Анатолій Антонович Пантус є одним із найяскравіших представників поетів – медичних працівників Житомирщини.
Поезія Анатолія Антоновича Пантуса віддзеркалює все радісне, красиве, добре і щире, що черпається з вічно живого джерела – любові. Любові до рідного краю, до людей. Після того, як прочитаєш його поезії, залишається напрочуд оптимістичне відчуття навіть тоді, коли мова йде про досить сумні речі: втраченому коханню він дякує за те, що воно було, а розлуці – за те, що дає змогу осмислити свої почуття…
За своє життя автору довелося бути далеко не тільки від рідної, а взагалі від будь-якої землі – тривалий час він працював судовим лікарем у ВО «Магаданрибпром», тож повернувшись на Житомирщину, Анатолій Антонович ніби вперше побачив всю красу рідного Полісся, однаково чудового і в осінню пору:
В туманах далі сині, неозорі,
Де запашна рум’янка і ожина.
Там падають у верес тихі зорі
У свій рубін вбралася горобина;
і тоді, коли буяє літо:
Де вода джерельна – виграє проміння,
Ледь відчутний смуток входить у сади,
Кришталево дзвонить в яблуках насіння –
Літо перелите в запашні плоди;
і коли на землю приходить весна:
Ген – ген на пагорбах, де грілася відлига,
Земля задихала, запахла, потепліла.
Нарешті рушила качкам на втіху крига,
Вона ламалася, грайливо мерехтіла.
Анатолій Антонович Пантус народився і виріс у хліборобській родині, тож повагу і милування працею сільських трударів проніс крізь все життя:
Ось і жнива. Хліба золоті.
Як море з самого бурштину.
Це свято – найбільше в житті –
На весь світ, на всю Україну.
Особливо приваблює висока духовність поезії Анатолія Пантуса – глибока віра в Бога, повага до моральних цінностей народу, щирий патріотизм. Зокрема, поетична збірка автора «І зацвіте калина..», що побачила світ у 1999 році, присвячена 2000-літтю Різдва Христового, просякнута подякою Творцю за життя, за свою Батьківщину та вірою у світле майбутнє України.
Поезії Анатолія Пантуса друкуються в багатьох газетах і журналах, Анатолій Антонович співавтор поетичної збірки «Зорі над Іршею», постійний
автор поетичного альманаху медичних працівників Житомирщини «Натхнення».
Пропонуємо Вашій увазі декілька віршів Анатолія Пантуса зі збірки «І зацвіте калина…»
ПРАВДА ХРИСТОВА
Мій праведний Боже! Мій брате і друже,
Святої Любові гранітна основа.
Життя людей, знаю, Тобі не байдуже,
Для всіх подарована заповідь нова.
Вона – мов ковточок води у пустелі,
Матусина пісня, що в серці жевріє.
Мов хліба окрайчик в сирітській оселі,
Це сонце духовне, бо завжди зігріє.
Не гроші любіть, не заморські світлиці –
Любіть своїх ближніх– ось Правда Христова
Вона не вмирає у темній в’язниці,
Мов небо безкрає, ця заповідь нова.
Святою Любов’ю всі люди зігріті,
Задарма спасіння Господнє беріть,
І двері до раю сьогодні відкриті,
Лиш ближніх завжди, ніби себе, любіть…
НЕПОВТОРНА МИТЬ
Перевесла туго обнімають жито,
Переливи сонця в кожному зерні,
На пахучих копах спочиває літо,
І лелека босий ходить по стерні.
Чебрецем пропахла полуднева спека,
Голубі тумани срібло розлили,
Весело клекоче молодий лелека:
Славно чорнобривцями «діда» заплели!
В сонячнім промінні заіскрилась мжичка –
Золотими перлами впала до землі,
На межі, де м’ята, підсихає мичка,
Грають на вощинці радісно джмелі.
Горобці юрбою в копи полетіли,
Тонка павутинка в синяві бринить,
Пустуни маленькі осінь розбудили,
Відчуває серце неповторну мить…
Перевесла туго обнімають жито,
Переливи сонця в кожному зерні,
На пахучих копах відпочило літо,
Де ходив лелека босий по стерні.
РУКИ МАМИ
Я приїхав до тебе, матусю,
На душі так радісно мені —
Я до серця знову пригорнуся,
Поцілую руки чарівні.
Руки мами, ніби матіоли,
Ніби чорнобривці золоті.
Вас забуть не зможу я ніколи,
Ви мені, як сонце у житті.
Я цілую пальчики маленькі,
І сльоза скотилася чомусь…
Як же добре, що я знов у неньки,
Та чомусь прощатися боюсь.
Я цілую руки, ніби квіти,
Теплії, натомлені, малі…
Мамочка навчала мене жити,
Цінувати тверді мозолі.
НОВА СВІЧА ПАЛАЄ НА КАШТАНІ
Ледь-ледь жевріють свічі на каштані,
Ледь-ледь торкаюсь вашого плеча…
Лунає танго, ми пливем в коханні,
Щоб загорілась ще одна свіча.
Це перше танго – і солодкі мрії,
І неповторні юнії літа.
Чому красуня опустили вії,
Коли на небі зоряна фата?
Мережать обрій голубі тумани,
До щастя кличе танго весняне.
Ой, зацвіли в цю ніч усі каштани,
На все життя для Вас і для мене.
Летять серця в гарячому пориві,
Немов комети, в космосі ночей.
Раз на віку секунди є щасливі,
І цей легенький дотик до плечей.
Співа лебідці лебідь на світанні,
Лунає в серці неповторний спів,
Нова свіча палає на каштані,
То погляд ваш закоханий зацвів.
