Поетичний світ Людмили Крикливець


Все, що робиться заради добробуту і благополуччя людей, виконується людиною. Прикладом самовідданого служіння людям є лікарі.
Серед лікарів є багато письменників і поетів. Адже свої почуття, своє ставлення до людей вони прагнуть передати через художню творчість. Лікар, лікуючи тілесні недуги, більше ніж хто інший бачить людські страждання, але й велику силу духа, здібну подолати ці страждання.
У цьому аспекті хочеться згадати ім’я талановитої житомирянки Людмили Крикливець.
Заслужений лікар України, завідувачка ревматологічного центру обласної клінічної лікарні імені О. Ф. Гербачевського, Людмила Сергіївна Крикливець позиціонує себе лікарем, який любить людей і мистецтво, а взірці для неї – улюблені письменники, які були лікарями – Чехов і Булгаков. У доробку пані Людмили п’єси для театру і 15 книг: три романи, повість і збірки поезій.
Людмила Сергіївна почала писати ще у шкільні роки. Перший вірш був опублікований у 1974 році в районній газеті «Наддніпрянська правда», що на Хмельниччині. Свою першу збірку поезій «Струни» Людмила Сергіївна видала у 1996 році, а після неї ще чотири збірки («Сонячний годинник», «Острів душі», «Колесо фортуни», «Під завісою пристрасті»).
Переважно це поезія лірична, що йде від серця, від душі. Автор у полоні краси рідного краю, до дрібниць пам’ятає місця, де народилася, зростала і їм залишилась вірною назавжди.

Село
Дальня дорога лягла до села.
Я в цій забутій тиші не була.
Не відшукати на карті маршрут –
Завтра з минулим зустрілося тут.
Кажуть, що вимруть Малі Макляки:
В древніх оселях діди і бабки,
Рідкий прихожий покаже лице.
Навіть поштарка листів не несе.
Як озерце, пересохло село.
Зим, може, з двадцять струмками стекло,
Як від’їзджали останні орли
В землі чужі. Там корінням вросли.
Осиротіло поліське село,
Гойдалка тільки за вітром услід
Просить вернутись безрідних сиріт.
Чисті хатки і стіною ліси,
Неба криниця, терпкий вітер волі,
Білий лелека у чистому полі –
Символ життя на батьківській землі.

* * * * *
Падають зоряно підпалені вершини:
За досконалість сплачують борги.
В корінні їх – ні злоби, ні провини.
Гріховні в тім, що рвались до гори.
Хотіли в сонці викупати віти
І власну пісню вітру заспівати.
Під хмарами – щось про своє шуміти
І цілий вік в погорді простоять.
Давать притулок птахам перелітним.
Затишок мандрівцеві, що блука…
Її краєвид був милим і привітним.
Та чорних заздрощів піднялася рука.
І спалахнули зоряні вершини,
Без болю й сліз горіли в далині.
Вогнем залились гори і долини.
Вони палали, і… світліло на землі.

У своїх творах Людмила Сергіївна з філософської точки зору намагається поглянути на світ, зрозуміти його проблеми, вчинки і світогляд людей, а ще – зазирнути в найглибші таємниці серця.

Доля
Заблукала Доля на розпутті шляху.
Що шукала вперто? Друга? Щастя? Даху?
Те й сама не знала. День щораз творила.
Стрімголов летіла і ламала крила.
Уступала в річку, не дізнавшись броду,
Без жалю втрачала і надбання, й вроду.
До гнізда чужого заздрощів не мала,
Щось своє ліпила, вірності бажала.
Обпікала серце, розривала душу,
Подумки твердила: «Я так жити мушу…»
Як скінчилась стежка, встала невідомість,
пробудилась зрілість, інших фарб свідомість.
Подивилась в себе мудрими очима:
«Що душа пізнала? Що ще за плечима?
Як не розгубити зерна вже дозрілі?
Як не опустити руки щирі, вмілі,
Як круків минати слабосилій птасі?
Як не розминутись із Єдиним в часі?…
Зупинилась Доля десь на роздоріжжі…
Годувала коней, відпустивши віжжі…

Притягання
Ув’язнені Землею, на землі.
Мов шахові фігури на столі…
Повік нам не позбутись сил тяжіння…
Попри бажання вічного паріння,
Тяжіємо вагомими роками
Колишніх колоритних днів подій,
Безплідно-зайвими думками
В рожевій зоні нездійсненних мрій.
Приковані турботами до справ.
Кайданами високого сумління,
Втрачаєм миті сонячних заграв,
Багряне осені горіння…
Важніємо багатством визнання,
У скуту душу рідко заглядаєм,
Не осягли ще власне пізнання,
А вже шапки до неба закидаєм.
Попри закони всіх відомих сил.
Ми притягаємось до Нього чи до Неї –
Натхненно летимо до них без крил,
У ноги стелим пелюстки лілеї.
Ми в’язні вічні на Землі…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *