Андрійко та Олюнька прямують до школи. Галина Пагутяк

16:27 сьогодні, 31 серпня 2026

Чому цю частину життєпису улюбленого українцями автора Андрія Чайковського1857-1935 оминули увагою літературознавці, мені невідомо, хоча сам письменник згадував про це у своїх мемуарах, опублікованих у перемишльській газеті “Український голос” у 1932 році. Можливо, і я б не дізналася про це, якби не прочитала другий том “Історії Самбірської гімназії”, автором якої є професор Михайло Кріль. Цей том присвячений нашому видатній земляку. Крім того, історія школи в селі Гординя, що на Самбірщині, висвітлена у статті Івана Филипчака “Школа в Гордині. Шлях виховання і навчання”1937 рік. В офіційній біографії письменника згадується лише про польського приватного наставника.

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Детальніше

<p>Андрій Чайковський</p>

Андрій Чайковський став сиротою у п’ять років. Його батько служив дрібним чиновником у Самборі. Після того, як батьки померли від холери, бабуся забрала його до села Гординя, де він прожив до вступу до Самбірської гімназії. Для вступу потрібна була належна підготовка. Від 1868 року Андрій брав приватні уроки у поляка-вчителя Войцеха Панека. Однак перед цим він відвідував тривіальну школу в Гордині разом з іншими сільськими дітьми, де навчання велося українською мовою, хоча й книжною, як це було поширено скрізь.

Отже, настала пізня осінь. Перший день у школі. Якщо ви читали “Олюньку” Андрія Чайковського, то знаєте, що село Пишнівці (це й є Гординя) було розділене на шляхетську та рустикальну (селянську) частини. Навіть у церкві шляхта й селяни сиділи окремо. Ця церква, до речі, збереглася донині. А першої школи вже немає. На її місці залишилася ділянка землі з кількома деревами біля дороги до села Мала Білина, звідки щоранку приходив учитель, який водночас був дяком та писарем гміни. Його звали Теодор Присташ. Шляхетським дітям із Закуття доводилося йти далеко. А дорогою могли чатувати злі гуси, собаки, що лякало маленького школяра, адже ніхто не водив дітей за руку. Вони мусили йти самі.

Шкільне життя почалося з торби. Бабуся пошила Андрійку торбинку, і в той перший день, тремтячи від страху, він поплентався до школи. У торбинці лежав шматок хліба та польський буквар, за допомогою якого бабуся вчила хлопчика читати. Кириличні літери він ще не знав. Хлопчик не хотів йти до школи, бо інші діти казали, що “там б’ють”.

Школа була розташована під солом’яною стріхою і знаходилася в невеликому садку. “Входилося до середини через доволі просторі сіни до кімнати, переробленої з селянської хати та комори… Де припічок із запічком з’єднувався, стояла глиняна грубка для обігріву, де палили сухостоєм, принесеним від батьків учнів, а на місці, де зазвичай вішають образи, стояв стіл для вчителя, пофарбований чорною фарбою, та одне-єдине дерев’яне крісло… Під стіною стояла проста лавка, а від вікна до середини кімнати — дві лавки з видовженими пристосуваннями для письма, одна з горизонтальною, а друга з нахиленою поверхнею. На столі були чорнильниця, гусяче перо, олівець, лінійка та вербова гілка. Про дошку чи хоча б шматок крейди не було й мови… Ось і вся школа”.

Придбайте двокнижжя Галини Пагутяк в онлайн-книгарні видавництва

Того першого дня Андрійко заслужив похвалу від вчителя. Той навіть погладив його по голові, коли хлопчик прочитав сторінку з польського букваря. Далі почалося навчання. Теодор Присташ був не простою людиною, а шляхтичем, одягненим відповідно до свого стану та взутим у шкіряні чоботи. Він мав для того часу добру освіту — закінчив Перемишльський інститут дяків та вчителів. Андрійкові він сподобався, бо вмів доступно пояснювати. Спочатку вивчали літери, потім складали слова, а писали на аркушах паперу, складених вчетверо. Вчитель проводив уроки письма, і на початку кожної лінійки писав зразок певної літери. Навчання відбувалося таким чином: одні писали, а інші в цей час читали вголос і переказували прочитане. Навчалися як хлопчики, так і дівчатка. Саме там Андрійко познайомився з Оленкою Гординською, яка була старшою за нього, і яка пізніше стала прототипом його героїні Олюньки. Вона також була сиротою, і діти потім разом ходили до школи.

У повісті “Олюнька” описано, як дівчинку вперше привів до школи її дідусь.

“Старий пишався, що купив онучці книжку. Вчитель глянув на книжку, а потім узяв дитину за борідку, погладив по обличчю і каже:

— Ну, а тепер будемо навчатися. Бачиш, моя Олюнько, як ти пізнаєш усі ці значки, як вони називаються, складатимеш їх докупи, і вийде з них ціле слово. Зараз тобі покажу… А хочеш навчатися?

Вчитель звертався до Олюньки лагідним голосом, яким до неї, можливо, говорив хіба дідусь. Вона набралася сміливості і відразу ж покохала вчителя.

— О, хочу, хочу! — промовила вона, і її очі засяяли.

Вона схопила вчителя за руку й щиро поцілувала його”.

На цьому навчання Оленки завершилося, а в Андрійка Чайковського тільки розпочиналося. Але, як хтось влучно зауважив, початкова освіта — це різьба по каменю, а наступна — писання по піску…

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!