Чуєш, як гуркочуть гармати? І ти туди їдеш?". Спогади капелана про Велику війну

14:25, 27 липня 2026

Задоволення духовних потреб вояків було й залишається ключовим елементом високого морального духу в армії. У війську Австро-Угорської імперії, що об’єднувало представників понад десяти різних етносів, практикувалися три основні релігії: християнство, юдаїзм та іслам, а також чотири конфесії в межах християнства: римо-католицизм, греко-католицизм, православ’я та протестантизм. Австрійське військове керівництво передбачило близько 25 штатних посад для українських капеланів, з яких 17 були призначені для греко-католицьких священнослужителів. Капелани, маючи звання капітана (фельдкурати), носили військову уніформу з хрестом, але без офіцерських відзнак.

Представляємо уривки зі спогадів фельдкурата отця Макарія Каровця, присвячені його службі на італійському фронті під час Великої війни. Отець Макарій (Михайло), представник Чину святого Василія Великого, відомий як капелан УГА та редактор видання “Місіонар”. Окрім духовної діяльності, він також проявив себе як журналіст, науковець та військовий діяч.

Оригінальне написання тексту збережено. Матеріали для публікації підготував працівник Львівської наукової бібліотеки Данило Кравець.

Отець Макарій Каровець

Фото: wikipedia.org

Отець Макарій Каровець

Я вирушив на Італійський фронт наприкінці червня 1918 року. Мене призначили до Золочівського піхотного полку. У Відні я мав намір відвідати онуку імператора Франца Йосифа, до якої їздив у 1916 році за дорученням полковника і старости К. Гужковськогобарон Казимир Гужковський один з організаторів УГА. Це була архікнягиня Єлизавета, донька баварського короля. Я звернувся зранку до імператорської канцелярії, до староства к.к. Burghauptmannschaft. Служба не була впевнена, чи її королівська Високість вдома, адже архікнягиня мешкала не в місті, а далеко, на Віденській вулиці, у віллі на Wiedenhauptstrasse.

Мені доручили зателефонувати до її резиденції. Я не очікував, що в залі, де знаходився телефон, буде імператорська почесна варта. Коли я увійшов до кімнати, пролунала команда: Habt Acht! Переді мною стояло близько 30 гвардійців, міцні, як дуби, у блискучих мундирах. Усі вони були фельдфебелі. Не бажаючи потрапити в ще більш незручне становище, я попросив командира запитати за вказаним номером, чи її Високість вдома. Я пояснив, що не маю досвіду користування віденськими телефонами. Командиру відповіли, що її Високість перебуває за містом, am Lande, далеко за Лінцем, у Верхній Австрії.

Чим далі від Відня, тим менше людей подорожувало потягом, і чим ближче до італійського фронту, тим менше було цивільних. Від Герцу цивільних вже не спостерігалося. Подорожували виключно військовослужбовці. Я знав, що прямую на італійський фронт, але точне місцезнаходження мого полку було мені невідоме, хоча від Моравської Острави я вже отримав “явний наказ”. Перебуваючи за Ізонцо, я вже був в Італії. Один момент був для нас надзвичайно ризикованим, коли ми їхали з Трієсту деякий час уздовж узбережжя. Італійці здійснили кілька пострілів з військових кораблів з Адріатичного моря, які розривалися над нашими головами біля самого потяга, падаючи на скелі. На коридорі потяга стояло кілька старших офіцерів. З їхніх виразів обличчя я, хоч і був новачком на фронті, зрозумів, що ми перебуваємо в серйозній небезпеці. Машиніст чомусь рухався дуже повільно. Незабаром поїзд повернув на північ у напрямку Герцу, а відтак вже сміливо вирушив до Італії, до столиці Фріулі-Венеція-Джулія, міста Удіне. Тут я переночував, зголосившись на станційній команді. Наступного дня, побачивши кафедральний собор, я подзвонив до брами, здається, капітули, адже вийшов поважний місіонер і на моє прохання відчинив собор. До мене приєдналися кілька австрійських солдатів, які також бажали оглянути собор. Війна, хоч і страшна, надає чудову можливість багато чого навчитися, якщо людина того прагне.

Група австрійських генералів і офіцерів з цісарем Карлом (стоїть на третій сходинці посередині) з приводу відзначення ордером Марії Терезії

Фото з книги о. Макрій Каровець "Спомини зі Світової війни. Спомини фельдкурата"

Група австрійських генералів і офіцерів з цісарем Карлом (стоїть на третій сходинці посередині) з приводу відзначення ордером Марії Терезії

Наступного вечора я виїхав з Удіне на північ до Джемони, де знаходився збірний пункт для тих, хто прямував на фронт. У Джемоні командир збірного пункту, майор, повідомив мені, що я повинен їхати до Ваццолі, де знайду свій 80-й полк. Зі залізничної станції в Удіне я зателефонував до свого брата, який вже перебував неподалік від фронту, приблизно на півдорозі між Удіне та П’явою, куди я прямував. Я хотів з ним зустрітися. Він приїхав до мене на возі. Коли ми очікували потяг, брат запитав мене: “Чуєш, як страшно б’ють гармати? І ти туди їдеш?”. Справді, земля тремтіла від гуркоту гармат. Очі мого брата наповнилися сльозами. Я попрощався, сів у поїзд і вирушив у ту вирішальну битву. Прибувши вночі до якогось містечка, я переночував у будинку і наказав ординарцеві спати в тій самій кімнаті, бо хто знає, що може статися. Це було напередодні неділі. Я попросив розбудити мене досвіта, бо поїзд відходив рано, а я дуже хотів відправити Службу Божу, оскільки тієї неділі було свято Пресвятої Євхаристії та святого Івана Хрестителя. Після Служби я попрощався з парохом і сів у поїзд.

На одній зі станцій нам повідомили, що потяг далі до Конельяно не йде, оскільки італійці з-за П’яви обстрілюють станцію. Від станції мені довелося йти пішки через ліс під палючим сонцем. На станційній команді у Ваццолі (5 км від фронту) мені дали коней, і я під вечір дістався до свого полку.

***

Одного недільного ранку граната впала прямо під дверима нашого помешкання, вирвавши землю завглибшки в метр, викинувши цеглу та каміння на поверх. На щастя, за хвилину до цього я відступив від порога, з якого ми з полковником спостерігали, як перед падінням гранати вирвало з корінням дерево. Незважаючи на таку близьку небезпеку, наші солдати залишалися бадьорими. У неділю я проводив дві Служби Божі: одну о 7-й годині для поранених та хворих на малярію, а о 9-й — для полку, тобто для тих солдатів, які не перебували в окопах. Хоча в окопах було безпечніше, а похоронів звідти було менше, ніж з казарм.

Докладніше про Велику війну у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте електронну версію журналу в інтернет-магазині видавництва

***

Не буду описувати фронтове життя. Воно всім відоме. Гармати, літаки вдень і вночі. Часто неможливо було знайти спокійне місце, граната знаходила тебе всюди, або, радше, шукала. Італійські літаки не завжди стріляли. Одного разу один скинув з гори листи до наших солдатів від полонених українських вояків, які перебували в Італії. Італійці знали, що в тій дивізії, де ми стояли на фронті, було два українських полки: 80-й і 30-й; 102-й був чеський, а 91-й — німецький. До нас італійці часто кидали українські листівки, ставлячи питання: “За що ви, власне, б’єтеся? Повертайтеся до своєї Галичини”. Той, хто приносив таку листівку до полкової канцелярії, отримував десять гелерів. Хлопці мали багато таких листівок, але не йшли за винагородою, їм і так вистачало грошей. Про командира нашого 80-го полку мушу висловитися найкращими словами. Він був не лише видатним командиром. Під час бою він сидів на камені і, незважаючи на свист куль навколо, пильнував лінію, віддаючи накази. На службі він був першим, подаючи найкращий приклад. Хоча він був протестантом, він виявляв велику повагу до мене як до священика. Коли мав вільний час, він приходив на Службу Божу і не сідав під час неї, хоча були для цього крісла. У нашому 80-му полку було декілька німців, чехів та деякі поляки. У дні латинських свят він просив мене відправити для них Службу Божу, хоча більшість полку належала до нашого обряду.

Солдати на дерев’яному містку через р. П’яве

Фото: artsandculture.google.com

Солдати на дерев’яному містку через р. П’яве

Хоча у штабі були представники різних національностей (був один поляк, який не любив українців), різних віросповідань, різних поглядів, проте ніколи не виникало жодних суперечок, ні релігійних, ні національних. Як тільки хтось сказав щось, що порушувало релігійні чи національні норми, або сказав щось недоречне чи двозначне, він мусив заплатити штраф у 20 сотиків.

Той полковник, про якого досі з великою повагою згадую, мав прізвище Мігуля, походив з Тропави на Сілезії. Коли болгари відкрили фронт у вересні 1918 року, нас, австрійців, кинули на македонський фронт, де ми перебували до кінця війни. Мігуля хотів вступити до нашої Галицької армії як генерал, оскільки вже мав бути призначений за Австрії. А ми мали так мало власних вищих офіцерів.

***

Ще наприкінці липня 1918 року до мене зайшов один німецький поручник і, у повній довірі, просячи не зрадити його, поінформував мене про стан нашого полку.

“Я, — сказав незнайомий мені поручник, — вважаю своїм обов’язком поінформувати вас, отче курате, про стан нашого полку. Наша 80-ка вже четвертий рік безперервно на вогні фронту. Дуже багато українських вояків загинуло. Складається враження, що АОК (Начальник Команди Армії) ніби поставив собі за мету знищити цей полк, оскільки він український. Зазирніть, каже, до своїх актів у канцелярії, яка у вас є, скільки наших з полку вже загинуло. Якщо маєте знайомих у Відні, у парламенті, пишіть і подайте цим панам, щоб вони робили всі можливі заходи для виведення нашого полку звідси”.

Усе пополудні я переглядав метрики, рахував, скільки за цей час загинуло наших солдатів з 80-ки. І я дійшов до сумної цифри. Наш 80-й полк втратив від початку війни, спочатку на сербському, потім на італійському фронті (на російському наш полк, здається, не був, хіба що якийсь батальйон) цілих 4000 людей, тих, хто загинув у бою, або потрапив у полон. Жахлива цифра.

***

Ще 2 листопада, після Служби Божої, я підносив заклик на честь Австрії: Хай живе Австрія (Hoch Osterreich) — хай живе Мала Україна Галичини як українське відновлене королівство в союзі з Австрією. На Дунаї нам деякі угорські солдати повідомили, що Галичина вже відпала від Австрії.

І ми не знали, що Австрії вже не врятувати, і що в Галичині вже 1 листопада існувала наша українська держава.

Взято з о. Макарій Каровець. Спомини зі Світової війни. Спомини фельдкурата 80 п.п. 9 австрійської дивізії. Накладом і друком отців Василіян у Жовкві. 1934.