянув свою промову на засіданні Верховної Ради України у 1990 році, коли розроблялася Декларація про державний суверенітет України. Тоді я заявив, що з точки зору міжнародного права, Україна є напівдержавою з чвертю суверенітету. Наші кандидати на посаду прем’єр-міністра навіть не торкалися питань зовнішньої політики. Де таке бачено? Далі я стверджував, що нам необхідно встановити дипломатичні відносини з усіма сусідніми країнами, зі Сполученими Штатами, Канадою та Ізраїлем. На той час від 300 до 500 тисяч громадян України єврейського походження вже проживали в Ізраїлі.

Ізраїль — це окрема історія. У книзі “Україна в епоху війномиру”2020 рік я присвятив цілий розділ тому, що ми маємо перейняти військовий та політичний досвід Ізраїлю. Україна прагне створити суспільство, яке житиме в умовах постійного протистояння з Росією. Росія не зникне з наших кордонів, незалежно від того, як буде вирішено цю проблему сьогодні. Вона зазнає відплати: її спіткають страшні катаклізми, криваві революції, контрреволюції, громадянська війна.

В Ізраїлі я багато чого навчився. Вперше побачив там дрони, винайдені ізраїльтянами. Сьогодні саме дрони визначають хід війни. Але наші корумповані чиновники приїжджали і дбали про купівлю рожевих унітазів чи домовленості про фінансові оборудки, а не про національні інтереси України. Тоді ізраїльтяни пропонували нам багато перспективних військово-промислових проєктів. А наші лише запитували: “А що я з цього матиму?” Така була ситуація.

— Як ви потрапили на дипломатичну службу?

— У 1991 році я був міністром охорони навколишнього середовища України і брав участь у першому екологічному саміті в Ріо-де-Жанейро. На ньому зібралося 102 країни. Разом зі мною делегацію очолював Іван Плющ, голова Верховної Ради. Ми зустрічалися з президентами, прем’єр-міністрами. Плющ тоді відзначив моє володіння англійською та навички спілкування.

Пізніше на Кравчука чинився величезний тиск з боку атомного лобі, щоб усунути мене з посади міністра. Тоді ми домовилися про припинення будівництва атомних електростанцій в Україні. А куди направляють політичних опонентів? На дипломатичну роботу. Мені запропонували три країни. Я обрав Ізраїль. Чому? Бо як депутат Верховної Ради Радянського Союзу я їздив туди, щоб ознайомитися з можливостями відновлення дипломатичних відносин. Нас там чудово приймали. Я побачив зовсім іншу країну, ніж та, яку показували по телевізору. Перспективну, стратегічно важливу для нас. Тому, звісно, я наполягав на відновленні дипломатичних відносин з Ізраїлем. Так я потрапив на дипломатичну службу.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!