«Я не хочу жити в Парижі, підробляючи сміттярем, аби побачити Ейфелеву вежу… Я не хочу бути вандалом, залишивши своє ім'я на великому досягненні людства… Я мрію приїхати в Париж заради кохання, яке піднесе мене над суєтним світом…» Так поетично помітив київський мандрівник… побачити Париж?
Побачити Париж та…
Побувати в столиці світі я мріяла довгих 8 років. Я мріяла про Париж з французької літератури та кіно… Але за 4 дні на паризьких вулицях я так і не зустріла жодну цілу парочку (і це в місті кохання!); а француженки, ті, з якими я стикалася на вулицях, у готелі, кафе, розчарували мене своїми несмачними та дешевими вбраннями. І все ж таки Париж – це свято…
Паризький дух
Прогулюючись Парижем, не можна не відчути справжній паризький дух – парижани, що обідають на галявинах Марсового поля, загоряють на кушетці в парку навпроти Лувру … Сотні кафе в кожному будинку, і відсутність не тільки супермаркетів, але й продовольчих магазинів (навіщо, якщо є кафе?). Особливість Парижа – розподіл його на «місто» та «передмістя Парижа». На міських клумбах замість пишних троянд звичайні ромашки та лютики: просто, але якась кольорова гама! А вітрини магазинів прикрашені без претензій, але із неймовірною елегантністю.
Заворожує архітектура – справжня гордість парижан, і чіткий поділ міста на квартали: Монмартр, де панує паризька богема – це місце, що найбільше відвідують туристи; вузькі вулички старовинного Латинського кварталу віддані у владу вченим та студентам – неподалік Сорбонна. Напружений ритм життя тут не замовкає навіть у нічний час. А парадний проспект Єлисейських полів – основна вітрина буржуазного Парижа.
…Коли перше враження про Париж згладжується, приходить розуміння, що у місті практично немає зелені. Але, можливо, тому Париж гарний у будь-яку пору року. Зате як доглянуті нечисленні дерева Марсового поля та Люксембурзького саду! Розглядаючи паризькі будівлі, на дахах можна побачити… посаджені дерева. Дерева та квіти у спеціальних діжках ростуть і в кожному під'їзді та кафе, і на яхтах уздовж Сени – улюблене місце проживання багатьох французів. Одним словом, П'єр Рішар – не єдиний дивак у цьому місті…
Паризькі контрасти
Незважаючи на свою давнину, Париж – сучасне місто, майже повністю реконструйоване за останні два сторіччя. Тут не віє духом середньовічних кривих вуличок, тут простягається вітром широких проспектів та величезних бульварів. Париж XVII століття – той Париж, де жили Д'Артаньян та його друзі – не має нічого спільного з сьогоднішньою столицею Франції. Мабуть, тільки Собор Паризької Богоматері, знаменитий Нотр-Дам, виглядав у ті часи, як і зараз, хоч і не мав такої великої площі. А причина всьому – любов французів до реконструкції, прагнення не відстати від часу. Але, з іншого боку, незважаючи на такий революційний настрій, сучасний Париж – це лише шестиповерхові будівлі, збудовані з білого каменю за строгою містобудівною схемою. І в кожній квартирі, крім кондиціонера, є камін.
Після відвідування символу Парижа – 325-метрової Ейфелевої вежі – переконуєшся, що справді на весь шестиповерховий Париж лише одна (!) висотна будівля – Конгрес-хол та готель. Парижани називають його свічкою. У французькій столиці заборонено зводити будівлі вище шести поверхів, кому вдалося збудувати це – загадка.
Біла, червона та інша еміграція
Після кількох днів, проведених у цьому фантастичному місті мало кого не відвідує думка затриматися в Парижі на деякий час – знайти роботу, винайняти житло та щодня насолоджуватися шармом паризьких бульварів… І багато хто від порожніх мрій невдовзі переходить до активних дій: у Парижі живе набагато більше емігрантів, ніж корінних французів. Емігранти з країн СНД, почувши російську мову, охоче зав'язують розмову.
Прогулюючись центром Парижа, неподалік Оперного театру, ми набрели на косметичний магазин з вивіскою «розмовляємо російською». Продавець-консультант і, як виявилося, співвласник магазину Ніна – родом зі Львова – тут уже 8 років, свою паризьку кар'єру починала з посади звичайної продавчині…
Вахтанг з Вірменії вже шість років на своїй машині возить «есенгешних» туристів Францією та країнами Шенгену. «Коли знову приїдеш до Парижа, подзвониш мені, я не дорого беру – лише 100 євро на день, – рекламував він свої послуги, поки я обирала французькі парфуми у парфумерному магазині…
З Михайлом із Москви ми познайомилися у Версалі. Юнак навчається у Версальському університеті (освіта у Франції навіть для іноземців практично безкоштовна), а на житло та їжу підробляє «ким доведеться». У Версалі продавав свіжий апельсиновий сік. На наші захоплені відгуки про Париж він коротко зауважив: «Через два місяці ейфорія проходить, починаються будні, звичайне трудове життя. І не кожен може жити у кам'яному місті».
Переселенці з Росії – особлива сторінка історії французької столиці, адже після Жовтневої революції зі всіх Західних країн саме Франція прийняла найбільше російських емігрантів. До речі, українців французи також вважають росіянами, а євреї, що емігрували, називають себе росіянами. Неподалік Монмартру є квартал, де жила перша хвиля російської (білої) еміграції, там же розташований побудований ними православний храм імені Олександра Невського.
Нинішні російські емігранти до російських громад не приєднуються, вони селяться всюди, але віддають перевагу престижним і безпечним районам. Та й самі представники російських громад збираються разом виключно на релігійному ґрунті. Їхні діти втрачають російське коріння, а онуки взагалі перетворюються на французів, не знаючи ні російської мови, ні своєї історії… Найчастіше емігранти залишаються робочою силою до кінця днів, а ось їх дітям відкрита дорога навіть у політику.
…Моя подруга вже четвертий рік працює у французькій сім'ї «молодшою сестрою» або гувернанткою за програмою «AU-PAIR». Безкоштовне житло, безкоштовне харчування та дещо з одягу, кишенькові гроші, а з вікон роботодавців видно Ейфелева вежа… І все-таки щоліта, приїжджаючи до Києва у відпустку, вона вигукує: «Все! Більше не поїду, залишаюся у Києві». Але коли час наближається до вересня, вона знову збирає речі та їде до Парижа. Не дарма кажуть, що в це місто наче магнітом тягне.
Невлаштованість особистого життя – ось головна причина, через яку моїй 29-річній незаміжній подрузі хочеться залишити столицю світу. Ну, не зрозуміти нашій загадковій душі, чому французи займаються облаштуванням свого особистого життя лише після 35… Але це вже тема для іншої статті…