Її оздоровлювали.

12:29, 31 липня 2026

Переважна частина життя видатної письменниці була позначена боротьбою з туберкульозом. Незважаючи на недосконалість діагностики та лікування недуги в ХІХ та на початку XX століть, представники як традиційної, так і нетрадиційної медицини докладали максимум зусиль, щоб уможливити Лесі Українці активне життя, творчість і громадську діяльність. Деякі лікарі стали її близькими друзями, і їхні взаємини відзначалися надзвичайною теплотою та зворушливістю.

Детальніше

Ілюзорні недуги

Леся-в-Криму — Леся Українка в Ялті, 1897 рік

Усі фото з фейсбук-сторінки Тамари Скрипки

Леся Українка в Ялті, 1897 рік

Недуга Лариси Косач датується 1881 роком. Згідно з офіційною та широко розповсюдженою версією, 9-річна дівчинка застудилася під час Великого Водосвяття на річці Стир, промочивши ноги у валянках. Нині ми знаємо, що збудником туберкульозу є паличка Коха. Ольга Косач завагітніла Лесею, коли її старшому синові Михайлові виповнилося сім місяців. Вагітність та післяпологовий період перебігали з ускладненнями: у матері, за офіційною версією, розвинулася анемія, загальне виснаження організму, і їй бракувало молока для немовляти. Жодна з доступних годувальниць не підійшла новонародженій, і дівчинку годували коров’ячим молоком. Можна припустити, що корова була хворою на туберкульоз, отже, збудники могли потрапити до організму немовляти. А застуда, ймовірно, стала патогенетичним фактором.

“У вересні наступного (1882) року у Лесі з’явилася невелика припухлість на лівій руці, рука боліла, і це заважало грати на фортепіано. Лікар Афанасьєв, який лікував Лесю, призначив мазь і рекомендував відвезти її на море, але стан її не покращувався, вона почала носити руку підв’язаною, набряк збільшився”, — читаємо у спогадах її сестри Ольги Косач-Кривинюк. Євген Афанасьєв став першим лікарем, до якого батьки дівчинки звернулися по допомогу. Однак видатний клініцист-терапевт, професор терапії Київського імператорського університету святого Володимира, діагноз “туберкульоз” не встановив і давав їй рекомендації, як хворій на ревматизм.

Навесні 1883 року у Лесі, окрім руки, почала боліти права нога. Звернулися за консультацією до професора Фрідріха Мерінґа, одного з найпопулярніших київських лікарів. Його діагноз звучав як “золотуха на тлі анемії”, а призначення зводилися до бальнеотерапевтичних заходів та традиційного лікування, що застосовувалося тоді при недокрів’ї.

Справжній діагноз

Діагноз “кістковий туберкульоз” Ларисі Косач вперше поставив земський лікар Борткевич. Саме він порадив звернутися до хірургів. У жовтні 1883 року Лесю Українку проконсультував професор кафедри шпитальної медицини Київського університету Олександр Рінек. На консиліум він запросив свого вчителя, видатного українського хірурга, професора Володимира Караваєва.

Двоє висококваліфікованих київських клініцистів-хірургів підтвердили діагноз земського лікаря, і восени 1883 року Ларисі Косач провели операцію: видалили з лівої руки уражені туберкульозом секвестри кістки. Але перша операція допомогла врятувати руку і зберегти, принаймні частково, її функції. 26 жовтня в листі до матері Леся писала: “Мені зробили операцію 11-го числа об 11 годині ранку: я нічого не чула, тільки щось тиснуло на тім’я. Ото хлороформ. Як зробили операцію, то мене віднесли на ліжко, і я от уже лежу 4-й день. І кумедно було якось від хлороформу: все я чула, що навколо мене говорили, а болю не відчувала, і як руку чикали, не помітила. Прокинулась — голова крутиться, — і клініка, і все ніби мені наснилося, а студенти несуть мене до ліжка. Зовсім дивовижа! Першу добу рука дуже боліла, а тепер зовсім не болить”. Але наприкінці грудня того ж року її почала боліти та набрякати права нога в коліні. Професор Рінек вважав, що хірургічне лікування тут недоцільне і призначив “витягування” хворої ноги з подальшим накладанням гіпсової пов’язки на два місяці й забороною ходити, навіть із милицями.

Лариса і Михайло Косачі. Кримське узбережжя, 1897 рік

Але стан хворої змусив родину шукати інших лікарів. Через п’ять років після операції на руці, у травні 1888 року, Леся з мамою поїхали до Варшави на консультацію до Владислава Краєвського, визнаного авторитетного хірурга. Краєвський вважав, що Лесі потрібна операція на хворій нозі, проте інші варшавські лікарі, яких він запросив на консиліум, мали іншу думку. Остаточно дійшли згоди, що хворій потрібно виготовити протез, який би допоміг їй ходити без болю та сторонньої допомоги. Леся користувалася ним тривалий час — до березня 1891 року.

Після цього вона лікувалася грязьовими ваннами на Хаджибейському лимані поблизу Одеси. 1889 року Лесю знову консультував професор Рінек. Він рекомендував протягом двох місяців проводити “витягування” хворої ноги та посилено харчуватися. У середині березня письменниця повернулася до Колодного. Там їй облаштували систему блоків для витягування ноги та підвісили 9-фунтовий вантажчотири кілограми. Знерухомлена, прикута до ліжка, вона знаходила в собі сили та енергію дистанційно брати участь у молодіжному просвітницькому гуртку “Плеяда”, почала працювати над прозовими жанрами.

“Ця баба не шахрайка”

Проте навесні 1889 року стан дівчини погіршився. На той час їй було 19 років і, певною мірою розчарувавшись у наукових методах лікування, вона вирішила звернутися до народної цілительки Параски Богуш, яка проживала на хуторі Зелений Гай, що належав до села КосівщинаКосовщина, теперішня Сумщина. Протягом травня Леся Українка приймала гарячі ванни з трав’яними настоями, прогрівалася на селянській печі, пила відвари з лікарських рослин. Особливо активно знахарка використовувала стебла та корінь аїру, з яких готувала відвари для хворих на туберкульоз.

10 (3) — Леся Українка з тіткою Олександрою, 1906 рік

Леся Українка з тіткою Олександрою, 1906 рік

Стан хворої покращився. Вона дещо погладшала, вже могла зав’язати шнурки на черевиках, покинула милиці й ходила з паличкою. 24 лютого 1895 року Леся Українка написала з Софії до товаришки Антоніни Макарової: “Коли я була на Харківщині, в Сумському повіті, у тієї баби, що лікує людей гарячими ваннами, то в неї було чимало слабких, таких, як Ваш брат, і вони дуже добре піддавалися лікуванню… Одне, за що можу ручатися, що ця баба не шахрайка, вона не вірить ні в які шепоти, виливання і т.п., а лікування її дуже схоже до лікування грязьовими ваннами в Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем. Нудьга у неї диявольська, але чого людина не витерпить, як знає, що це необхідно!” Перебуваючи на Сумщині, Леся Українка збирала фольклорний матеріал, народні пісні, вивчала особливості культури краю. Все це згодом стало основою її імпресіоністичного оповідання “Весняні співи”.

1891 року, незважаючи на лікування грязями та ропою в Саках, здоров’я Лесі знову погіршилося. Вона вже не могла ходити без милиць і страждала від безсоння. За сприяння лікаря Ярослава Окуневського Леся з мамою поїхали на консультацію до Теодора Більрота, професора Віденського університету та керівника Віденської хірургічної клініки. Він зазначив, що хвору ногу оперувати не потрібно, оскільки гострий процес завершується, і порадив носити апарат, щоби знерухомити хворий суглоб, та приймати морські ванни в Італії.

У листі від 17 березня 1891 року до дядька Михайла Драгоманова Леся написала: “Ходити в апараті мені добре, бо не болить нога і не треба милиці при собі тягати, але трохи погано тим, що все-таки апарат важкий (бо в ньому сталі чимало), через це я втомлююсь і завжди мені спекотно при ходьбі”.

Наступного травня Леся Українка з мамою гостювали в Олександра ДрагомановаЛесиного дядька у Творках поблизу Варшави. Він — лікар-психіатр, один із засновників відомої польської психіатричної клініки. Дядько організовував консультації провідних вчених і передусім взяв на себе лікування соматогенних невротичних станів, пов’язаних із туберкульозом.

1896 року Лесі в хворий суглоб вводили йодоформ. Подруга Лесі, письменниця Оксана Стешенко (Старицька), згадувала: “Я випадково потрапила в той час, коли професор Сапежко зробив Лесі укол у ногу. Це надзвичайно болісна операція. Але Леся без анестезії перенесла її стоїчно. Професор Сапежко казав, що такого терплячого пацієнта він у своїй практиці не зустрічав: “У мене під час такої операції пацієнти-чоловіки ревуть, мов ведмеді, а тут тендітна жінка стиснула зуби і мовчить””. На жаль, покращення від дуже болісного лікування методом “йодофілії” не тривало довго.

Більше про Лесю Українку у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Кримські санаторії

У листі від грудня 1898 року Леся повідомила тітці Людмилі Драгомановій про зустріч із професором Ернстом фон Бергманом: “Бергман сказав, що операцію треба зробити, і щоб я приїхала в Берлін після 7-го січня ст. ст. Так я і зроблю”. Готуючись до операції, Леся поїхала до Ялти, де мешкала на квартирі у доктора Мартироса Дерижанова. Атмосфера в домі підтримувала хвору: вона музикувала з дружиною доктора Катериною, зокрема допомагаючи їй розібрати “Крейцерову сонату” Бетховена, а також ознайомила господарів із найкращими зразками української музики. Доктор Дерижанов лікував її загальнозміцнювальними ліками, препаратами миш’яку та заліза, холодними обтираннями, ваннами, приділяв багато уваги висококалорійній дієті й радив не поспішати з хірургічним лікуванням. Водночас звернув увагу на психічний стан пацієнтки, діагностував у неї істерію, що Леся, зрештою, сприйняла досить спокійно.

Гідротерапія, режим дня та психотерапевтичний підхід доктора та його дружини суттєво поліпшили психоемоційний стан пацієнтки. Лесю зворушувала безкорисливість лікаря, і вона роздумувала, як би йому віддячити. На Великдень поетеса подарувала дружині лікаря ноти “Дванадцятої шумки” українського композитора Михайла Завадського, а лікарю — сорочку, вишиту подільським візерунком.

Вдала операція

До Берліна Леся їздила з мамою і братом Михайлом Косачем, який, як і професор Бергман, закінчив фізичний факультет Дерптського університету й відзначався винахідницьким талантом. Спільно вони сконструювали апарат, який за допомогою Х-променів дозволяв робити знімки уражених руки та ноги. 26 січня 1899 року професор Бергман прооперував хворий суглоб правої ноги 27-річної українки. На деякий час це принесло полегшення, можливість ходити на милицях, творчо працювати. На батьківщину Леся повернулася майже через пів року.

У червні 1901 року на запрошення Ольги Кобилянської Леся Українка прибула до Чернівців і побачила тамтешні гори. Згодом, за порадою лікарів, у супроводі свого майбутнього чоловіка Климента Квітки відвідала Вижницю і Буркут на Галицькій Гуцульщині. Вони зупинялися в Буркутському санаторії. Невдовзі Леся почала набирати вагу, стала менше кашляти, припинилися кровотечі з горла. Мабуть, спрацював ефект оротерапії — відкриття резервних капілярів легенів. 25 липня 1901 року вона написала батькові: “Доктор тут не “казенний”, а незалежний, сам приїжджий, і це краще, бо такому можна більше вірити, — йому немає інтересу в тому, чи хтось тут буде жити і пити воду, чи ні”.

c6efe021-d9b5-48f5-aa48-ea9c1a6ec59c_w1071_r0_s_d3 — Леся Українка в родинному колі. Київ, травень 1913 року

Леся Українка в родинному колі. Київ, травень 1913 року

Згаданий у листі — відомий український лікар Володимир Кобринський. Стан Лесі в горах значно покращився, вона навіть самостійно зійшла на вершину заввишки 1500 метрів. Але наближалася несприятлива для Лесі осінь, тому 18 листопада 1901 року вона попрямувала через Венецію на лікування до Сан-Ремо, де оселилася у далеких родичів Садовських на віллі “Наталія”. Хворою опікувався лікар Невадуров.

У травні 1902 року Леся Українка на два тижні приїхала до Швейцарії, щоб проконсультуватися у провідних медиків. У Цюриху її консультував відомий професор-медик Герман Айхгорст, а в Берні — визначний лікар Герман Салі.

За рекомендаціями професорів у жовтні 1902 року Леся знову поїхала на лікування до Сан-Ремо, де залишилася до травня 1903 року. Проте стан хворої не покращувався, а навпаки. У лютому 1903-го вона написала Феліксу Волховському: “Я занедужала (вже й тоді, як Вам писала, почувалася зле, та думала — минеться), аж до кривавого кашлю дійшла, чого вже давно зі мною не траплялося. Через це мусила на якийсь час покинути всяку роботу, та й тепер [не] беруся до неї, хоч маю її багато”.

У вересні 1903 року Леся Українка з Климентієм Квіткою поїхали до Тбілісі, куди чоловіка призначили помічником секретаря окружного суду. Перебування в Грузії позитивно вплинуло на її стан здоров’я. Перед від’їздом у квітні 1904-го вона відвідала місцевого лікаря, який констатував покращення стану легень.

“Небезпечний вік”

Ще на початку XX століття у Лариси-Лесі стали помітними та прогресували розлади сечовидільної системи, запідозрено туберкульоз нирок. З цього приводу вона звернулася до берлінського професора Джеймса Адольфа Ізраеля, хірурга та нефролога. Він порадив консервативне лікування, передусім тривале перебування в Єгипті.

У листопаді 1907 року Леся знайшла собі нового лікаря в Ялті, німця П. А. Тамбурера. Він діагностував їй туберкульоз сечового міхура. В одному з листів Леся написала: “Вчора лікар Тамбурер теж сказав, що є мені надія і без операції вигоїтися. Тепер, на моє щастя, є мої головні ліки — сонце”.

14У Єгипті серед інших постояльців санаторію — Леся Українка серед гостей санаторію “Villa Continental” у Єгипті

Леся Українка серед гостей санаторію "Villa Continental" у Єгипті

У Єгипті Леся Українка побувала тричі. Під час першої поїздки 1909 року вона відвідала містечко Гелуан поблизу Каїра. Тоді до Єгипту добиралися морем — з Грузії часто пливли пароплави, ціни на квитки були помірними. У січні 1911 року її шлях вдруге проліг до Єгипту. І втретє — навесні 1913 року. Леся там вивчала місцеву історію, перекладала, заради заробітку давала приватні уроки дітям і творила. Її тогочасний учень, син ялтинського винороба Микола Охріменко, згодом згадував: “Знайомство моє з Ларисою Петрівною відбулося в перші дні після приїзду. Я був тоді гімназистом IV класу, і Лариса Петрівна запропонувала мені вивчати з нею німецьку мову. Невдовзі у Лариси Петрівни набралося 6–8 учнів різного віку, з якими вона вивчала мови. Лариса Петрівна була дуже жвавою, рухливою, наскільки їй дозволяла хвороба. Туберкульозна інфекція уразила в неї ліву ногу, ліву руку і горло. Вона кульгала, а ліва рука завжди була в рукавичці…”. В одному з листів із Єгипту Леся написала: “Не бачу, щоб мій загальний стан так тісно пов’язаний був із нирками, а хіба ж не все одно, від чого почуватися розклеєною — чи від нирок, чи від якоїсь іншої, можливо, невиясненої причини. Я починаю думати, що тут просто винен “небезпечний вік”, в який я вже вступила, а коли це так, то тут, окрім часу, ніщо не допоможе, хоч, звісно, і час той нічого веселого принести не може, бо відомо, що принесе “невигойну хворобу” — старість”. Ці рядки належать 42-річній жінці, у якої, здавалося б, ще багато попереду. А проте прожила вона ще лише кілька місяців.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!