Парадокс Франка

11:14, 30 липня 2026

Дивовижно. Ймовірно, саме це слово найвлучніше описує Франка. Незважаючи на всю його велич і глибоке вкорінення у суспільну свідомість та публічний простір, Іван Франко, через 110 років після відходу у вічність, залишається однією з найменш зрозумілих постатей української історії та культури. Таємничий, незбагненний, суперечливий, не осягнутий.

Здавалося б, він скрізь і всюди: його ім’ям названі вулиці, площі, освітні заклади, книгозбірні, театральні установи, населені пункти та навіть ціла область (і обласний центр зокрема!), що його “святий”, “недоторканний” статус у пантеоні класиків є очевидним. Однак, Франко сприймається як “шкільний”, “хрестоматійний”, для пересічного (чи то пак, не читача) — скоріше зачерствілий, як старий черевик. Спроба вмістити його в рамки підручника подібна до спроби одягнути велетня в одяг карлика. Костюм лусне по швах і розірветься, як позичена у кума Каспровича фрачна парадна одежина на Франкових плечах після гучної студентської вистави на його честь після блискучої випускної лекції. А його все одно намагаються вдягнути силою. Ніби дикого, вільного звіра заганяють у клітку.

Богдан Тихолоз

Кандидат філологічних наук, літературознавець, керівник Будинку Франка у Львові

Детальніше

Франка переважно вшановують, а не читають. А під час помпезних ювілеїв на урочисті зібрання та прийоми витрачають більше коштів, ніж на публікацію його праць — у повній мірі, що прикро визнати, до сьогодні так і не виданих… Ба більше, його обдарування, особистість, характер, непередбачувані життєві повороти, еволюція світогляду, драматизм творчих пошуків — парадоксальні. Франко як Твір ніби зітканий із суперечностей. “Вічний бунтар”, повстанець і опонент, чию невичерпну енергію нонконформізму “вдячні нащадки та прихильники” втопили в нудному офіціозі, перетворивши в очах суспільства на одну з найбільш затверділих та забронзованих фігур українського канону.

Нескоримий “Каменяр” і “цілісна людина”, яка все життя боролася з глибоким внутрішнім роздвоєнням, вважаючи виснажливу самоборотьбу складнішою за будь-які інші протистояння зі світом та людьми. Неймовірно продуктивний автор тисяч творів, який із сумом скаржився, що багатьом своїм найглибшим задумом “зламав шиї”, і вони являлися йому у мареннях та снах, як “ненароджені діти”.

Багатогранний талант, ерудит-універсал, який упродовж усього життя вислуховував звинувачення в тому, що даремно витрачає сили на другорядні речі, замість того, щоб зосередитися на одному напрямку і стати “поважним” фахівцем у певній галузі. “Титан праці”, фанатичний трудівник, який знаходив час для ранкової кави з газетою та за кожної слушної нагоди вирушав у гори на відпочинок, по рибу, по гриби. Вільнодумець, який найвищу свободу відчув через досвід політичних переслідувань, заборон цензури, арештів, судових процесів та ув’язнень. Переконаний громадський діяч-альтруїст (класична Арістотелева ζῷον πολιτικόνсуспільна істота), який бачив сенс буття у служінні народу та розбудові спільноти, але натомість постійно страждав від самотності та часто відчував себе відлюдником, або ж навіть вигнанцем-Каїном чи відлюдником-анахоретом, відкинутим суспільством.

1_56393-800968 — Софія Караффа-Корбут “З іскри загориться полум’я”, 1969 рік

Фото: з альбому “Софія Караффа-Корбут”. Київ: Мистецтво, 1973 рік

<p>Софія Караффа-Корбут "З іскри загориться полум’я", 1969 рік</p>

Соціаліст у молоді роки, який різко критикував Маркса з Енгельсом та всю європейську соціал-демократію, щоб першим серед свого покоління усвідомити ідеал національної незалежності як реальну політичну концепцію. Реаліст-літописець, який за будь-якої нагоди прагнув змішати реальність із уявою та утопією: романтичною, або навіть неоромантичною, неоміфологічною, символістською чи майже сюрреалістичною. Завзятий критик “майстрів”-модерністів, який у власних творах (зокрема у “Зів’ялому листі”) продемонстрував найвищі зразки сучасного письма, за що критики охрестили його “декадентом” — що, звісно, він категорично відкидав.

Богоборець і шукач Бога, не раз позначений як атеїст, який найдосконаліші естетично, найглибші філософськи твори присвятив біблійним персонажам та історіям (“Смерть Каїна”, “Мойсей” та інші). Доктор філософії Віденського університету і вчений-енциклопедист, який вважав себе лише аматором і дилетантом у науці. Найвидатніший філолог-україніст свого часу (і досі лідер за кількістю цитувань серед українських гуманітаріїв, за даними Google Scholar!) так і не отримав можливості викладати на кафедрі руської словесності Львівського університету — так, саме того університету, якому присвоєно його ім’я. Раціоналіст і позитивіст, який останнє десятиліття свого життя провів у нескінченних розмовах із духами — голосами у власній голові. Прославляв жіночу красу та кохання, з тенденцією до поліаморії, який усе життя прожив в одному шлюбі та з жалем зізнавався, що так і не був щасливим у особистому житті та часто не відчував взаємності. Багатодітний батько, який помер у власному помешканні, не маючи поруч нікого з найближчих. Справжній енергійний діяч, невтомний і постійно в русі, образ якого монументалізували в численних статичних пам’ятниках на повний зріст та типових погруддях, де він скоріше нагадує Максима Горького або Йосипа Сталіна. Але точно не самого себе. Найбільш кінематографічний, найбільш екранізований український автор, про якого досі так і не створили гідного художнього фільму чи документального серіалу.

Ці протиріччя можна було б продовжувати, але суть не в кількості, а в самому явищі. Явищі, яке можна окреслити як парадокс Франка. Грецьке слово парадоксπαράδοξος означає не лише незвичайний, дивний, химерний, а насамперед — той, що суперечить загальноприйнятій думці (докси) або, висловлюючись сучасною мовою, мейнстріму. О так, Франко любив і вмів заперечувати та сперечатися! З Адамом Міцкевичем, Тарасом Шевченком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Грушевським, Андреєм Шептицьким, Лесею Українкою, власною дружиною, синами та друзями… З українцями, поляками, євреями, австрійцями, німцями, росіянами… З народовцями та москвофілами, соціалістами та націоналістами, клерикалами й атеїстами. З живими, мертвими і ненародженими. Зі світом, суспільством, навіть із самим собою. Останнє, мабуть, найважче. “Проти рожна перти, проти хвиль плисти…” — таке гасло його життя. А часом і метод творчості. Творчість як нескінченний діалог, суперечка, полеміка, боротьба, змагання, двобій.

Більше про Івана Франка у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте журнал в інтернет-магазині видавництва

Своєму близькому другу, літературознавцю Михайлу Мочульському Франко якось розповів, що вірш народжується у нього таким чином, що він обдумує ідеї навпаки (à reboursіз франц. – навпаки). Та що там вірші! Іноді складається враження, що вся його життєтворчість позначена не тільки фаустівським прагненням до пізнання, а й, не меншою мірою, мефістофелівським духом протесту! Тож у цьому контексті гасло “Лиш боротись значить жить… Vivere memento!” набуває цілком нового, парадоксального звучання. За цілісною, героїчною постаттю “лицаря свободи” — засновника завжди стоїть “той інший”, alter ego — демон-двійник. І логіка їхнього діалогу-двобою — це логіка парадоксу. Найяскравіше світло відкидає найтемнішу тінь, найсвятіша віра породжує найлютіші сумніви. Це все також стосується Франка. Саме тому він живий, суперечливий і цікавий як людина, поет і мислитель, якого неможливо втиснути в жодні рамки чи засунути в ящики. Йому завжди тісно. Він завжди виривається: руйнує ґрати доктрин і трощить рамки стереотипів. Саме тому він часто випереджав свій час, конфліктував із сучасниками та зазирав у майбутнє.

Франковому духу полеміки, парадоксу та непокори некомфортно в будь-яких рамках, як звірові в клітці. Якось письменник і літературознавець Ігор Качуровський пожартував, що той, хто хоче проаналізувати Франкову творчість в окремій статті, схожий на наївного відвідувача зоопарку, який хотів би витягти слона в кишені. Без сумніву, Іван Франко — один із найбільших “звірів” у лісі нашої літератури, історії та культури. Ні, це не цар звірів — Лев, він ніколи не прагнув бути царем і панувати над іншими завдяки владній силі. А радше мудрий рудий Лис, який і в найбільшій скруті не втрачав кмітливості, вигадливості та гострого розуму. А ще — непереможної жаги до життя. Певен, така метафора (лише на вигляд іронічна чи навіть фамільярна) анітрохи не образила б рудоволосого автора невмирущого “Лиса Микити”. Алегорія була в арсеналі його улюблених творчих інструментів, а звірів у його творчості водилося точно не менше, ніж у віллі на Софіївці (за що той дім на горі іноді називали “звіринцем” чи “звірячою клінікою”). Як, сподіваюся, не образили б і статті, інтерв’ю та інші матеріали спецвипуску “Локальної історії”. Адже їх усіх об’єднує — ні, не прагнення “винести слона із зоопарку” — бажання живою (роз)мовою розповісти жмуток історій феноменального “звіра”, який у жодній клітці не поміститься, не те що в кишені… І наостанок ще один — можливо, навіть найбільший — парадокс: чоловік, який помер 110 років тому, і досі нас дивує та надихає. Своєю карколомною, іноді детективною біографією і величезною, епічною бібліографією. Своїми ідеями, образами, науковими концепціями й політичними програмами. Своєю харизмою й візіонерством. Своїми сумнівами і прозріннями.

Наша сучасність — це насправді майбутнє, яке він спроєктував: модерна національна ідентичність і державна незалежність, європейський вектор цивілізаційного розвитку, принципове “антимосквофільство”, віра у справедливість, гідність і свободу як найвищі цінності. А поступ науки, суспільна праця і боротьба — як єдино ефективні способи їхнього утвердження — це все з арсеналу його програмних засад і життєвих орієнтирів. Дійсно: якби Франка не було, то його треба було б вигадати — так він нам потрібен.

Як добре, що він у нас був. І досі є. І буде. Як добре, що він не зануда, не ідол і не пам’ятник, а жива людина, зіткана з пристрастей та суперечностей. Рудоволосий геній, який гаряче заперечував власну геніальність і називав себе звичайним робітником, який просто мурує дім. Тепер ми живемо в цьому домі. Знайомтесь: Франко. Іван Франко. Доктор Франко. Людина-парадокс.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!