Українські військові в миротворчих операціях: від Балкан до Африки

13:19, 15 липня 2026

До повномасштабного вторгнення Російської Федерації, українські військовослужбовці брали активну участь у міжнародних миротворчих місіях на Балканах, у близькосхідному регіоні, Африці та Азії під егідою ООН, НАТО та інших світових організацій. Загалом у таких операціях взяло участь понад 45 000 українських воїнів. Який досвід здобули українські миротворці та чим він виявився корисним?

Роман Пономаренко

кандидат історичних наук

Детальніше

Перші кроки: колишня Югославія

Після здобуття незалежності Україна отримала від Радянського Союзу значний військовий потенціал. Одним із напрямків його застосування стала участь у міжнародних миротворчих операціях. Для держави та Збройних Сил України це мало пряму практичну вигоду — такі місії добре оплачувалися, а ООН відшкодовувала всі витрати, включно з заробітними платами військовослужбовців. В умовах фінансової кризи на початку 1990-х років це було суттєвим аргументом як для держави, так і для її захисників.

У 1992 році Верховна Рада надала дозвіл на відправку українського миротворчого батальйону до території колишньої Югославії, де в той час спалахнула одна з найжорстокіших воєн у Європі з часів Другої світової.

Українські військовики опинилися в епіцентрі протистояння в період, коли міжнародні миротворчі сили переживали глибоку кризу, зумовлену насамперед їхньою доктриною та світоглядом керівництва. Нині очевидно, що югославський конфлікт затягувався значною мірою через пасивність міжнародних сил ООН. Миротворцям було заборонено втручатися у бойові дії та захищати мирне населення реальними кроками. Однак вони створювали у місцевих жителів ілюзію захищеності, що призводило до відмови від евакуації з небезпечних зон. Як наслідок, відбулися масові етнічні чистки, здійснені усіма сторонами конфлікту на території колишньої Югославії, при повній байдужості командування ООН.

001_lnngptu_max-1920x900_format- — Українські миротворці в аеропорту Сараєво. 1992 рік.

Фото: Андрій Куліш / ukraine-history.com

Українські миротворці в аеропорту Сараєво. 1992 рік.

Відтак українцям довелося діяти в складних умовах міжетнічного протистояння, гуманітарної кризи та постійної загрози власному життю. Вони забезпечували безпеку гуманітарних конвоїв, супроводжували цивільне населення, здійснювали патрулювання зон розмежування та займалися евакуацією поранених.

У цих непростих обставинах українські миротворці на Балканах продемонстрували свою відданість справі, виділившись серед інших контингентів. Це яскраво виявилося влітку 1995 року в анклаві Сребрениця, де українці опинилися в центрі протистояння між боснійськими сербами та боснійцями. Тоді боснійські серби вчинили масове вбивство боснійських мусульман у цьому регіоні, позбавивши життя понад 8000 людей.

У ті дні 79 українських миротворців забезпечували оборону боснійського селища Жепа. Командування боснійських сербів висунуло їм ультиматум про негайне залишення населеного пункту. Український полковник Михайло Верхогляд відмовився. Перебуваючи під загрозою нападу, українські бійці організували евакуацію місцевих жителів із Жепи. За сприяння французького контингенту їм вдалося врятувати приблизно 2000 осіб.

Дії українських військових різко контрастували з поведінкою контингентів інших країн. Зокрема, нідерландські миротворці в липні 1995 року в районі Сребрениці сприяли боснійським сербам у відокремленні чоловіків призовного віку від жінок та дітей. Усіх відібраних чоловіків було вбито.

Африка: нові виклики

Ще одним популярним напрямком для українських миротворців стала Африка. Вони несли службу у Сьєрра-Леоне, Ліберії, Демократичній Республіці Конго, Судані, Південному Судані та інших країнах. У переважній більшості цих регіонів служба була відносно спокійною. Наприклад, у Ліберії військових більше турбували спека та місцеві комахи, аніж ворожі кулі.

Винятком стала місія в Демократичній Республіці Конго, де базувався 18-й окремий вертолітний загін, оснащений ударними вертольотами Мі-24. Вертольоти українських авіаторів здійснювали повітряне патрулювання значних територій, доставляли гуманітарні вантажі, перевозили персонал ООН та проводили евакуацію поранених.

Medal_parade_Ukrainian_aviation_unit._DR_Congo_(26398751024) — Українські миротворці в Конго, 2015 рік

Фото: wikipedia.org

Українські миротворці в Конго, 2015 рік

У 2018 році українським льотчикам довелося брати участь у бойових діях проти угруповань джихадистів-бойовиків, які вторглися до ДРК з сусідньої Уганди. Зокрема, вони надавали вогневе прикриття з повітря наземним силам ДРК. У ті дні українські пілоти виконали 124 завдання з ураження бойовиків.

Українські екіпажі в ДРК вважалися одними з найкращих серед миротворчих сил ООН. Вони здійснювали польоти в складних метеорологічних умовах, оперативно реагували на надзвичайні ситуації та неодноразово рятували життя як військовим, так і цивільним.

Українські сапери у Лівані

Ще одним значущим напрямком стала участь українського контингенту в Тимчасових силах ООН у Лівані. Протягом 2000-2006 років у цій країні дислокувався 3-й окремий український інженерний батальйон. Українські сапери займалися розмінуванням територій, очищаючи поля, дороги та населені пункти від мін та невибухлих боєприпасів. Незважаючи на відсутність активних бойових дій, ця робота була надзвичайно небезпечною, оскільки багато вибухових пристроїв залишалися активними протягом тривалого часу.

Крім того, українські військовики допомагали місцевому населенню, здійснювали ремонт доріг, забезпечували безпечне пересування гуманітарних місій та взаємодіяли з представниками місцевої влади.

Ukrainian_peacekeepers_from_UNIFIL_in_Lebanon — Українські сапери у Лівані, 2000 рік

Фото: wikipedia.org

Українські сапери у Лівані, 2000 рік

Вплив миротворчих місій на українську армію

Існує думка, що участь у міжнародних операціях мала велике значення для розвитку Збройних Сил України. На перший погляд, це дійсно так. Через миротворчі місії пройшло близько 44 000 українських військових, які отримали реальний досвід взаємодії з арміями багатьох країн світу. Зі збройних сил пострадянського зразка, українські підрозділи потрапляли до армійських з’єднань і структур, організованих за принципово іншими правилами, відповідно до міжнародних стандартів. Вони на власні очі спостерігали сучасні принципи організації та управління військами, планування операцій, системи зв’язку, логістики, медичного забезпечення та взаємодії між різними родами військ.

Однак, на жаль, у 1990-ті — 2000-ні роки цей досвід практично не впроваджувався в Збройних Силах України. Хоча генерали та політики постійно говорили про “необхідність змін”. Більше того, миротворчі місії стали джерелом корупції в ЗСУ. Учасники місій отримували високі зарплати в доларах, що різко контрастувало з низьким грошовим забезпеченням в Україні. Тому нерідкими були випадки, коли військовослужбовець мав передати хабар командуванню за призначення до тієї чи іншої миротворчої місії.

Також часто за кордон навмисно відряджали офіцерів за протекцією, розглядаючи це як одну зі сходинок для побудови подальшої військової кар’єри. Здібним офіцерам, які не мали такого зв’язку, потрапити у відрядження було складно.

З військової точки зору, досвід миротворчих місій теж не варто переоцінювати. За винятком завдань у колишній Югославії та ДРК, в інших операціях ООН українцям майже не доводилося брати участь у бойових діях. Протягом 1991-2022 років у миротворчих місіях загинуло 55 українських військових. У більшості випадків ці втрати були наслідком не прямої участі в боях, а підривів на мінах, дій снайперів, транспортних аварій тощо.

Всупереч поширеній думці, активна участь у місіях ООН мала незначний вплив на міжнародний авторитет України. Найбільш активними учасниками таких місій зазвичай є країни, що розвиваються, тоді як країни НАТО схильні обмежувати свою участь у подібних операціях. Ані у 2014, ані у 2022 роках західні країни не згадували про те, що українські миротворці служили в багатьох “країнах третього світу”.

Незважаючи на це, досвід участі України в миротворчих місіях мав беззаперечне позитивне значення. По-перше, він сприяв професійному зростанню частини кадрових офіцерів і сержантів, надавши їм унікальний практичний досвід. По-друге, для країни та армії це було матеріально вигідно. По-третє, геополітично це сприяло проникненню України в різні куточки світу, хоча українська влада не завжди повною мірою використовувала ці можливості.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!