Люди зустрічали своїх солдатів

10:50, 13 липня 2026

Липень 1944 року вписався в українську військову літопис як час великих випробувань та подвигів. Битва під Бродами стала бойовим хрещенням і важким іспитом для воїнів Дивізії “Галичина”. Незважаючи на тривалі суперечки навколо цих подій, найціннішими свідченнями для розуміння повсякденного життя фронтовиків та їхнього психологічного стану є спогади очевидців.

Запрошуємо ознайомитися зі спогадами ветерана Дивізії, які вперше побачили світ на сторінках української преси в діаспорі у 1975 році – з нагоди 31-ї річниці Бродівської битви. Подібні мемуари показують, як збережена в еміграції пам’ять комбатантів стала фундаментом для формування ідентичності української еміграції у повоєнний час. Матеріали відшукав Данило Кравець – старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент “Львівської політехніки”.

Минуло вже понад три десятиліття відтоді, як з молодих вояцьких грудей лунало славне бойове “Слава!” разом із гуркотом кулеметів та вибухами гармат, нагадуючи ворогу, що українська боротьба ще триває і буде доведена до успішного завершення.

Стояв чудовий сонячний ранок, таких багато в нашій Україні, коли воїни Дивізії “Галичина” здійснювали прорив з оточення, розпочавши бій, що не поступається історичним подвигам, як-от Маківка, Лисоня та інші, що стали легендою Українських Січових Стрільців. Згадуючи сьогодні цю незабутню битву, криваву жертву Дивізії “Галичина” та полеглих побратимів, ми схиляємо голови перед їхніми душами, адже вони відійшли з вірою в непохитну істину: доки житимуть українці, готові боротися за втілення ідеї Української Державності, доти ця ідея житиме й наближатиметься до реалізації!

Згадуючи цю битву як її учасник у 31-шу річницю, хочу зосередитись на подіях, що передували формуванню Дивізії “Галичина”, викладаючи їх так, як я їх сприймав тоді, і як би їх представив будь-який інший юнак, що був поруч зі мною і мріяв про здобуття Української Держави зі зброєю в руках, наслухавшись розповідей батька про визвольні змагання часів Першої світової війни.

4-Biy-pid-Brodami.-Lipen-1944-r.-Tanki-ohoronyayut-proriv — Танки охороняють прорив. Броди. Липень 1944 р.

Фото: з фондів ЛІМ / photo-lviv.in.ua

Танки охороняють прорив. Броди. Липень 1944 р.

Настав пам’ятний 1943 рік, коли на Східному фронті вирішувалася доля Другої світової війни, коли поширювалася думка про неминучий крах нацистської Німеччини, а майбутнє сильно ослабленої більшовицької держави залишалося невизначеним.

У такій ситуації, коли обидва тоталітарні режими, прагнучи перемоги, не зважали на знищення значної частини людства, багато східних народів постало перед вибором: як зберегти своє фізичне існування і бути готовими збройно захистити права своєї державності у випадку розпаду радянської та німецької імперій.

За таких умов опинився й український народ. Перед нами постало питання подвійного захисту: збереження фізичного існування та досягнення національного визволення. Для цього завдання були сформовані дві формації: повстанські загони УПА, які тоді створювалися на Волині, та легальна, модерно вишколена, оснащена найновішою зброєю, Дивізія “Галичина”.

Ми, випускники Фахово-Технічної Школи у Львові, приблизно порівну розділилися між цими двома формуваннями — ніхто з нас не бажав виїжджати на роботу до Німеччини.

Ідея повстанського руху в той час набувала широкого розголосу, а сама Повстанська Армія перебувала на етапі формування; однак відчувався великий брак добре підготовленого старшинського та підстаршинського складу. Тому багато юнаків, свідомих свого патріотичного обов’язку, обрали Дивізію, хоча серце прагнуло до лісів, куди, як вони думали, можна буде повернутися після навчання. Дивізія “Галичина”, пройшовши за рік вишкіл у різних місцевостях тодішньої Німеччини, була готова до бою. Близько 15 000 добре підготовлених вояків служили в її рядах.

У той час загальна лінія фронту посунулася далеко на захід, від Сталінграда до західноукраїнських земель. Гострий брак людських резервів для боротьби з Совітами змусив німецьке командування направити Дивізію на український фронт, хоча серед німців існували серйозні побоювання щодо можливого переходу всього складу Дивізії до УПА; це вже трапилося з деякими окремими підрозділами, що раніше вступили в бій з більшовицькими партизанами. Проте існували й інші міркування: український вояк, борючись на рідній землі, захищатиме її до останнього.

Серед вояцтва почали циркулювати радісні чутки про розташування Дивізії в різних куточках Галичини – у Станиславові, в Карпатах тощо. Кожен юнак мріяв ще перед виходом на фронт зустрітися з рідними, з коханою дівчиною, а дехто – з дружиною та дітьми. Тому кожен прагнув якнайшвидшого виїзду на рідну землю, щоб стати на її захист.

Пор. Мих. Ліщинський у товаристві 4-х стрільців. Броди, липень 1944 року

Фото: з фондів ЛІМ / photo-lviv.in.ua

Пор. Мих. Ліщинський у товаристві 4-х стрільців. Броди, липень 1944 року

Настали пам’ятні дні червня 1944 року, коли після польової Служби Божої частини одна за одною почали вирушати на Схід. Радість і хвилювання охопили кожного з нас – радість, бо нас знову вітатиме рідна земля після однорічного блукання різними вишкільними таборами Німеччини; а хвилювання, бо попереду було невідоме вояцьке фронтове життя.

Дивізійники ніколи не забудуть тих днів, коли на залізничних станціях народ вітав своє військо; дехто з нас мав нагоду зустрітися з рідними, а дехто лише кинув погляд на рідний дім, що трапилося і зі мною, бо поїзд… поспішав на Схід. Люди приймали нас, чим мали, і з вірою в перемогу прощалися з нами. Фронт був вже зовсім близько.

З 15 червня до 5 липня Дивізія передислокувалася на призначений відрізок східнього фронту, вивантажуючись на станції Ожидів. Тут довелося вперше пройти бойове хрещення. Я командував підрозділом зенітної артилерії – “двійкою”; моїм завданням було захищати важку зенітну артилерію від низьких нальотів ворожих літаків, а також від наступу піхоти. Не встигли ми добре розвантажитись, як радянські “Іллюші”бойові літаки “Іл” привітали нас вогнем на станції.

Деякі наші підрозділи, займаючи бойові позиції, часто залишали фронтові лінії порожніми або вже зайнятими ворогом, і доводилося збройно вибивати його звідти. Ми не були до цього повністю готові, проте українські вояки розуміли, що захищають останній клаптик своєї землі. Сміливо й героїчно займали ми призначені нам позиції та намагалися їх утримати, хоч і ціною великих втрат. Дивізія опинилася в епіцентрі бою, займаючи відрізок від околиць Бродів до Золочева. Загалом відчувалося тривога, щось було не так, здавалося, що ми потрапили в засідку.

Ворог розпочав нещадний наступ, намагаючись знищити Дивізію на її початкових рубежах, бо знав, що в її лавах, разом із ветеранами Першої світової війни, стоїть цвіт української нації, що покинув книжки, рідних, а дехто – дружину й дітей, аби продовжити боротьбу українського народу з агресором. Хитро розкинені ворогом листівки та відозви не мали жодного впливу на вояцтво – кожен з нас знав одне: боротьба до перемоги або до загину!

Перше бойове хрещення вояцтво витримало героїчно, однак недовго. Настав пам’ятний день, коли Дивізія “Галичина” опинилася в лещатах ворога, оточена з усіх боків.

Ніби перед бурею, на нашому відтинку навпроти Суходолів було досить спокійно. Скориставшись нагодою, ми з поручником поїхали в сусіднє село у справах. Не встигли ми роздивитися, як до села прибув зв’язковий, щоб негайно повертатися на позиції, бо приїхав командир нашого батальйону. І просто не хотілося вірити, коли командир повідомив нас, що ми оточені ворогом.

Це був пам’ятний і сумний день також для всієї Галицької землі, бо в той час ворог проломив оборону і пішов у наступ на всьому галицькому фронті. Дивізія опинилася в кільці: Буськ – Ожидів – Олесько – Гута – Майдан – Княже – Красне.

На нас, оточених з усіх боків, почалася нещадна атака ворожих частин. На Дивізію та залишки 13-го корпусу від світанку до заходу сонця налітали ескадри винищувачів, паралізуючи нашу оборону. З двох боків нас обстрілювали артилерія та танки, не кажучи вже про піхоту, яка розпочала генеральний наступ. Наші оборонні лінії були зламані. Ряди оборонців з кожним днем ставали рідшими, вкриваючи поле бою полеглими…

Почала відчутно бракувати боєприпасів та пального для автомобілів, бо Дивізія за час перебування на фронті не отримала жодного постачання, користуючись лише зброєю та боєприпасами, привезеними з вишкільного табору. Під натиском ворога залишки 13-го корпусу почали фатально скупчуватися, що давало ворогу можливість знищувати корпус ще більше.

Розбите вояцтво Дивізії сконцентрувалося здебільшого в лісі, селах Підлісся, Ожидів та околицях могили Шашкевича. Тут, біля підніжжя могили, були наші останні позиції важкої зенітної артилерії, що залишилася нам після відступу із Суходолів, де нам довелося обороняти відступ нашої піхоти 30-го полку. На зворотному шляху важка зенітна артилерія також прикривала наш відступ в околицях Ясенева проти радянських танків, які з’явилися несподівано, щоб відрізати шлях відступаючим частинам.

Перша спроба прорватися в напрямку Буська не вдалася. Несподівано надійшла звістка, щоб пробиватися в бік околиць Золочева, куди ззовні оточеного кола пробивалися до нас дві танкові дивізії, щоб допомогти проривові.

2-Viddil-zv---yazku-bilya-Ozhidova.-Lipen-1944-r — Відділ зв’язку. Ожидів, липень 1944 р.

Фото: з фондів ЛІМ / photo-lviv.in.ua

Відділ зв’язку. Ожидів, липень 1944 р.

***

Часом зараз, коли бачимо молодих людей, байдужих до долі свого народу, виникає думка: скільки б могли зробити для України ті, кого ми залишили під Бродами, хто не питався, що їм дасть Україна, а своєю жертвою молодого життя засвідчив свою безмежну любов до Батьківщини.

І так, через Білий Камінь, Белзець ми дійшли до села Почапи. На цьому шляху ворожі літаки збирали своє найбільше жниво; вздовж усієї дороги палало єдине вогнище, де горіли рештки військового майна, а навколо все було вкрито людськими та кінськими трупами.

У Почапах ми провели ніч, а зі сходом сонця розпочали подальший наступ, який був перерваний появою ворожих танків, що остаточно зламали наші ряди. Довелося знову відступати в село, залишивши на полі багато убитих.

Основна маса наших вояків прямувала на південь, намагаючись перейти міст під залізницею. Ворог спрямував туди свій вогонь. Із заходу в нашу колону врізалися ворожі танки, безжально розчавлюючи все на своєму шляху. У головній колоні посилилося замішання. Усі кинулися в паніці через залізницю в напрямку гори під лісом. Усю площу перед залізницею заливав ворожий вогонь. Лише ця площа відділяла нас від лісу, куди відступала основна маса наших вояків.

Разом із нашим військом багато місцевих мешканців намагалося прорватися крізь ворожі позиції, воліючи навіть смерть, ніж залишитися під владою більшовиків. І тут згадується ще один трагічний образ у моїй пам’яті, що залишився зі мною назавжди: коли мені щасливо вдалося перебігти через долину та залізничний шлях, я дістався краю лісу під захист дерев, і тут спіткнувся об два тіла – труп українського старшини і поруч з ним смертельно поранена дівчина в передсмертні хвилини. Цей образ не дає мені забути, що українська нація бореться як єдине ціле, що немає різниці, чи це чоловік, чи жінка, а всі разом стоять у боротьбі та приносять криваві жертви.

Коли я востаннє кинув погляд у бік долини, там ще вирувала битва, а над горою кружляв ворожий літак, наче зловісний ворон, що чекав кінця своєї жертви.

Лише кількасот щасливців врятувалися з цього прориву. За приблизними підрахунками, 2500 вояків повернулися до складу іншої дивізії, 4000 залишилися в УПА, 2500 потрапили в полон. З зенітної артилерії, яка складалася з трьох сотень з допоміжними частинами, тобто з 860 вояків, повернувся лише вісімдесят один. А решта полягли на полі бою, зрошуючи кров’ю брідські поля – свою українську землю.

Більше про Другу світову війну у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Взято з Телюк І. У річницю Бродів. [Газетна вирізка]. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Фонд Анатоля Бедрія.