Вперше опинитися в місті, відомому за розповідями, книгами та путівниками, страшно. Страшно розчаруватись, страшно не побачити того, що цінують шановні тобою люди, страшно виявитися нечутливим та незрозумілим. І тим страшніше, чим багатша історія міста і чим вона неоднозначніша.
Рим. Пам'ятаю свій майже дитячий подив, коли автобус уже під покровом ночі віз нас від аеропорту до готелю. “Тут живуть люди!”. Так, у вікнах будинків горіло світло, було видно силуети, вулицями під дощем, що накрапував, поспішали перехожі. Але щойно, щойно автобус в'їхав у межу міста, на шляху став темний Колізей. Той самий, так. Все це крутило голову і не давало заснути. Скоріше, скоріше з готелю назустріч Історії.
Ніч відсікає зайве і наближає подих минулих (і яких!) століть. На стінах будівель таблички «четверте століття… п'яте…» – неймовірно. Ідеш вулицею, а на одному рівні з нею – дах потемнілої церкви, плід чергових розкопок. І такі дива – упереміш із темними вітринами, а на вітринах – туфельки та босоніжки неземної краси. І краватки, краватки. І рукавички неймовірних соковитих кольорів.
Дівчина-турист кружляє навколо статуй та сліпить їх спалахами. Дитина моя уважна і зосереджена: «Мамо, у них очі як живі, навіть страшно». Молодий священик, що перетинає по діагоналі пустельну площу, здається персонажем фільму, що знімається. (А ось літні веселі черниці з рюкзаками за спинами та в зручних кедах, яких ми зустрінемо пізніше, здадуться настільки реальними, настільки доречними, що міцно займуть своє місце на картині мого Риму).
Серед кам'яного мовчання є теплі, живі вогники. Це ресторани. Часто невеликі, затишні зі своїм домашнім вином, від якого поступово починають злипатися очі… А публіка скрізь різна. Десь тиха, майже інтимна, атмосфера ледь порушується делікатним брязкотом приладів. В інших ресторанах ножі та виделки повноправно беруть участь у галасі, який не вщухає ні на мить.
Ранок наступного дня прикрашає римське небо чистою бірюзою, яка приємно контрастує із теплими відтінками будинків – від темно-бежевого до рудо-червоного. Торговці виносять лотки із фруктами, ранкову тишу розривають перші рідкісні звуки моторчиків мопедів.
Краватки, рукавички, сумки та босоніжки анітрохи не втратили своїх квітів, а стали ще яскравішими та привабливішими.
Хороший турист – рання пташка, яка має на меті право на відступ від задуманого плану. Побачили дорогою відкриту для відвідування церкву – обов'язково зайдіть. По-перше, у кожної церкви своя аура, приголомшливе оздоблення та історія. По-друге, церкви мають звичку працювати кожна за своїм графіком. Тому «відкрито» і «удача». Всі римські церкви за тиждень туристу не обійти, але побути гурманами – спробувати шматочок-другий на смак ми можемо? З почуттям, не поспішаючи розглянути кілька соборів, на роки вперед поповнивши скриньку, з якої черпатимемо спогади, фарби, образи. У перший момент інтер'єри приголомшують своєю пишністю, і лише згодом починаєш бачити красу окремих елементів… Це як у музиці: спочатку потужне форте всім оркестром, а потім соло окремих інструментів, що поступово сплітаються в загальний концерт.
На щастя туристів, основні визначні пам'ятки розташовані дуже кучно, до них легко діставатися пішки. Повірте, це справді щастя. Якщо в Парижі, наприклад, завжди можна пірнути в підземку, благо там станції на кожному перехресті, то римське метро для екскурсанта річ незручна. Причина відносної нерозвиненості цього транспорту лежить буквально під ногами. Будівництво ускладнюється тим, що доводиться працювати майже ювелірно – культурний шар багатий і досі не вивчений остаточно. Адже йдеться не лише про те, що країна недорахується до об'єкта національного надбання. Прикладний сенс цієї ідеї очевидний – закони вимагають запротоколувати знахідку та вирішити долю кожного предмета. Чи можна визначити річ у музей та в якій саме, чи слід залишити на місці виявлення? Так з'явився підземний перехід на одній із ліній метро, де за склом зберігаються фрагменти розкопок, частини колон та ордерів, кладки стін.
Але на поверхні, живими вулицями, гуляти набагато цікавіше. Адже не побачити хоча б основні визначні пам'ятки – Іспанські сходи з «Лодочкою» біля її заснування, фонтани Берніні, оспівані Брауном, Пантеон, собор Святого Петра та багато іншого – отже, розписатися у власній туристичній непридатності.
Коли враження, звуки, запахи, статуї, пам'ятники, будівлі, фонтани зливаються в строкатий тутті-фрутті, настав час зупинитися і дати свідомості хвилину спокою. Свідомості та, звичайно ж, втомленим ногам. Влаштуємося в ресторані, відпочинемо, а заразом віддамо належне італійській кухні. Свіжий сік з льодом, паста, яку італійські кухарі не мислять собі без соусу, або лазіння. І, звичайно, піца. Піцу можна їсти щодня – анітрохи не набридає. Секрет у вдалій формулі: нагуляний чесною працею апетит туриста плюс нові інгредієнти, що прикрашають тісто, помножені на особливу атмосферу міста.
Злиття сьогодення та минулого відбувається під муркотіння офіціантами невигадливих, але мелодійних, пісеньок (якщо на італійця нападає voglia di cantare (бажання співати), він співає, не звертаючи жодної уваги на оточуючих). Що ще треба для щастя, коли легко переходиш від споглядання вічних цінностей до простих, але не менш приємних радощів? Легти на березі Тибра і дивитися в небо, ліниво проводжаючи поглядом рідкісні хмари. Влаштуватись у парку вілли Боргезе, де серед статуй бігають діти, відпочивають, лежачи на траві, дорослі й грають у петанк старі… О, Байрон із супутницею-совою, колись ці старі були такими ж молодими та безтурботними, як нинішні хлопчаки. І лише кумедних чорних пташок не обдурять ні молоді, ні старі – жовтоклювики тримаються на безпечній відстані.
Люди і міста – не так ми й відрізняємося перед лицем тисячоліть. Наш симбіоз народжує історію, дає їй життя в майбутньому. І саме люди не дають перетворитися містам остаточно на музеї. Життя людське – мить порівняно зі стовпами цивілізації, але з цих миттєвостей сплетена сама Вічність.