Вічне джерело поезії Анатолія Пантуса

ipg714
Анатолій Антонович Пантус є одним із найяскравіших представників поетів – медичних працівників Житомирщини.
Поезія Анатолія Антоновича Пантуса віддзеркалює все радісне, красиве, добре і щире, що черпається з вічно живого джерела – любові. Любові до рідного краю, до людей. Після того, як прочитаєш його поезії, залишається напрочуд оптимістичне відчуття навіть тоді, коли мова йде про досить сумні речі: втраченому коханню він дякує за те, що воно було, а розлуці – за те, що дає змогу осмислити свої почуття…
За своє життя автору довелося бути далеко не тільки від рідної, а взагалі від будь-якої землі – тривалий час він працював судовим лікарем у ВО «Магаданрибпром», тож повернувшись на Житомирщину, Анатолій Антонович ніби вперше побачив всю красу рідного Полісся, однаково чудового і в осінню пору:
В туманах далі сині, неозорі,
Де запашна рум’янка і ожина.
Там падають у верес тихі зорі
У свій рубін вбралася горобина;
і тоді, коли буяє літо:

Де вода джерельна – виграє проміння,
Ледь відчутний смуток входить у сади,
Кришталево дзвонить в яблуках насіння –
Літо перелите в запашні плоди;
і коли на землю приходить весна:

Ген – ген на пагорбах, де грілася відлига,
Земля задихала, запахла, потепліла.
Нарешті рушила качкам на втіху крига,
Вона ламалася, грайливо мерехтіла.

Анатолій Антонович Пантус народився і виріс у хліборобській родині, тож повагу і милування працею сільських трударів проніс крізь все життя:
Ось і жнива. Хліба золоті.
Як море з самого бурштину.
Це свято – найбільше в житті –
На весь світ, на всю Україну.

Особливо приваблює висока духовність поезії Анатолія Пантуса – глибока віра в Бога, повага до моральних цінностей народу, щирий патріотизм. Зокрема, поетична збірка автора «І зацвіте калина..», що побачила світ у 1999 році, присвячена 2000-літтю Різдва Христового, просякнута подякою Творцю за життя, за свою Батьківщину та вірою у світле майбутнє України.
Поезії Анатолія Пантуса друкуються в багатьох газетах і журналах, Анатолій Антонович співавтор поетичної збірки «Зорі над Іршею», постійний
автор поетичного альманаху медичних працівників Житомирщини «Натхнення».
Пропонуємо Вашій увазі декілька віршів Анатолія Пантуса зі збірки «І зацвіте калина…»
DSC_0848

ПРАВДА ХРИСТОВА
Мій праведний Боже! Мій брате і друже,
Святої Любові гранітна основа.
Життя людей, знаю, Тобі не байдуже,
Для всіх подарована заповідь нова.
Вона – мов ковточок води у пустелі,
Матусина пісня, що в серці жевріє.
Мов хліба окрайчик в сирітській оселі,
Це сонце духовне, бо завжди зігріє.
Не гроші любіть, не заморські світлиці –
Любіть своїх ближніх– ось Правда Христова
Вона не вмирає у темній в’язниці,
Мов небо безкрає, ця заповідь нова.
Святою Любов’ю всі люди зігріті,
Задарма спасіння Господнє беріть,
І двері до раю сьогодні відкриті,
Лиш ближніх завжди, ніби себе, любіть…

НЕПОВТОРНА МИТЬ
Перевесла туго обнімають жито,
Переливи сонця в кожному зерні,
На пахучих копах спочиває літо,
І лелека босий ходить по стерні.
Чебрецем пропахла полуднева спека,
Голубі тумани срібло розлили,
Весело клекоче молодий лелека:
Славно чорнобривцями «діда» заплели!
В сонячнім промінні заіскрилась мжичка –
Золотими перлами впала до землі,
На межі, де м’ята, підсихає мичка,
Грають на вощинці радісно джмелі.
Горобці юрбою в копи полетіли,
Тонка павутинка в синяві бринить,
Пустуни маленькі осінь розбудили,
Відчуває серце неповторну мить…
Перевесла туго обнімають жито,
Переливи сонця в кожному зерні,
На пахучих копах відпочило літо,
Де ходив лелека босий по стерні.

РУКИ МАМИ
Я приїхав до тебе, матусю,
На душі так радісно мені —
Я до серця знову пригорнуся,
Поцілую руки чарівні.
Руки мами, ніби матіоли,
Ніби чорнобривці золоті.
Вас забуть не зможу я ніколи,
Ви мені, як сонце у житті.
Я цілую пальчики маленькі,
І сльоза скотилася чомусь…
Як же добре, що я знов у неньки,
Та чомусь прощатися боюсь.
Я цілую руки, ніби квіти,
Теплії, натомлені, малі…
Мамочка навчала мене жити,
Цінувати тверді мозолі.

НОВА СВІЧА ПАЛАЄ НА КАШТАНІ
Ледь-ледь жевріють свічі на каштані,
Ледь-ледь торкаюсь вашого плеча…
Лунає танго, ми пливем в коханні,
Щоб загорілась ще одна свіча.
Це перше танго – і солодкі мрії,
І неповторні юнії літа.
Чому красуня опустили вії,
Коли на небі зоряна фата?
Мережать обрій голубі тумани,
До щастя кличе танго весняне.
Ой, зацвіли в цю ніч усі каштани,
На все життя для Вас і для мене.
Летять серця в гарячому пориві,
Немов комети, в космосі ночей.
Раз на віку секунди є щасливі,
І цей легенький дотик до плечей.
Співа лебідці лебідь на світанні,
Лунає в серці неповторний спів,
Нова свіча палає на каштані,
То погляд ваш закоханий зацвів.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *