Роман Пономаренко. Українці у придушенні Варшавського повстання.

10:33 сьогодні, 17 серпня 2026

Ці дні відзначаються чергові річниці Варшавського повстання, яке тривало 63 дні з 1 серпня до 2 жовтня 1944 року — це була відчайдушна спроба польської Армії Крайової взяти під контроль Варшаву на тлі наближення Червоної армії.

Одним із усталених польських наративів про ці події є згадка про активну участь українців у придушенні повстання. Ці твердження ґрунтуються на заявах часів війни. Зокрема, у звітах Армії Крайової згадуються українські формування у складі німецьких збройних сил у Варшаві. Ці українці нібито “відзначилися” масовими вбивствами, зґвалтуваннями та мародерством. Найчастіше в такому контексті згадують 14-ту українську добровольчу дивізію військ СС “Галичина”. Однак, якою насправді була роль українців у цих подіях?

Роман Пономаренко

кандидат історичних наук

Детальніше

Німецькі сили у Варшаві

Заколот Армії Крайової у Варшаві застав німців зненацька. Для його придушення німецьке командування зосередило значну кількість військових підрозділів, об’єднаних у корпусну групу “Фон дем Бах” обергруппенфюрера СС Еріха фон дем Баха. Переважно це були тилові та охоронні частини, хоча серед них були й бойові підрозділи, такі як саперні штурмові батальйони, призначені для прориву укріплених позицій. Усі ці підрозділи діяли у складі зведених, імпровізованих бойових груп, а не постійних з’єднань.

Кілька підрозділів, задіяних німцями, складалися зі східних добровольців з радянських територій. Найвизначнішою серед них була Російська визвольна народна армія (відома за російською абревіатурою РОНА) під командуванням ваффен-бригадефюрера Броніслава Камінського. Цікаво, що за батьком Камінський був поляком, але за матір’ю — німцем. Тому вважати його росіянином недоречно.

Warsaw_Uprising_-_Kaminski_(1944) — Майор Іван Фролов та офіцери бригади РОНА. Варшава, серпень 1944 року

Фото: wikipedia.org

Майор Іван Фролов та офіцери бригади РОНА. Варшава, серпень 1944 року

Для бойових дій у Варшаві з особового складу РОНА сформували бойову групу з двох батальйонів, загальною чисельністю близько 1700 вояків. На папері цей підрозділ вважався частиною 29-ї добровольчої дивізії військ СС (російська №1), в яку 1 серпня 1944 року перейменували РОНА. У боях з повстанцями вони зазнали значних втрат — до 30% особового складу і “відзначилися” численними воєнними злочинами. Ці злочини, правда, не виходили за межі тих, що чинили сусідні німецькі підрозділи.

Найімовірніше, серед вояків РОНА були деякі етнічні українці, враховуючи, що більшість їхніх солдатів походили з прикордонних Орловської, Курської та Брянської областей. Однак, достеменно відомо, що ці вояки не ідентифікували себе як українці і не використовували жодної української символіки.

Також у боях у Варшаві німці залучили інші “східні підрозділи”. Зокрема, численні козацькі частини — 209-й козацький поліцейський батальйон, 5-й козацький полк полковника Бондаренка та інші. У їхньому складі також були етнічні українці, проте, найімовірніше, вони не вважали себе українцями, а наголошували на своєму “козацькому походженні”.

Generał_Heinz_Reinefarth_w_czapce_kubance_i_3_pułk_Kozaków — Групенфюрер СС Гайнц Райнефарт та вояки 3-го козацького полку Якова Бондаренка. Варшава, серпень 1944 року

Фото: wikipedia.org

Групенфюрер СС Гайнц Райнефарт та вояки 3-го козацького полку Якова Бондаренка. Варшава, серпень 1944 року

Українські есесівці у Варшаві

Поширені польські твердження про участь дивізії військ СС “Галичина” у варшавських подіях не знаходять підтвердження в жодному історичному документі. Повний перелік німецьких підрозділів, задіяних для придушення заколоту, наводиться у звітах німецької 9-ї армії. Дивізія “Галичина” у цьому списку відсутня. У бойовому шляху української дивізії Варшава також не згадується — на момент повстання бійці відновлювалися після боїв на Львівщині в липні 1944 року. А восени дивізію перекинули до Словаччини для боротьби з місцевими партизанами.

Отже, до Варшави українців із СС “Галичини” не направляли. За винятком одного випадку. Маловідомим є епізод залучення українських курсантів елітної юнкерської школи СС у Брауншвейзі, яка на той час дислокувалася у Познані. На початку серпня 1944 року до канцелярії школи з Берліна надійшов спеціальний наказ відправити у розпорядження командуючого німецькими силами у Варшаві 10 українських юнкерів, які володіли польською мовою. Вони мали виконувати роль перекладачів у добровольчих частинах, укомплектованих східними добровольцями.

Для цього відібрали 10 юнкерів, ймовірно, на добровільній основі. Серед тих, хто зголосився, був Михайло Климюк, родом із Варшави, де проживала його родина, про яку він нічого не чув після початку повстання. Однак, після прибуття з’ясувалося, що їхні послуги не були потрібні. Можливо, це було пов’язано з хаосом, що панував у німецьких частинах, де українці просто “загубилися”. Більшість часу юнкери перебували у штабі без діла.

Warsaw_Uprising_-_Barricade_&_Flag_(1944) — Повстанська барикада з польським національним прапором на одній із вулиць Варшави, 1944 рік

Фото: wikipedia.org

Повстанська барикада з польським національним прапором на одній із вулиць Варшави, 1944 рі

Коли до Познані прибув офіцер дивізії військ СС “Галичина” ваффен-оберштурмфюрер Богдан Підгайний і дізнався про цю ситуацію, він негайно зв’язався зі штабом дивізії, щоб юнкерів повернули. Після втручання штабу дивізії дев’ятеро українців повернулися до Познані. Десятий — Михайло Климюк — загинув на вулицях Варшави, намагаючись дістатися до своїх батьків. На цьому “участь” українських есесівців у варшавських подіях завершилася.

Окремо варто згадати українських вояків з 5-ї танкової дивізії СС “Вікінг”. До цієї елітної дивізії у вересні 1944 року були включені 1000 українців, які раніше служили в дивізії “Галичина”. У вересні 1944 року дивізія СС “Вікінг” діяла в районі Варшави, проте до самого міста бійців не вводили, за винятком окремих незначних підрозділів.

Наприкінці вересня підрозділи “Вікінга” брали участь у ліквідації так званої “Кампіноської республіки” — району, контрольованого польськими партизанами в Кампіноській пущі, на південний захід від Варшави. Після початку Варшавського повстання місцеві партизани активізувалися, і німці провели спеціальну військову операцію для їх придушення, яка була успішно завершена. Формально події в Кампіноській пущі можна віднести до загального “Варшавського повстання”, проте це некоректно, оскільки це була окрема операція, що проводилася поза межами міста.

Український легіон самооборони

Єдиним справжнім українським підрозділом у німецькому угрупованні, який чітко згадується в німецьких документах, є мельниківський Український легіон самооборони (УЛС), який на той час називався 31-й охоронний батальйон СД. Німці справді планували задіяти цей підрозділ у Варшаві, проте повноцінно це їм не вдалося.

У липні 1944 року УЛС відступив на територію Польщі. Серед вояків панувала невизначеність щодо подальших перспектив. Командування Легіону не мало наміру воювати проти польських партизанів. Натомість вони розглядали можливість повернення в Україну для розбудови повстанського руху. Було зафіксовано кілька випадків дезертирства. Німці в цей час серйозно турбувалися, щоб УЛС не перейшов на бік Армії Крайової, тому вжили відповідних заходів. Вони заарештували начальника штабу УЛС Михайла Солтиса, якого згодом стратили, та роззброїли частину особового складу.

75723019-CAB8-4E9A-A207-54B3F2C9CB13_w1597_n_r0_s_s — Панорама зруйнованого Старого міста та Середмістя Варшави у січні 1945 року

Фото: wikimedia.org

Панорама зруйнованого Старого міста та Середмістя Варшави у січні 1945 року

Інших, близько 200 вояків, об’єднали в загін під командуванням генерал-хорунжого армії УНР Петра Дяченка. Як писав ветеран УЛС Михайло Каркоць, Дяченко “ненавидів поляків ще з визвольних змагань 1917-20 років” і “був готовий повести Легіон на Варшаву, щоб “на її воротах шаблі пощербити””.

У вересні 1944 року загін Дяченка перекинули під Варшаву. Чи брали ці українці участь у боях у самому місті, невідомо, принаймні документами чи достовірними свідченнями це не підтверджується. Однак, достеменно відомо, що бійці Дяченка брали участь у згаданій ліквідації “Кампіноської республіки”. У цих боях загинули троє українських вояків на прізвища Довбня, Ворон і Чумак.

Польський “антиукраїнський міф”

Попри відсутність об’єктивних документальних підтверджень, переконання в тому, що українці є одними з головних “катів Варшави”, міцно вкоренилося в польській свідомості. Перш за все, в цьому винна польська пропаганда — воєнна, емігрантська та комуністична. Польські документи та газети часів повстання були сповнені антиукраїнськими гаслами, з твердженнями на кшталт про появу у Варшаві “української дивізії СС” чи навіть “української бронетехніки” та про “українських диверсантів”, які шпигують для німців чи всіляко шкодять повстанцям.

Достовірними джерелами ці інсинуації не підтверджуються. Однак, вони прямо вплинули на долю близько 5000 цивільних українців, які мешкали тоді у Варшаві. Після початку бойових дій вони опинилися між двох вогнів. Поляки ставилися до них як до ворогів. Згідно з даними німецької розвідки, ті українці, які не викликали довіри, були страчені жандармерією АК. Інших направляли на примусові роботи, наприклад, спорудження барикад. Над деякими українцями поляки знущалися. Зокрема, побили директора Варшавської публічної бібліотеки, українського історика Лева Биковського. Також кілька сотень українців загинули внаслідок бойових дій або були вбиті німцями, здебільшого за підозрою у співпраці з повстанцями.

Нині ці псевдонаукові твердження продовжують активно озвучувати польські радикальні політики та публіцисти, зацікавлені у роздмухуванні антиукраїнської істерії. І це попри наявність у Польщі правдивих та об’єктивних наукових досліджень, які пропагандисти свідомо ігнорують.