Вже не русини... Вже не любимі. Віталій Ляска

15:53, 17 липня 2026

19 червня 2026 року увійшло до числа дат, що навічно закарбовуються в ураженій минулим пам’яті українсько-польських взаємин. Пізнім вечором цього дня польський президент Кароль Навроцький у тривалому відеозверненні оголосив про позбавлення Володимира Зеленського ордена Білого Орла, яким той був відзначений трьома роками раніше. Формальною причиною стало рішення щодо вшанування одного з підрозділів ССО іменами Героїв УПА. Попри запевнення у непохитній підтримці України у протистоянні агресору, Навроцький підкреслив: “Шлях України до європейських інституцій також вимагає готовності щиро осмислити складні сторінки власної історії. Об’єднана Європа формувалася на засадах відмови від тоталітаризму та культу насильства. Ці принципи мають бути універсальними. Для тих, хто їх не усвідомлює, не може бути місця в Європейському Союзі, і Польща цьому рішуче протидіятиме”.

Віталій Ляска

історик, головний редактор часопису "Локальна історія"

Детальніше

Надалі очільник Польщі розмірковував про “больовий поріг”, про межі, які не дозволено перетинати, про те, що Україна “у ментальному вимірі, у питанні прославлення бандитів, убивць з Української повстанської армії, не готова увійти до європейської родини”, виступаючи майже як проповідник, що повчає заблукалих. Одностайна реакція українських можновладців, як минулих, так і теперішніх, безсумнівно, викликала здивування як правого, так і лівого крила польського політикуму. Те, що мало слугувати символічним актом умиротворення “нерозумного сусіда”, обернулося публічним свідченням того, що українська політична нація, попри внутрішні розбіжності, має право на вирішальне слово у формуванні власної історичної пам’яті.

Водночас це засвідчило, що значна частина польського суспільства залишається заручницею власної історичної пам’яті. Концепція народу-жертви, який пережив століття бездержавності, три поділи, невдалі повстання та тоталітарні режими різних видів, позбавила поляків (на щастя, не всіх) емпатії до чужого (тобто нашого) болю, особливо коли війна триває вже понад десятиліття. Парадоксально, що ця посттравматична інерція спонукає поляків сприймати українців крізь призму подій столітньої давнини. Це дуже влучно помітив і висміяв Іван Франко ще в жовтні 1882 року. Тоді молодий Каменяр надрукував польськомовний вірш “Patriotnik” (пізніше відомий як “My lubimy Rusinów”) на сторінках журналу “Зеркало”. Оповідь ведеться від особи польського поміщика, який “любить русинів”. І ретельно перераховує причини такої любові: за їхні давні звичаї, за мову слуг і селян, за покірних священиків, за босих дітей та тужливі пісні. Зрештою, за їхню “працю на ниві польського минулого синів і лицарів свободи”. Однак, далі поміщик називає обов’язкову умову такої прихильності:

Ми жадаєм одного:
Хай ніхто, крім нас, не сміє
Що-небудь робити для нього!
Хай ніхто не сміє сіяти розбрат
Між двором і хатою
Чи осотом засівати
Ниву згоди багату.

Більше про Івана Франка у спеціальному випуску “Локальної історії”

Придбайте журнал в інтернет-магазині видавництва

Отже, любов виявляється не безумовною, а суто умовною — вона триває доти, доки об’єкт такого захоплення не почне виявляти власної суб’єктності. І перелік того, що перетворює покірного русина на “москаля і схизматика” (або ж бандерівця чи людоїда), у Франка викликає сильні відгуки в сучасній дійсності: освіта (“бур’ян, що зветься освітою”), українська школа, власна література та преса, і найважливіше — спроба “бути посередником” між собою та світом. Тобто будь-яка спроба самостійно заявити про себе без необхідності стороннього захисту.

Минуло аж 144 роки від появи цього вірша до теперішніх дій Варшави, а формула любові-в-обмін-на-підкорення залишається незмінною. Навроцький, вимагаючи від України “щиро осмислити” власну історію на польських умовах, говорить мовою XIX століття з державою XXI століття, яка до того ж виборює своє (і тих, хто за нею стоїть) існування кров’ю. І, вочевидь, забуває, що русини давно вже стали українцями. Русинів можна було любити, а українців доведеться поважати!

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!