Церква, побудована на останках

23:40, 30 червня 2026

Майже 10 тисяч козаків влітку 1651 року полягло в сутичці з польським військом біля села Пляшева на теренах сучасної Рівненщини. Минуло 375 років, та мешканці прилеглих сіл на своїх земельних ділянках регулярно знаходили рештки загиблих. Зрештою на острові Журавлиха споруджено меморіал, аби вшанувати подвиг козаків. Імперська влада сподівалася, що цей комплекс пропагуватиме концепцію “русского міра”. Однак результат виявився протилежним — 1991-го року на місці бою зібралося пів мільйона осіб під синьо-жовтими стягами. Сьогодні тут функціонує Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”.

Анна-Лілія Кокора

журналістка

Детальніше

Денис Мандзюк

журналіст, випусковий редактор журналу "Локальна історія"

Детальніше

Дворянин-археолог

Журавлиху нині складно ідентифікувати як острів. Хоча її оточує неглибока канава, наповнена водою, проте після осушення земель, проведеного за радянських часів, болотиста місцевість трансформувалася у суху рівнину. Згідно з легендами, назва острова походить від слів “жура” і “лихо”. На нього веде кам’яний місток. Перетнувши його та цегляну браму, увінчану хрестом з іконою у ніші, перед нами постає цегляний храм Святого Георгія. Ліворуч розташована дерев’яна церква Святого Михаїла. Однак, спершу ми прямуємо до музею, облаштованого у двоповерховій споруді за Михайлівською церквою.

DSC05151 (1) — Пам’ятник, відкритий з нагоди 300-річчя битви під Берестечком

Усі фото Дарини Лаврін

Пам'ятник, відкритий з нагоди 300-річчя битви під Берестечком

— Берестецька битва 1651 року — одна з наймасштабніших у тогочасній Європі, — розпочинає свою розповідь Лариса Пилипів, співробітниця одного з відділів заповідника. — На полі біля села Пляшева зійшлося приблизно 300 тисяч осіб. З одного боку — військо польського короля Яна II Казимира. З іншого — козаки та селяни під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького, а також їхні союзники кримські татари на чолі з ханом Іслям Ґереєм ІІІ. Останні покинули поле бою у вирішальний момент, захопивши у полон Хмельницького. Козаки відійшли до села Острів, де облаштували табір і протягом десяти днів вели оборону під командуванням Івана Богуна. Щоб вийти з оточення, за ніч спорудили три переправи через болота та річку Пляшівку. Богуну вдалося врятувати основну частину війська, проте втрати були значними — загинуло майже десять тисяч козаків і селян.

DSC04904 (1) — Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”

Національний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви"

Будівлю, де нині розташований музей, звели у 1910-х роках для чоловічого православного монастиря. Однак після Другої світової війни обитель припинила своє існування, а територію острова передали колгоспу. Тут функціонувала ферма, пізніше — пункт ізоляції для худоби, хворої на ящур. У 1960-х роках острів відвідала делегація українських письменників. Митці підняли тривогу, почали публікувати статті в пресі про жалюгідний стан історичного комплексу. Критика мала дію — 1967 року на острові відкрили музей Берестецької битви. Першим директором став місцевий педагог Павло Лотоцький. Артефакти ж збирав Ігор Свєшніков. Походячи зі шляхетської родини, яка мала маєток на розташованому неподалік хуторі Хотин, він з дитинства чув історії про козаків. Він здобув юридичну освіту у Львові, проте паралельно відвідував лекції з історії та археології. Повернувшись на батьківщину, він долучився до створення та наповнення музею. Раптово помер у 1995 році, під час археологічних розкопок у Дубні.

— Останки загиблих у бою козаків не було кому ховати, — зазначає пані Лариса. — Тіла залишалися просто неба, доки земля сама їх не поховала — разом зі зброєю та обладунками. Завдяки торф’яним болотам усе законсервувалося і збереглося у доброму стані. Навіть шкіра та дерево. Тому ми маємо стільки унікальних артефактів.

Більше про Богдана Хмельницького у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Порох, ґудзики, самогонний апарат

Колекція нараховує 5 тисяч експонатів. Лише частина з них представлено у семи залах, розташованих по колу. Лариса Пилипів готова годинами розповідати про кожну знахідку. Ось — козацький порох, виготовлений із сірки, вугілля хвойних дерев і селітри. Ось — предмети козацької канцелярії. Чорнильниця з трьома відділеннями, кожне з яких позначене різною літерою: для чорного, червоного та жовтого чорнил. Пісочниця — документи посипали піском для швидшого висихання чорнила. Цілком імовірно, що цими предметами користувався Іван Виговський, на той час — генеральний писар козацького війська, а згодом — гетьман.

DSC04913 (1) (1) — Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”

Національний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви"

Є три воскові свічки, які досі горять — перевіряли. А також стріли з наконечниками, люльки, намиста, персні, гребінці, сережки, ґудзики, фрагменти музичних інструментів. Елементи одягу — лише чобіт у болотах знайшли три сотні. Кістяні та дерев’яні трубки, призначені для дихання під водою — так козак міг переховуватися протягом кількох годин. Човен-довбанка та пристрій для дистиляції. Так, у походах козаки не вживали спиртного — за порушення цього правила карали смертю. А от у вільний час могли розважитися чи натерти ноги самогоном — щоб зменшити біль.

На одному зі стендів можна побачити, як виглядали козаки різних соціальних станів.

— Заможний козак носив чоботи з добре вичиненої телячої шкіри, шаровари, полотняну сорочку, жупан із ґудзиками, які могли слугувати за кулі, — пояснює працівниця музею. — На поясі він мав шкіряний чохол для зберігання ключів від мушкета. Бідніші козаки також були добре озброєні, проте їхній одяг був простішим. Найгірше спорядженими були селяни. Вони носили домашній полотняний одяг, шкіряні постоли. В атаку йшли з вилами, ціпами, саморобними списами, здобуваючи зброю в бою.

DSC04936 (1) — Козацькі кулі й інструменти в експозиції музею

Козацькі кулі й інструменти в експозиції музею

Французький дипломат П’єр Шевальє, який був свідком битви, залишив спогад про козака Івана Нечая. Той протягом трьох годин самотужки відбивався від натовпу польських жовнірів. Спочатку відстрілювався з пістоля. Коли закінчився порох, він оборонявся косою. Вражений королівський двір пообіцяв козакові життя, якщо той здасться. Нечай відмовився. Тоді жовнір зайшов у воду й пронизав героя списом ззаду.

— Це сталося на озері Козакова яма. Місцеві жителі стверджують, що, відступаючи, козаки затопили там бочку зі скарбами. Вона досі лежить на дні, нікому не піддаючись. Коли вчені досліджували це озеро, то виявили, що глибина води становить два метри, а під нею — непрохідний шар намулу завтовшки чотири метри. Можливо, та довбанка, яку ми маємо в музеї, належала Нечаєві.

Від атеїста до монаха

Перший хресний хід на Журавлиху на честь загиблих козаків було організовано 1909 року, на дев’яту п’ятницю після Великодня. Через рік тут розпочали зведення церкви Святого Георгія Побідоносця. Згідно з переказами, місце для храму вказав Віталій Максименко, архімандрит Почаївської лаври. Він обрав його після того, як почув церковний спів з-під землі. Комплекс, присвячений козакам, що полягли в бою з поляками, мав стати одним з елементів російської імперської пропаганди. Оголосили збір коштів. Серед жертводавців був навіть імператор Микола II.

Георгіївська церква

Георгіївська церква збудована у стилі козацького бароко. Вона цегляна, пофарбована білим, заввишки 28 метрів. Має три яруси. Нижній, підземний, — церква Святої Параскеви П’ятниці. Богослужіння тут проводяться лише взимку. Другий ярус — власне храм Георгія. Тут передбачено проведення відправ просто неба, іконостасом слугує вхід, головною іконою якого є величезна “Голгофа” роботи Івана Їжакевича. Картина написана на металевих листах, частина якої вигоріла від сонця, а метал вкрився корозією. Третій ярус — балконна церква Бориса та Гліба. Для покращення акустики в стіни вмурували артилерійські снаряди. На церковних банях лелеки звили гнізда.

— Скільки себе пам’ятаю, птахи тут гніздяться, — каже пані Лариса. — Їх намагалися вигнати, але вони завжди повертаються.

До храму нас пускає брат Гліб. Йому 86 років, 14 з них він мешкає у монастирі. Одягнений у чорну рясу, сиве волосся зібране у хвіст. Має міцні білі зуби та блакитні очі. Розмовляє спокійно, тихо, постійно усміхається. Розповідає, що народився у багатодітній родині. Батька розстріляли чекісти, згодом померла мати. Він здобув освіту інженера-технолога, працював на заводі в Луцьку, був завзятим атеїстом. У 42 роки він пережив клінічну смерть.

Брат Гліб

— Дружина викликала швидку допомогу, міліцію, — згадує він. — Була зима, пульс не прослуховувався. Мене виносили до машини, щоб везти до моргу, аж раптом я підняв руку. Потім зігнув ногу. А далі сів і прийшов до тями. Поки був у стані клінічної смерті, мав видіння. Я бачив себе у порожньому храмі. Хотів зайти у вівтар, але Господь і Божа Матір зупинили мене: “Не можна тобі сюди, ти грішний”. Пообіцяли пропустити, якщо чесно відповім на три запитання. Що саме питали, не скажу. А тоді брама вівтаря сама відчинилася. Я ступив крок — усе зникло. Саме тоді я повірив у Бога. Після хвороби в мене була паралізована права частина тіла. Молитвою та омиванням свяченою водою я зцілився. Усе своє майно я переписав на дружину та дітей і пішов у монастир. Мені тут добре, бо я служу Богові.

Тут молився Хмельницький

Прямуємо до Михайлівської церкви. Вона дерев’яна, обшита ґонтом. У XVII столітті ця церква стояла у сусідньому селі Острів. Вважається, що перед битвою в ній молився гетьман Богдан Хмельницький. На початку XX століття храм перевезли на острів Журавлиха. Всередині — старий іконостас, прикрашений різьбленням. Обабіч — два кам’яні хрести. А перед іконостасом — спуск у підземелля. Тунель завдовжки 50 метрів веде до крипти, де зберігаються кістки козаків. Вона розташована під церквою Святого Георгія.

Церква Святого Михаїла

— Місцеві жителі знаходили кістки у полях і приносили їх сюди, — пояснює Лариса Пилипів. — Назбиравши цілі купи, їх під час будівництва Георгіївського храму помістили у саркофаг. Ті, що віднайшли пізніше, клали у ніші стін. Востаннє рештки приносили сюди дев’ять років тому. Люди бояться їх переміщувати, тому часто залишають у землі.

Іконостас Михайлівської церкви

Точну кількість козаків, рештки яких знаходяться у крипті, невідома. Деякі з них вивчали антропологи. Вони встановили, що більшість загиблих мали вік 20–40 років. Серед них не лише чоловіки, а й жінки та діти. Зріст — від 1,5 до 1,6 метра. На багатьох черепах видно отвори від куль та сліди від ударів шаблями. Можливо, тут спочивають і останки королівських солдатів, але їх небагато. Більшість тіл полеглих поляків забрали з поля бою. Основний саркофаг прямує вгору і завершується трохи нижче рівня землі скляною домовиною, яку можна оглянути через віконце з вулиці. У ній також складені кістки та черепи.

Крипта під церквою Святого Георгія

— У 1914 році розпочалася Перша світова війна, тому будівництво комплексу було припинено, — зазначає працівниця музею. — Після війни ця територія увійшла до складу Польської республіки. Звісно, поляки не були зацікавлені в увічненні пам’яті місця, яке прославляє їхніх супротивників. Поліція стежила, аби в річницю битви тут не проводилися масові заходи. Попри це, щороку в червні тут відбувалися богослужіння.

У криницях закінчилася вода

Поки ми розглядаємо ніші з кістками, до крипти заходять чоловік і жінка. На вигляд обом не більше 50 років, спілкуються італійською. Віра — українка, Джанні — італієць. Вони одружені 15 років, живуть поблизу Неаполя, мають власний невеликий мотель на березі моря. Коли закінчується туристичний сезон, вони приїжджають на Тернопільщину, батьківщину Віри.

— Джанні дуже подобається подорожувати Україною, — розповідає жінка. — Ми вже побували в Одесі, Києві, Карпатах, відвідали багато фортець. Джанні постійно шукає нових вражень. Нещодавно він знайшов в Google інформацію про цей заповідник — і заявив, що ми мусимо негайно сюди поїхати. Йому надзвичайно подобаються історії про козаків. Для італійців це щось неймовірне, наче пірати Карибського моря. Тут він ніби побачив казку в реальності. Він дуже задоволений. Тепер він хоче відвідати Хортицю.

У затінку дерев біля музею ми спілкуємося з його директором Леонідом Галабузом. Він розповідає, що раніше комплекс мав назву “Козацькі могили” і був частиною Рівненського обласного краєзнавчого музею. 2009 року він отримав статус Національного історико-меморіального заповідника. Однак на матеріальному становищі це суттєво не позначилося.

DSC05165 (1) — Національний історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”

Національний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви"

— Як бачите, розпис “Голгофа” потребує негайної реставрації, — зауважує директор. — Хотілося б збудувати нову будівлю музею, щоб мати можливість представити всі експонати. У 2021 році нам виділили 15 мільйонів гривень у рамках програми “Велике будівництво”, але розпочалася війна — і все було згорнуто. Потрібні кошти й на подальші дослідження. Ми не знайшли одну з козацьких переправ, не проводили розкопок на місці табору. Багато артефактів викопують “чорні археологи”, а потім продають їх колекціонерам. Були випадки, коли ми їх ночами звідси виганяли. Найвищу ціну на чорному ринку мають козацькі шаблі. Я прошу місцевих жителів приносити цікаві знахідки, ми готові їх придбати. Але для них це переважно нецікаво. Хоча є й ті, хто безкоштовно віддає артефакти.

Востаннє археологічну експедицію в Пляшевій проводили 2015 року. Розкопками керував Олексій Войтюк із Рівненського краєзнавчого музею. 2022 року він долучився до Збройних Сил України. Сьогодні молодий археолог значиться зниклим безвісти. Торік у Георгіївському храмі відспівували 28-річного мешканця Пляшевої, який загинув у боротьбі з російськими загарбниками.

— Меморіал на Журавлисі планували як елемент міфу “русского міра”, — констатує пан Галабуз. — А вийшло абсолютно навпаки. Комплекс став символом української боротьби. У 1991 році на річницю Берестецької битви сюди зібралося понад пів мільйона людей. Транспорт не міг дістатися місця, все було заблоковано. У криницях закінчилася вода, колгоспні поля були витоптані. Селяни обурювалися, але згодом їм усе відшкодували з державних коштів. Гадаю, найцікавіше ще попереду. Вже є попередні домовленості про початок нової експедиції наступного року.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!