Віра Бонь: "Я пригадую день, коли вперше увійшла до музею Івана Франка"

12:54, 14 липня 2026

Віра Бонь, найстарша працівниця музею в Україні, присвятила Дому Франка понад сім десятиліть своєї трудової діяльності. Її спогади є надзвичайно цінними. Пані Віра, пліч-о-пліч із колегами, брала участь у пошуку експонатів та формуванні експозиції Дому Франка. Вона особисто спілкувалася з дітьми письменника та виступила ініціатором створення музею-садиби Івана Франка у Нагуєвичах.

Марічка Крижанівська

журналістка

Детальніше

“Іван Франко творив у їдальні, поки діти гралися довкола, уявляючи себе індіанцями”

Кілька років тому доля подарувала мені можливість відвідати авторську екскурсію, яку проводила Віра Бонь у день її 90-річчя. Згадую, з якою щирістю Віра Лук’янівна ділилася своїми спогадами, немов я сама опинилася поряд із живим Франком. Відчула аромат свіжоспеченої паски, яку готувала його дружина Ольга. Почула дитячий сміх, муркотіння кота та гавкіт собак. Пані Віра майстерно перенесла нас у минулу епоху:

— Іван Франко сидів ось тут, у їдальні, працюючи над науковою статтею. На його плечі лежав кіт, а діти метушилися навколо, граючись в індіанців, — розповідала вона.

Нині Вірі Лук’янівні 98 років, і я знову вирушаю на інтерв’ю, цього разу до її оселі. Ця чудова жінка зустрічає мене на порозі, як завжди, з теплою усмішкою та добрим настроєм. Саме за це її цінують колеги у Домі Франка. Вони безмежно поважають її і вважають професійним та моральним орієнтиром.

Віра Бонь

Жінка запрошує мене до свого домашнього кабінету. Ми сідаємо біля столу, заставленого численними нотатками та паперами. Відразу видно, що робота тут кипить і досі, адже пані Віра продовжує свою діяльність у Домі Франка. Її колеги відгукуються про неї як про надзвичайно креативну особистість.

— Віро Лук’янівно, Ви часто ділитеся історіями про збір безцінних реліквій для багатьох музеїв, проте майже ніколи не розповідаєте про себе. Чи могли б Ви, будь ласка, поділитися історією свого життя та родини? — запитую я.

— Так, це маловідома частина моєї біографії. Але є що розповісти, адже я пережила чимало! — пані Віра поринає у спогади.

Село, засноване козаками Богдана Хмельницького

— Я побачила світ у селі Седлиська, що на Замостщині, у Люблінському воєводстві. Це територія сучасної Польщі, проте наші жителі були українцями. Рік мого народження — 1928-й. Мої батьки, Лука та Анна, були заможними селянами. У мене було двоє братів: Борис і Сергій. Наше село має давню історію. Старожили казали, що коли Богдан Хмельницький прямував до Замостя, там оселилися семеро його козаків, від яких і пішла наша оселя.

Українська громада Седлиськ об’єднувалася навколо місцевої церкви та її настоятеля, який був не лише духівним пастирем, а й активним громадським діячем.

— Це був отець Лазука, освічена й енергійна людина. У нашому селі функціонувала виключно польська школа з обмеженою програмою, де все викладання велося польською мовою. Я завершила там шість класів ще до війни. Отець Лазука в нашій школі навчав нас релігії рідною говіркою, доступно пояснюючи Святе Письмо цим діалектом.

— Неподалік від нашого будинку, у центрі села, знаходилася реміза, яку сьогодні можна назвати будинком культури. Там проводилися різноманітні зібрання, концерти та театральні вистави. Я добре пам’ятаю постановки “Наталки Полтавки”, “Ой, не ходи Грицю”. Усе це мене надзвичайно захоплювало, адже в школі будь-яке українське слово було під забороною.

Віра Лук’янівна пригадує, що польська влада ретельно наглядала за суспільним та церковним життям українців. Навіть у церкві часом чергувала поліція.

— Поліцейські мали слідкувати, щоб проповіді виголошувалися польською мовою. Але наш отець Лазука вигадав хитромудрий план. Він сказав: “Щойно я почну говорити польською, ви, діти, дружно виходьте з церкви”. Ми так і робили. Він промовив два слова польською, а ми: “Гурраааа!” — і стрімголов геть. Приблизно у 1938 році стосунки з поляками стали надзвичайно напруженими.

Більше про Івана Франка читайте у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Батьки надавали притулок українцям-військовополоненим

Друга світова війна застала родину Віри Бонь у їхньому рідному селі. На початку війни, у 1939 році, через Седлиська проходили радянські війська.

— Яке ж це було радісне привітання! — згадує пані Віра. — Адже ми жили серед поляків, а тут прийшли свої. Багато солдатів були українцями, мобілізованими радянською владою. Ми ще не усвідомлювали справжніх намірів тієї армії! Вони пробули в нас лише два-три тижні й пішли далі. Пам’ятаю, коли розпочалася війна між Німеччиною та Радянським Союзом, неподалік нашого села, біля Замостя, функціонував жахливий німецький концтабір, де утримували радянських військовополонених. То була пізня осінь, з дощами та першими заморозками, а ці солдати — серед них було багато українців — стояли просто неба. Мої батьки та інші односельці їздили туди, кидаючи їм хліб через колючий дріт. Згодом ці полоненні зуміли прорвати німецьку охорону. Найбільше їх утекло до нашого села, оскільки їм повідомили, що тут мешкають “свої”, русини (так нас називали). У кожній хаті люди надавали притулок військовополоненим. Мої батьки також ховали їх у підвалі. Вони перебували в нас з осені 1941-го до березня 1942 року. Навесні вони таємно перетнули лінію фронту, аби повернутися до своїх. А як чинили з ними радянці? Відправляли до в’язниць або розстрілювали. Ми їх зберегли від німців, а “свої” знищили.

Під час німецької окупації родину пані Віри виселили з села, а господарства українців передали так званим фольксдойчам. Їхню сім’ю прихистили українці з Грубешівського повіту. Коли радянські війська зайшли знову, родина змогла повернутися до Седлиська.

— Ми виявили наше село спаленим. Це зробили німці. Лише кілька хат залишилися неушкодженими. Ми оселилися по кілька родин в одній хаті. Приблизно за два місяці наших хлопців мобілізували до радянської армії. Їх без жодної підготовки кинули на фронт. Серед них був мій брат, а також мій майбутній чоловік, Кимак Михайло. Тоді я його ще не знала. На жаль, серед “своїх” трапляються негідники. Один такий “свій” доніс на нього, стверджуючи, нібито мій чоловік служив поштарем за німців. Насправді ж він тоді був юнаком і підробляв, розносячи пошту. Його засудили на десять років ув’язнення. Так само покарали ще з десяток наших хлопців, які добровільно вступили до радянської армії.

Верхня Хортиця стала новим домом

Родина Віри Бонь не стала чекати примусового виселення українців поляками. Вони стали першими, хто виїхав добровільно, фактично втікаючи від міжетнічних конфліктів.

— Це була справжня боротьба між поляками та українцями! — Віра Лук’янівна хитає головою, з жахом згадуючи ті часи. — Одного дня палало українське село, наступного — польське. 21 березня 1944 року поляки спалили село Берест, де працював мій брат Борис. Він розповідав, як уранці поляки оточили село і почали стріляти із запальними кулями. Селяни тікали, а вони продовжували стріляти. Моєму братові вдалося врятуватися. Це був жах. Ми просто побоялися залишитися серед поляків, бо нас би знищили. Ми виїхали на Запоріжжя, до села Верхня Хортиця.

— Прибувши до Хортиці, ми зіткнулися з крайньою скрутою та напівголодним існуванням. Ми привезли з собою борошно, сало, крупи, навіть коня, і завдяки цим запасам виживали. Єдине, що допомагало людям, — це фрукти. У Верхній Хортиці ми мали сад площею 100 гектарів: з абрикосами, сливами, яблуками. Жити було дуже важко.

— Я пам’ятаю, як оголосили про завершення війни. Ми всі побігли до центру, радіючи, обіймаючись, цілуючись. А потім почали повертатися з фронту ті, хто вижив, і розповідати жахливі речі.

— На Запоріжжі я навчалася у 8 та 9 класах. Знання мені буквально “вбивали” лопатою! Вчителі та діти всіляко допомагали мені, адже після польської школи я знала дуже мало. У Хортиці вчителька пише на дошці “x+y”. Я питаю Валю Проценко, з якою подружилася: “Валю, то якась дивна вчителька, вона додає літери”. Я абсолютно не розуміла алгебри, хімії, фізики. Але, мабуть, мала здібності, бо згодом навчилася і наприкінці року склала всі іспити.

“У Львові нас посадили, як Івана Франка, на ослячу лаву”

Через матеріальні труднощі родина Віри Бонь знову була змушена шукати нового місця проживання, цього разу до Луцька, а згодом до Львова.

— У той час поляки масово залишали Львів, тому можна було отримати кам’яницю в центрі міста. Мій брат Борис, після демобілізації, перебував у львівській лікарні, а згодом оселився біля Дріжджового заводу. Там були незайняті будинки, де вже мешкали наші колишні односельці. Брат знайшов собі скромну хатинку, але з великим городом. А мої батьки, як селяни, прагнули не кам’яниці, а шмат землі.

З Верхньої Хортиці батьки пані Віри забрали до Львова її близьку подругу Валентину Проценко, виконуючи прохання її родини, і взяли над дівчинкою опіку.

1990 ор [M] Екскурсія студ. Львів. університету. 1982р (1) копія — Віра Бонь проводить екскурсію для студентів-філологів, 1982 рік

Віра Бонь веде екскурсію для студентів-філологів, 1982 рік

— Відтоді ми з нею стали як сестри: жили разом, навчалися. Я добре пам’ятаю, як ми вперше прийшли до львівської школи на вулиці Курковій. Ми були сільськими дівчатами, скромно одягненими, і помітно відрізнялися від міських ровесниць. Вчителька відвела нас до 10-го класу. Я побачила: там сиділи такі вишукані панянки, гарно вбрані та зачісані. Львів’янки є львів’янки. І вони так на нас окинули поглядом! Нас із Валею посадили, як колись Івана Франка, на останню лаву. Почався контрольний диктант з фізики. Валя спочатку написала свій варіант за 15 хвилин, а потім допомогла мені. Після цього до неї почали звертатися всі ті панянки. Вона написала їм варіанти відповідей.

— Валя допомогла мені з підготовкою, і я вступила до Львівського університету на філологічний факультет. Тоді були складні часи, багатьох студентів відраховували через їхню біографію. Одного дня ми з Валею йшли вулицею, і раптом назустріч нам стояв її батько, який вважався зниклим безвісти. Виявилося, що він був поранений і переховувався у Львові. Хтось доніс до університету про батька Валі. Її викликали на бесіду і мали намір відрахувати. Але мій батько прийшов туди і заявив, що всі ці роки вважав себе її батьком. Таким чином, Валю не відрахували.

Заполітизований музей Франка

Після завершення навчання Віра Лук’янівна отримала направлення на роботу до музею Івана Франка у Львові. Вона навіть не підозрювала, що залишиться там щонайменше на наступні 70 років. Коли жінка згадує свій перший робочий день, її обличчя осяює усмішка.

— Я добре пам’ятаю той день. Це був 1955 рік. Я прийшла до музею. На порозі мене привітно зустріли наглядачка Софія Дудко та наглядач Михайло Гавур. Вони привіталися, а Софія Дудко сказала: “Ходімо, я вас познайомлю з нашими”. І повела мене до кімнати. Я побачила там Марію Гулу-Давидову та Левка Полюгу. Я з ними жила в одному гуртожитку. Це була така щира зустріч, я була серед своїх!

Експозиція, яку побачила Віра Лук’янівна, вразила її. Вона була надмірно політизованою і починалася з бюстів Маркса, Енгельса, Леніна та Сталіна. На стінах висіли картини, які Іван Франко, ймовірно, спалив би, якби побачив.

4517 ор [M] Працівники музею Франка. 1978 (1) копія — Співробітники музею Франка, 1978 рік

Працівники музею Франка, 1978 рік

— Усе було пронизано політикою. Наприклад, був зображений Франко, який читає Маркса або “Що робити?” Чернишевського. Або така картина: Франко читає селянам політичну статтю. Далі — величезне полотно: Франко відмовляється від сповіді та виганяє священника. Хоча існують достовірні свідчення про його сповідь: він нікого не виганяв. Навпаки, Франко сказав священику: “Заходьте до мене ще раз, бо я люблю з вами розмовляти”. Ми розуміли, що така експозиція є неприйнятною, і поступово, по одному експонату, ми позбувалися політичного навантаження. Замість цього розміщували перші видання творів Франка, документи. Меблів у музеї на той час ще не було.

Щойно Віра Лук’янівна почала працювати в музеї, наступного, 1956 року, за рішенням Всесвітньої ради миру, було оголошено про святкування 100-річчя від дня народження Івана Франка. До львівського музею потекли численні міжнародні делегації. Проте радянська пропаганда не могла задовольнити їхні інтереси.

— Мене лише трохи навчили проводити екскурсії, коли до нас прибуло багато гостей з-за кордону, особливо з Канади. Їм потрібно було розповідати не “радянську правду”, бо вони б цього не сприйняли. Ми зосереджувалися на сухих фактах біографії та творчості. Нам забороняли розповідати про сина Петра та його дітей, про доньку Анну — ніби таких дітей у Франка не існувало. Переважно ми зосереджувалися на Тарасові та його родині.

“Ми ходили за Анною крок за кроком, записуючи, що де стояло в їхньому домі”

У 1967 році сталася справді визначна подія для музею: з-за кордону приїхала донька Івана Франка, Анна. Ще в юному віці вона поїхала погостювати до свого дядька на Київщину. Там Анну застала Перша світова війна, і вона не змогла повернутися додому. Змушена була емігрувати спочатку до Німеччини, потім на Закарпаття, а згодом до Канади. Анні кілька разів вдавалося бувати у Львові, відвідуючи матір, але батька живим вона вже не застала. У 1967 році це був не перший її візит до рідного дому, але не менш зворушливий.

— У Львові мешкала дружина Петра Франка — Ольга Федорівна. Ми були з нею у дуже тісних стосунках, — згадує Віра Бонь. — І від неї ми дізналися, що приїде донька Франка, Анна. Я подумала: яка це для нас знакова подія! До музею Анна прийшла зі своєю невісткою. Я побачила жінку середнього зросту, середнього віку — звичайну, але надзвичайно приємну. Ми стояли на сходах, чекаючи на неї з букетом квітів. А вона повільно ступала сходами, оглядаючись довкола. Сказала: “Тут росли дерева, а тепер ростуть нові. О, а тут колись росли настурції”. І ми, до речі, наступного року посадили там настурції. Анна зайшла до будинку, а там вже не Франкова оселя, як за його життя, а літературна експозиція. До того ж, ще й з радянською символікою та тими картинами. Вона подивилася на це і сказала: “Ну, це літературна експозиція, а не меморіальна”.

3760 ор [M] Дочка І. Франка Анна Франко-Ключко з працівниками музею І. Франка у Львові. 1971 (1) — Анна Франко з працівниками музею, 1971 рік

Анна Франко з працівниками музею, 1971 рік

Тоді пані Віра з колегами звернулися до Анни Франко-Ключко з проханням розповісти, як виглядала оселя за часів Івана Франка. Жінка погодилася і щодня працювала з ними, щоб якомога точніше відтворити обстановку.

— Щодня вона приходила, і ми ставили їй запитання про розташування речей. Вона розповідала: “У нас був ґанок, добудований у 1912 році, бо вітер задував у двері. Перша кімната невелика: тут висів вішак, а тут стояв столик. У другій кімнаті була бібліотека Франка, третя — спальня Франка та його сина Андрія. Четверта — їдальня, п’ята — спальня Ольги та Анни. Далі — кабінет. Саме так, як зараз представлено на експозиції. Вона детально описала все, ми записували, де що знаходилося. Але де взяти ці речі? Сучасний столик не підійде. Ми почали пошуки. Виявилося, що найбільше меблів Франків зберігалися у дружини Петра, Ольги Федорівни. І ми почали поступово скуповувати їх у неї, оскільки вона жила вкрай бідно. У неї було дві доньки, багато онуків. Ми також записали багато спогадів від сина Франка, Тараса, та його дітей. Вони згадували, що Іван Франко завжди працював у шумі, серед дитячого гамору. Анна також розповідала, що коли її мати пекла паски, дітям категорично заборонялося скрипіти дверима, аби не порушити спокій і не зіпсувати паску.

Бур’ян замість батьківської хати у Нагуєвичах

477280263_934243052153428_2140549943536046860_n — Віра Бонь

Віра Бонь

— Коли ми вперше відвідали двір батьків Франка у 1956 році, там все було заросле високим бур’яном та кропивою. Паслися коні, корови, гуси. Нічого не залишилося.

Віра Бонь належить до плеяди засновників музею Івана Франка у Нагуєвичах. Доля привела її туди з нагоди того ж всесвітнього відзначення 100-річчя Івана Франка.

— Ми троє — я, Марія Гула-Давидова та Левко Полюга — приїхали туди з завданням реконструювати цей музей. До століття від дня народження очікували приїзду делегацій з усього світу, зокрема і до Нагуєвич. Але там нічого не було. Тому нас трьох терміново викликали туди за рішенням облвиконкому. Ми оселилися в сусідній хаті і щодня перетинали двір Франків. Бачили, що територія заросла травою, повністю порожня. Спочатку ми звернулися до влади з проханням скосити траву, і на цьому місці спорудили святкову арку з написом про те, що тут колись стояла батьківська хата Франка. Пізніше вже збудували садибу. У цьому велика заслуга нашого директора Семена Васильовича Стефаника. Він організував творчу групу для розробки проєкту, а згодом здобув фінансування.

— Варто зазначити, що Семен Стефаник був надзвичайно освіченою та гостинною людиною, він часто запрошував нас у гості. Пригадую, як у нього ми зустрічалися з Рильським, Сосюрою, Тичиною, Братунем. А на Різдво до нього та до нашого музею приходив дівочий хор, і вони співали колядки. Про це ніхто не знав, бо це було заборонено!

“Голос Крушельницької звучав так дзвінко на її останньому концерті”

— Я знаю, що Ви особисто бачили та чули Соломію Крушельницьку на її останньому виступі у 1949 році. Будь ласка, поділіться цим спогадом, — прошу Віру Лук’янівну.

— Це сталося так. Ми мешкали у гуртожитку. Раптом приходить Володимир Овсійчук, який тоді також був студентом, і каже: “Сьогодні відбудеться вечір радянської армії, і там виступатиме Соломія Крушельницька”. Я запитую: “Хто це така?” Це було вперше, коли я почула про неї. А він відповів, що це співачка світового масштабу. Тож ми з Овсійчуком та нашими товаришками вирушили до філармонії. Спочатку виступали радянські співаки, вони співали дуже гарно. А потім, у другій частині, оголосили Соломію Крушельницьку. На сцену вийшла літня жінка з паличкою. Спочатку вона сіла на стілець, потім підвелася, спираючись на нього, і виконувала пісні. Пам’ятаю “Родимий краю, село родиме”. Як же це було прекрасно! Такий дзвінкий, божественний голос! Її викликали на біс знову і знову. Вона сідала, відпочивала, а потім знову співала, співала й співала.

Щаслива випадковість

На концерті Віра Бонь ще не здогадувалася, що через багато років вона збере та дослідить першу тисячу експонатів для майбутнього музею Соломії Крушельницької у Львові.

— Коли я працювала в музеї Франка, ми часто відвідували Одарку Карлівну Бандрівську, племінницю Соломії Крушельницької. Її батько опікувався Іваном Франком, а сама Одарка допомагала Крушельницькій. Бандрівська надавала нам матеріали про Франка. Якось я прийшла, а вона була хвора і сказала: “Ой, донечко, сьогодні не будемо займатися документами. Але ти так далеко їхала, то сідай і відкрий собі ту шухляду”. Я відкрила не ту, де зберігалися матеріали про Франка, а іншу. Дивлюся, а там — матеріали про Соломію Крушельницьку. Зачинити ту шухляду я вже не змогла. Протягом місяця я працювала з тими фотографіями та листами, систематизуючи їх. А Бандрівська не заперечувала, навіть часом привозила ті матеріали мені додому. І ми вдома їх описували.

480564430_940740801503653_1527644463809153926_n — Співробітники Дому Франка, 2025 рік

Працівники Дому Франка, 2025 рік

Серед знайдених артефактів були листи, фотографії, а також сценічні костюми Соломії Крушельницької та навіть її меблі.

— Потім, коли ми створювали музей Крушельницької, ми виставили той одяг та всі ці речі. Матеріали від Бандрівської стали основою для фондів музею. Його створення зайняло багато років, але ми маємо все це завдяки Одарці Бандрівській.

На завершення розмови Віра Бонь сказала:

— Усе це з мого життя часто постає в пам’яті. Це було давно, але надзвичайно цікаво. За стільки років Іван Франко став мені дуже близькою людиною. Але він мав складне життя. З нього створили радянського соціаліста, хоча він був зовсім іншим. Це різні поняття: радянський та західний соціалізм. Для мене Франко — це Велика Особистість, демократ. Людина з широкою, всеохопною душею, яка працювала на благо народу.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію “Локальної історії” на Patreon!