Найповільніша з отрут". Софія Яблонська про паління опіуму в Китаї

12:24, 13 серпня 2026

Софія Яблонська — одна з найвизначніших постатей українського мандрівництва першої половини ХХ століття. Її шлях проліг крізь Північну Африку, Індокитай та зрештою привів до Китаю — держави, що на той час поставала в очах європейців загадковою та майже недосяжною.

Саме в Китаї українка натрапила на явище, яке глибоко вразило її як спостерігачку та письменницю, — культуру споживання опіуму, невіддільну тоді від повсякденного життя багатьох китайців. У своїх подорожніх записах вона не просто документувала екзотичну для європейця картину опіумних курилень, а намагалася розібратися в соціальних та людських причинах цього явища — бідності, колоніального тиску, розпачу й водночас своєрідного ритуалу, вплетеного в канву тогочасного суспільства.

Публікацію віднайшов Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Софія Яблонська

українська письменниця, журналістка, мандрівниця, фотограф

Детальніше

Софія Яблонська на сходах свого дому в Юньнані (Китай), 1934 рік

Фото із книги "Теура. Софія Яблонська" видавництва "Родовід"

<p>Софія Яблонська на сходах свого дому в Юньнані (Китай), 1934 рік</p>

Опій це є один із найбільш п’янких, але й витончениххитрих засобів, хоч виробляють його з невинної на вигляд рослини — з маку. Не з насіння маку, бо з нього можна в найліпшому випадку здобути жирну олію й макуху, — а з живого соку макової квітки. Його сіють тут, у Китаї, рано навесні та, як тільки простори макових полів зацвітуть білими, рожевими та чорними квітами, китайці йдуть надрізати зелені голівки маку й випускати з них білий їх сік. Краплю по краплі, що стікає з зеленої голівки додолу, вони її збирають у крихітні горщики, що прив’язані під шийкою макової квітки. Цей липкий сік китайці ферментують, сушать та збивають у грудочки, — при чім він чорніє і твердне як глина.

Приготування опію надзвичайно складне, і вимагає справжньої китайської витримки.

Коли опій у грудочках має вже кілька місяців “віку”, його розмочують у воді, варять у спеціальних казанах, товчуть, додають води і ставлять, щоб настоявся. Нарешті старанно проціджують крізь окремі сита, опісля ж знову варять, аж він згусне на чорну масу, подібну до розплавлених вершкових вишень.

Але новоприготований опій ще не придатний для куріння. Він мусить знову ферментувати, при чім китайці дбають, щоб він не запліснявів або не скис. Тримають його в надзвичайно чистих горщиках, при усталеній температурі і щодня дбайливо перемішують. Щойно, як ферментація завершиться, опій закопують у горщиках у землю й чекають, щоб він трохи визрів.

Як вино — чим старіший опій, тим він смачніший, і тим більшу має цінність. Я знаю китайця, що курить опій свого прадіда, як це пасує членові заможної родини.

Хоч тут ще не кінець труднощам, — ще треба вміти курити опій, та передусім виготовляти люльки.

Для цього теж потрібне спеціальне курильне приладдя: таця з лампочкою, яку ставлять на канапе (бо опій курять лежачи), щипці, голки, гачок, та нарешті сама довжелезна люлька (дірява бамбукова тростина) з чашечкою, яку встромлюють майже під кінець бамбусу. Над лампочкою із заокругленим склом, де є малий отвір, китаєць на двох довгих голках нагріває краплю по краплі опій та смажить його, аж він цілком твердне. Тоді заокруглює кульку і встромлює її в малий отвір у чашечці. Щойно цю чашечку нагрівають над вогником лампочки і сильним подихом втягує опій, що сичить і видає з себе синій запашний дим.

На вигляд це не складна справа, хоч виготовляти люльки це така делікатна робота, що треба мати до цього окремий хист та кількарічну практику, бо не кожний уміє виготовляти добрі люльки.

Не можна заперечити, що курити опій приємно, тим більше з самого початку… — загадковість цієї отрути, привабливий настрій курильні (де лежать на кольорових канапе при освітленні двох-трьох ліхтариків), та зрештою гіркуватий запах опію в його заспокійливий вплив, — все це принади опію, який рідко коли відпускає того, хто вже раз потрапив у його зрадливі пута. Спершу опій заспокоює біль, жаль, страждання, та не пробуджує в людині жодних звірячих, ні навіть жодних “людських” інстинктів. Пробуджує хіба тільки приємні марення та милі спогади.

Спершу здається, що він має самі добрі якості та жодних вад, і це власне його найхитріша принада. Зате потім… Потім людина, щораз то більше звикає, мусить вживати його більше, вона отруює свій організм, і згодом уже не відчуває жодної приємності. Але вже запізно покинути курити, — опій стає необхідною для організму отрутою, без якої, так само як і від якої, чекає смерть.

— Коли це правда, — питала мене якось у Європі одна моя знайома, — то яким же дивом китайці курять його вже від віків і ще досі від цього не вимер їх рід?

sofia (8).jpg — Селяни на заливному рисовому полі у Китаї, 1930-ті роки

Фото із книги "Теура. Софія Яблонська" видавництва "Родовід"

<p>Селяни на заливному рисовому полі у Китаї, 1930-ті роки</p>

Тут я хочу відповісти на це питання всім, кого це цікавить.

Передусім китайці не курять опію “від віків”, а не більше як сто років, від часу “війни за опій”, коли англійці почали його вивозити з Індії. Потім, їх організм не реагує з такою силою на опій, як організм людини білої раси.

Авжеж не всі китайці курять опій. Жінки, наприклад, дуже рідко, — ця звичка могла б зменшити їхні дітородні здібності.

Зазвичай китайці починають курити щойно на старості років, коли вони виконали всі свої родинні обов’язки та залишили на своє місце нове покоління, коли їхні життєві сили вичерпалися. Вони курять, щоб усолодити собі старість, несвідомо прискорюють смерть, що “забере їх уві сні і нездатних до життя віднесе у потойбіччя”, як вони кажуть. Рідко коли трапляється, щоб китаєць у розквіті сил курив, (та тим більше тепер, відколи “заборонено опій у Китаї”). Хіба, що вживає його як “ліки” на якусь хворобу або на природжену слабкість. Але що майже в кожнім домі є дід з курильнею, то, звичайно, можна мати враження, що всі китайці курять.

А понад усе помилкова є думка, що від куріння опію швидко вмирають. Це справа довгих років. Це безпомильна, хоч найповільніша з отрут. Отруєння найшвидше настає в нас, людей білої раси. Від трьох років мого перебування тут я вже втратила трьох моїх добрих знайомих, що повмирали від куріння опію в довгих муках, які могла полегшити тільки смерть.

Один із них, попри свою колишню жвавість і бистроту розуму, помер передчасним, безсилим трупом, байдужим до життя й до смерті. Пригадую собі його майже останні слова:

— Ні, не куріть! Світ не вартий того, щоб так страждати… не вартий, щоб за нього вмирати… хоч, скажіть мені, чи взагалі варто жити?

Це є природний “світогляд” сп’янілого, що спалив усю свою силу й віру в сильному димі опію.

Як я тільки приїхала на Далекий Схід, то один мій знайомий лікар дав мені дуже мудру пораду. Він сказав:

— Коли правда, що вас палить бажання пізнати “таємницю опію”, то вже краще відразу ковтніть добру його дозу, від якої за кілька хвилин пізнаєте аж до кінця його страшну “таємницю”: спершу певну, помірну велику насолоду, потім страшні муки, з яких визволить вас зовсім певна, невблаганна смерть. Це краще, ніж розділити цю працю на довгі роки, які з вас зроблять нездатну до життя людину, живого трупа.

Це була одна з найкращих порад, яку я коли-небудь отримала від лікаря, бо він вчасно застеріг мене перед небезпекою, яка, зрештою, йому самому загрожувала вже від кількох років.

Юанфу (Юнан, Китай).

Взято з Яблонська С. Як роблять опій, як його курять і як від нього гинуть. Життя і знання. 1936. Ч. 6. 109−110.